Київські контури. Вибрані вірші, стр. 5

Колообіг (в старому Києві)

Звіздаста ніч — мов келих повний,

і передмістя — вічна тайна.

Швидкі, як тінь, варязькі човни

ледь линуть хвилями Почайни.

В княжної губи геть несмілі,

слов’янські думи — тьмяно чорні.

О пів на першу в понеділок

русяві вершники сідлають коні.

КАВ'ЯРНІ

Цикл

1. Кав'ярня на вулиці Паризької комуни

Квітень,

повітря — дзвінке, як скрип кочетів,

і вітер

знімає куряву над асфальтом,

ніби вода

піниться під зеленими веслами.

(Ця кав’ярня

схожа на альтанку в сосновому лісі,

яскраво освітлену сонцем.)

Сісти на підвіконня,

поставити поруч чашку з кавою

і згадувати

прозорі вулички Подолу,

де трамваї плавно вистукують на коліях,

виїжджаючи з ранкового сонця,

наче розповідають,

як повільно перезаряджали карабіни

сірі від утоми хлопці,

яким велика ідея Франції

наказала: «Вперед, діти!»

2. Кав'ярня біля скверика з гарматами

Кава по-турецьки

з довгих тонких чашок —

як гарячий образ

червоних кленів

вздовж вулиці.

Холодний шурхіт дощу за дверима

і сонна жага півдня в кав’ярні,

де тільки кельнерка

з голубими очима

половецької княжни.

3. Кав'ярня на розі Саксаганського

Засунути руки в кишені шкірянки

і поглядати на відвідувачів,

вирізьблених у півтемряві

з кольорів листя

і каменю.

На столику під мармур —

світле коло від лампи

і осінь

терпка, як самотня залізнична станція

в горах.

4. Дорогою

Руки чашкою кави зігріти

і, вдихаючи запах її гіркуватий,

зрозуміти:

скоро весна.

У занесеному снігом містечку —

наче вервечка вовчих слідів —

чорна колія для електрички.

Що занесло тебе в ці краї?

Мов молодий звір,

струсиш втому

і вийдеш у ніч

з іскристим снігом,

з далекими голосами мисливців

і хрускотом свіжої крові на зубах.

ФАНТАЗІЇ

1. «Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко…»

Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко,

і, може, сумуєш, і сльози такі легкі,

і легко чекати, і звільна волосся на плечі спадає,

так, ніби спалахують в космосі кораблі.

І хто нам розкаже, що космос на дотик —

як осінь у наших дворах

і білі акації, вітер і дощ за вікном.

Що космос — це ніби на вулиці тиха хода,

і губ нецілованих сміх, і гіркувате питво.

Правічна задума тінявих варязьких мечів —

в глибинах очей і синьому обрисі корабля.

Ми входимо в серце сузір’я ставних гончаків

так невідворотно, як пущена зпевна стріла.

О ти, що з вустами невмілими дів мелодійних,

що носиш у серці легенди холодних північних морів,

ти знаєш — нас кличе суворий прапор надії,

що в ніч штормову над голландцем затріпотів.

Камінні мости моховіють в залишених парках,

і папороть входить в альтанки, як бажаний гість, —

ідемо крізь куряву чорні, гарячі, вугласті —

притишений гомін обозу й нерівне скрипіння коліс.

2. «Панно моя, не плач!»

Панно моя, не плач!

Це дуже важкий політ,

і зараз нам світить єдиний харач —

зоряний пил з чобіт.

Ми погасили вогні й летимо назад,

тільки перший стрілець бачить дитячі сни.

Так тихо, як у соборі, і зорі горять,

і сниться йому, що горять чужі кораблі.

Колись в провінційних містечках вірган

приніс йому дар картярів і поетів —

стрільчасті склепіння й стрілецький талант,

чи просто відвагу прожити і вмерти.

Ці ночі, закутані в золото слів,

лягають все глибше, бо врешті й не скажеш,

що носимо в грудях, на серці, усі —

дзвінкові, вінові, мар’яжні.

Та ми сюди вийшли: о голос орди —

останній чи перший — що всіх піднімає.

Долоні твої пливуть, як човни,

до мене, до нас, до Дунаю.

3. Танго в космосі

З Дідьє Маруані

Темна вервечка вершників,

що похмуро скачуть крізь гори.

Капелюхи барвисті і карабіни через плече,

і пісок, мов хвороба, скрипить на чорних затворах,

і лягли шкіряні патронташі, наче долі,

навхрест.

А під вечір над морем

іде втомлено ця кавалькада,

б’ють навскид карабіни в чорну тінь корабля,

темний погляд прицілу вже когось переважив

через поручні в воду…

Силуети верхівців і негостинна земля.

Це небачено важко — повернутись, як Данте,

без маєтків і мудрості, тільки з печаллю в очах,

і принести лиш спогад, як гойдало це танго коханців

перламутровим блиском

на зірках, де шумів екіпаж.

І години мовчання, коли ніч — як бліда Навзікая,

і падіння між зорі, так само, як падає сніг.

Ореол ліхтарів

кружеляє, лише кружеляє.

Образ моря і квітів, наче тінь, на обличчя ліг.

Пристібнути паски

і нехай даленіє і тоне

цей розгойданий світ світлих звуків

і лагідних німф.

Капелюхи — на очі, луна затихає в горах,

шарудіння дощу, запах вересу,

дальній

дзвін.