Київські контури. Вибрані вірші, стр. 21

«Так, наче життя скінчилось.»

Іван Малкович

Династійний київський поет

Аттилі Могильному випало пройти свій творчий шлях у звичній для українського митця шапці-невидимці — обмаль статей про його книжки, обмаль згадок у пресі.

На щастя, за останні два-три роки у розмовах з кількома американцями, що цікавляться українською поезією, несподівано зринало Аттилове ім’я із незмінними захопливими ескападами про англійські переклади його віршів, які напрочуд суголосні західному світовідчуванню. Це й не дивно, адже Аттила — поет найбільшого українського мегаполіса, і в його поезії чимало образів і настроїв так чи інак співзвучних з тими ж американськими бітниками, та й сам він під кінець життя зовні став дуже схожий на бітника, але не через епатаж, а просто тому, що в його житті пішло щось не так.

Проте в його поезії — з осяйними чотами вершників, урочистими княжими виправами і половецькими очима кельнерок київських кав’ярень — мені передовсім вчувається мимовільне відлуння Дарагана і Ольжича. І, звісно ж, раннього Антонича, але якогось дуже київського. А в останніх поезіях — пронизлива мандельштамівська безвихідь… У віршах Аттили Київ постає повнокровною україноцентричною Меккою. Мова його віршів точна, шляхетна, рішуча і рвійна — так могли розмовляти давні українські княжичі, що, вирушивши колись у небезпечні військові чи мисливські виправи, несподівано зринули в сучасному Києві.

Аттила Могильний (16.09.1963, Київ — 3.09.2008, Київ) — один із найталановитіших представників покоління «вісімдесятників», один із дуже небагатьох київських династійних поетів (його батько — поет Віктор Могильний більше відомий ширшому загалові як чудовий дитячий поет Віть Вітько).

Аттила закінчив філологічний факультет Київського Держуніверситету ім. Тараса Шевченка. Деякий час там і викладав, як викладав також і на україністиці Варшавського, університету, вивчав у Таджикістані перську мову й культуру, працював на телебаченні, в могилянському колегіумі, в редакції газети «Голос України»…

Він автор двох поетичних збірок: «Турмани над дахами» (1987) та «Обриси міста» (1991). Автор оригінальної дитячої повісті «Мавка і Мурашиний князь» (1988, 2006).

Ми були однокурсниками і найближчими друзями на курсі. Упродовж двох років навіть знімали удвох одну квартиру (Аттила — корінний киянин, але угорська мамина кров, мабуть, додавала до його характеру особливого «цимусу», що вимагав абсолютної волі).

Познайомилися ми ще на вступних іспитах. Аттила вирізнив мене з-поміж інших абітурієнтів за «анджелодевісною» зачіскою та шрамом на руці. Своєю рвійною поетичною уявою він чомусь потрактував мене як юного донжуанистого циганського поета. Це, власне, яскраво характеризує його світосприйняття — Аттилка (так ми його називали) любив витворювати романтичні міфи.

Ми часто читали однакові книжки, а на спільній квартирі слухали однакову музику — від The Beatles до симфонічеої класики- До нас долучався третій наш однокурсник-поет Ігор Маленький — ми мовби творили такий собі терцет — три «М» (уривок проникливої Ігорової статті про Аттилу публікується у цій книжці). Зберігся наш спільний «потрійний» вірш, написаний під псевдонімом Іван Троян час занять на військовій кафедрі — Настанови для чищення зброї і черевиків»:

Влітку 1983 р. ми перебували на студентській практиці в піонертаборі на морі в Ґелінджику під Новоросійськом, де переважна більшість дітей — нащадки кубанських козаків — розмовляли між собою переважно по-українськи. За такої втішної нагоди ми вдвох з Аттилкою (то була його ідея) запровадили у своїх загонах українські команди. «Чота! Рівняйсь! Струнко!» та інші. Особливо зворушливо це звучало з вуст одного хлопчика з Москви, якого ми спеціально обрали головою загону. Але потім на нас хтось настукав, і наша «військова українізація» на захопленій «братами» території суворо урвалася…

Ми, звісно, читали один одному щойно написані вірші, хвалили чи критикували їх, приправляючи все дозою незмінної іронії. Начерки віршів Аттила до кінця життя любив записувати на цигаркових та сірникових коробках.

Характер в Аттили був стриманий і радше потайний, аніж відкритий. Якось він приніс самокрутки з «травичкою», але мені, на щастя, геть не пішло, та й Аттилка побавився цим буквально день-два — поезія «вставляла» його встократ сильніше.

Окрім поезії, був падкuй на дівчат, міг закохуватися з півпогляду (але переважно ненадовго), міг без зайвих докорів сумління западати й на чужі закохання. Він бував у мене в Березові, де згодом у нашій хаті (це було ще за СССР) ми таємно охрестили його юну дружину-поетку (я був за «нанашка» — хрещеного). А ще перед тим став «хрещеним» його єдиної дитячої повістинки — працюючи у «Веселці», підбив Аттилку на твір для дітей (тоді його «Мавка і Мурашиний князь» вийшла чи не 200-тисячним накладом). Значно пізніше, за два роки до його відходу, я ще встиг перевидати в «Абабі» доопрацьований ним варіант «Мавки…»

Протягом останніх десяти-дванадцяти років свого земного шляху Аттила по кілька разів на тиждень заглядав до мене в «Абабу» на незмінну каву з цигарочкою…

Я віддавна люблю його вірші, деякі знаю напам’ять (навіть читав їх у Спілці письменників на рідкісному прижиттєвому Аттиловому творчому вечорі наприкінці дев’яностих). Щиро вважаю цього неприкаяного (і на сьогодні ще абсолютно недооціненого) київського блукальця одним із найцікавіших і найідентичніших українських поетів кінця другого тисячоліття. Маю тиху надію, що, подібно до Антонича чи Семенка, його поезія зацікавлюватиме передовсім молодих.

А задля кращого уявлення, в якому середовищі зростав Аттила, подаю короткий нарис про його батька — Віктора Могильного, талановитого поета і провідного українського філателіста. Автор нарису — Василь Овсієнко:

«На початку 60-х, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин — цих островів незалежности — було небагато. Однією з них була родина Могильних — Віктора та його дружини Аврелії (мадярки родом з Ужгорода, яка стала українською патріоткою).

У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни були обписані українськими словами й автографами, обставлені українськими книгами й виробами. Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі — в правозахиснику русі й борні за незалежність на межі 80—90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-агресивному середовищі. Так виросли син — поет Аттила Могильний, донька Дзвінка, онуки Богдан та Ярополк.