Київські контури. Вибрані вірші, стр. 7
2. «Залишається мелодія і сум.»
Залишається мелодія і сум.
Глянь,
це ти і я,
це той день,
в якому ми любимо одне одного,
це світ,
де голоси нашої юності
натягнули сталеві троси
над затокою,
над катерами з обдертою фарбою,
над поїздами, що повезли перших.
Зійди на цей міст,
і назвімо його пам’яттю.
Коли підуть останні,
залишиться тільки сум,
наче вино, настояне на травах:
вікно — це неминучість скла,
перед яким зупиняємося.
3. «Місто вночі…»
Місто вночі —
озеро для птахів перелітних.
Вони опускаються в його вогні,
і вода тіней
змикається над ними.
Прокидаючись опівночі, бачимо:
сірий морок притрусив місто,
наче попіл жарини багаття.
Спалахуємо крізь них.
Проведи мене цією стежкою:
леза мечів
залишають свої гнізда
(час вирію — час прощань):
надто похмура рать,
але маю бути там.
Рух рядами,
наче прокинувся звір,
чорнота сталі
створює відображення озера.
В глибині вод —
течія прозора
і затока осіння,
засипана листям барвистим.
Пластика Архипенка
Наших спогадів плутанину
і важку зримість предметів,
створених нами,
ми звідти принесли,
де можна світ усвідомити
не як безмежну самотність
в оточенні тиші, а як
силуети будинків
у фіолетовім надвечір’ї і, може,
контури дерев,
розмиті дощем і вітром.
…і тепер
залишаємо в просторі
мармуровий пливкий силует
двох коханців,
позначаючи цим
не нашу мету,
а просто доцільність нашого існування
між зір,
що самотнім своїм світлом схожі
на іскринки сміху
в зеленавих слов’янських очах.
СПЕКОТНОГО ПОЛУДНЯ
Цикл
2. «Земля скорботи нашої.»
Земля скорботи нашої.
Цьогорічна павутина над пероном
і обриси голого тіла
крізь тонкий ситець.
Довга ніч поверне поїзди.
Ходою тигриці самотнім пероном:
молоді стегна роздирають білизну —
спрага:
біла піна Кіприди
у вузеньких трусиках.
…Весна надій,
весна сподівань великих…
3. «Дощів тяжкий оксамит…»
Дощів тяжкий оксамит
вкриє цей край,
в дощах —
повертатися нам:
забуття — єдина невичерпність.
Повернемося яблуками зі свого саду:
сезон оксамиту триває,
сезон вогнів у розбитих вагонах.
Жінки на переїздах —
наче розкриті роти ночі,
волаючої за нами.
Довільний рух
Сльота на передмісті.
У безлюдному парку — ти
з гілкою сосни в руках.
Спускаємося сходами до ставка:
причал з човнами —
у затінку верб, тому
місяця звідси не бачимо,
лише блискітки кольорові
і синя гілка сосни,
що гойдаються на хвилях.
…Твої губи шукають мене,
мокрі від дощу вечірнього…
…Вогники цигарок
зблиснули на причалі…
…У сльотавому передмісті
знаходжу твоє кохання…
Заходимо в себе,
наче забредаємо в воду.
Пальці наші сплелися недбало,
а вільною рукою
піднімаєш все вище спідничку,
зібгавши її спереду в кулаці.
Крізь соснову глицю, тріски і листя,
що гойдається на поверхні,
входимо все глибше,
відгрібаючи руками сміття,
яке хвилі підносять до нас.
НІЧНІ МЕЛОДІЇ
Цикл
1. «Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.…»
Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.
Ти не розумієш слів,
але розумієш почуття.
Зараз ти ідеш вулицею,
твоя кохана іде поруч тебе.
Зупинись і подумай,
врешті,
немає значення,
про що думати.
Ще вчора тут усе було правдою.
Сьогодні — це історія.
Увімкни музику —
це золото тих, що не мають,
це Батьківщина тих, що в дорозі,
це народ тих, що спрагли боротьби, —
увімкни музику.
І подумай,
чого ми так любимо історію:
в безмірі часу
твоя частка не варта гри,
але ти почнеш її.
Твоя кохана прекрасна,
вулиця, якою ви йдете,
обсаджена деревами,
і, озираючись, бачите,
як діти біжать у школу,
а бровки хідників і паркани
пофарбовано білим вапном.
Розумієш: весна.
Піт кохання заливає вам очі,
коли минає насолода.
Візьми цю хвилину з собою
і рушай в дорогу.
Віднині
ви — вдвох,
але час не має жалю.