Динамо Харків. Вибрані вірші, стр. 16
2004
Паприка
За зеленим спалахом городини,
за двома підлітками, які тримаються за руки,
йти посеред вечірнього супермаркету —
дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,
дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад.
За десять хвилин десята, вони довго перед
тим сварились, вона хотіла від нього піти,
він умовив її залишитись;
повні кишені зелених речей,
золоті ассирійські монети, знеболювальні таблетки,
солодка любов, зачарована паприка.
винесіть звідси, ну, винесіть вологу душу,
кожен померлий плід і полуничну кров, риби, вбиті
гвинтами старих пароплавів у південних штатах,
нафаршовані сережками і британськими панківськими
шпильками, стогнуть від кофеїну в зябрах,
чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять:
винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси на найближчу
стоянку, до найближчого автосервісу, до найближчого
холодного океану, ніби показують,
вигинаючись вологими душами, доки ці гвинти в небесах
над вечірнім супермаркетом розвалюють соковите
повітря, доки під нігтями запікається кофеїн,
винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі зелені
спалахи, покладіть під язик срібло і золоті монети,
до найближчої схованки, до найближчого стадіону,
кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками.
Тому що так, як він тримається за неї, я не зможу
ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже
повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,
не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.
Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж?
Там, де ти зараз є, де ти опинилась, ти все можеш
сказати їм наперед — ще два-три роки золотого
підліткового завмирання в серпневій траві,
розтрачування монет на різну
отруту і все — пам’ять заповнює те місце в тобі,
де знаходилась ніжність.
Тому що так, як вона боїться за нього, я не зможу
ніколи і ні за кого боятись, тому що з такою легкістю,
з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини,
я не зможу ніколи нікому нічого віддати;
буду і далі за ними іти,
в довгих виснажливих сутінках супермаркету,
з жовтою травою під ногами,
з мертвою рибою на руках,
відігріваючи її серце своїм диханням,
відігріваючи своє дихання
її серцем.
2004
Словники на службі церкві
Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила
виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу,
знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців,
можеш мені телефонувати, добре, сказав він, добре,
а потім? що потім? — спитала вона, що потім буде
з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його
комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме
слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці?
Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно,
знищать, як — знищать? ось так — візьмуть
і знищать, і що потім? потім? потім нічого:
я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись,
там — читати, виїжджати за місто, можливо, молитись, а я?
а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час.
Добре, сказав він, я так і зроблю — я вивчу
яку-небудь молитву і буду молитись, цікаво,
сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись?
про що? не знаю про що,
про що-небудь, яка різниця — про що?
Ти ж невіруючий, сказала вона, ну то й що,
я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собі
як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш?
ще якби твій номер залишили, я б телефонував,
а так — що лишається?
Я знаю, чому у нас все так сталось —
надто сильна залежність від словників,
від лексем і усіх цих дифтонгів,
що розвалюються на язиці,
нічим не виправдана довіра до них,
моя мова, я знаю, мій словник,
друкований на світлому гіркому папері,
читаний мною в барах і вагонах,
куплений мною на розпродажу в Східному Берліні,
ще в 90-х, коли я тебе не знав,
я помру патріотом, навіть якщо
ти назавжди покинеш цю країну,
я спробую телефонувати на твій номер,
навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,
я гортатиму свій йобаний словник, навіть
якщо в ньому не залишиться жодного
невикористаного слова.
ніщо її не зупинить
ніхто її не переконає
близько 100 тисяч слів і словосполучень
і навіть не можна з нею поговорити
2004
Збирачі конопель
Тоді, коли вони кінцево розійшлись,
від неї почали приходити дивні листівки;
дивись, писала вона, це — збирачі конопель,
це вони повертаються в міста, несучи
на плечах гарячі рослини,
заходять в свої будинки, обережно
переступаючи через черепах і старих,
вже сліпих від старості тритонів;
крізь земляні долівки в їхніх будинках щоранку
виростає очерет, з якого пастухи роблять
дивні духові інструменти, що звучать залежно
від напрямку вітру;
і, виганяючи зранку череди, вони
випускають вперед повітряних зміїв і
вимахують бамбуковими палицями,
будячи зі сну помаранчеві зірки;
кажучи —
вперед, наші старі бойові черепахи, вперед,
виплутуйтесь із цієї жорстокої трави,
ламайте смарагдове листя, за нашими спинами,
за нашими голосами обов’язково прийдуть наші діти,
вони ще дійдуть до кінця безкінечних полів,
в яких нам доведеться помирати від лихоманки
і старості, так що вперед, вперед, на голос повітряних
зміїв, на порух нічних тварин, на тіні померлих,
які не можуть продертись крізь нашу густу траву.
Дивись, писала вона йому,
все, що збулось, і все, що збудеться,
все, що тобі заважає і що тебе зміцнює, —
все це в руках невідомих тобі чорноробів,
наша велика реальність, з кав’ярнями й
кредитними банками, чекає щоранку
на твоє пробудження;
все функціонує лише за твоєї присутності,
все закінчується лише з твоїм помиранням,
все це ніколи не припиниться,
все триватиме безкінечно,
без кінця і початку,
до самої смерті.