Київські контури. Вибрані вірші, стр. 8

2. «Виходиш з роботи…»

Виходиш з роботи

і в магазині на розі,

спершись ліктями на стійку,

випиваєш свою чашку кави.

Друже, озирнися:

чого ти такий самотній?

Твоя юність пройшла,

твоя зрілість нікому не потрібна,

твоє майбутнє — безхмарне.

Вночі прокинешся

і відчуєш спрагу:

таке враження,

наче тебе розстріляли.

Встанеш, вийдеш на кухню,

ковтнеш чогось

і ввімкнеш транзистор.

— Амадею, дай мені розраду.

— Людвігу, примири мене з долею.

— Джоне, у вас там теж іде сніг? —

Друже, ти живеш в епоху телефонів.

Набери номер і чекай:

ніч лусне, і явиться вона —

музика для тебе і тільки для тебе.

І тоді відчуєш прикрість —

тебе стандартизували,

і зрозумієш,

що навіть немає кому поскаржитись.

3. «Далебі, тебе зробили зі сталі.»

Далебі,

тебе зробили зі сталі.

Якщо я стрілятиму впритул —

кулі повернуться до мене.

Хто з нас народ —

ти чи я?

Глас народу — глас божий.

Хто відважиться сказати,

що ми — одне.

Стрілець і мішень.

Мішень і стрілець.

Глянь на дорогу

між тобою і мною.

Палаймо в мирі.

4. «Літак підніме тебе…»

Літак підніме тебе,

і ти відчуєш сльози на щоках.

Земля пішла з-під ніг,

і тобі здається,

що це життя пройшло повз тебе.

Повертаєш його назад

і враз розумієш,

що це вже було.

Ця мелодія вже вела колись тебе,

ця рівнина була пустельна,

і туман над шляхом

падав легкими пасмами.

Твій народ чекав тебе:

і той, хто грав на площі,

чекав тебе,

і зранені, перед полем шибениць

чекали тебе,

і сміливі, горді, красиві,

з мечами в крові

чекали тебе.

Але ти пройшов поруч,

і зараз очі багатьох

дивляться тобі в спину.

Ти щулишся,

але я нічим не можу тобі допомогти.

Літак підніме тебе,

і ти станеш поряд із простором,

і будеш мізерно малий.

Єси музика наша.

5. «Музика приходить раптово…»

Музика приходить раптово:

бар’єри розтрощено, й звуки падають,

наче парашутисти з нічного неба.

Ляснуло полотно,

ниті колиски натягнулись,

і трасери куль врізаються в сонне місто.

Ти також рвонув кільце,

і тебе несе за вітром,

наче обвуглену сторінку з блокнота.

Ти думаєш, що це сон,

але коли місто внизу оживає

і починає бити назустріч,

тобі стає боляче.

Ти приходиш до тями

в одній із кімнат

висотного панельного будинку.

Ти розгублений.

Твоя кохана спить, загорнувшись

у ковдру, —

вона ще майже дитина.

Ти шукаєш цигарку тремтячими пальцями,

і її вогник виводить тебе з темряви.

Вимикаєш транзистор,

відчиняєш вікно і бачиш,

як вибухають у небі пуп’янки парашутів.

Звуки нуртують:

іще мить —

і ти спалахуєш, мов лампочка,

яку вкрутили в патрон.

БУРЕМНИЙ СЕЗОН

Цикл

1. «У сутінках вечорових…»

У сутінках вечорових,

коли стрімкі силуети стрижів

небо розрізали осіннє,

у місті глибокому й тихому

ми почали наше кохання,

як революцію.

Пристрасті нашої день —

тут, серед цих кварталів,

чий старовинний брук

залито тінями дерев оголених:

погляд твій мимовільний

до них доторкнувся,

і вітер,

зірвавши цю маску спокою,

нас розгорнув, як прапор.

Темрява впала, вогнями

дихало місто навколо.

О золота печаль слов’янства,

спрага справедливості нас піднімає,

червоні і чорні тіні —

поле вогню,

з якого ми вийшли,

кожен певний себе.

Перші лінії світанку

вимальовують серце республіки,

що б’ється

в промислових околицях міста.

2. «О народе, я — частка твоя…»

О народе, я — частка твоя

і силу твою усвідомлюю:

наче натомлений звір,

дихає ввечері місто.

Ми дорого за все заплатили.

Історія народу — наша історія,

історія держави — наша історія,

ми собою її написали:

в чорному контурі міста

спалахи наших серць —

очі бика розлючені.

— Нашу перемогу

ми нікому не віддамо, —

сміються хлопці. —

У нас вперта кров,

і в ній уже нуртує

слово страйк.