Київські контури. Вибрані вірші, стр. 20
МУЗИКА СОНЯЧНОГО ЛІТА
1. «Був час італійських пісень.»
Був час італійських пісень.
Час, коли все — дзень-дзелень.
Море було і дівчина та —
вся золота-золота.
Сніжисті гори. Небо прозоре.
Море. Марина. Amore.
2. «Не було листів.»
Не було листів.
Не було дзвінків.
Не було шепітливих слів.
Лиш мовчання
на прощання,
тільки погляд говорив.
в каруселі веремій
журавлині клини мрій
бризки сонця розкотили
по алеї золотій.
«У моєї дружини…»
У моєї дружини
подерся сандалик —
сідаю лагодити,
сідаю ремонтувати.
Доки майструю,
доки мудрую,
отримую прочуханку:
ще б пак: подерся сандалик.
— Як цього капосного сандалика
відремонтувати? — питаю дружину.
— Ніяк! — каже —
треба дружину поцілувати,
бо вже капосний сандалик
від-ре-мон-то-ва-ний!
«Дзвенів цей світ…»
Дзвенів цей світ,
дзвеніла далечінь
і сум дзвенів
теплом тонкої ниті.
Надходить літо,
із незграбних слів
такий видобувається мотив,
що треба знов
і мріяти,
і жити.
«Він був геть зболений, але…»
Він був геть зболений, але
нас протинало й розтинало
його скажене кабаре.
Його призначили на час,
та він ударив — не прогавив —
і збурив повені і нас.
Йому везло — кришталь і зло
в цих поселилися покоях,
а нас, тверезих, не було.
Був трунок і вода, а ще —
домашні дами без піжами
і погляд злий через плече.
«Задума днів і дні задум…»
Задума днів і дні задум:
Держава, Воля і Росія.
Ночами колобродить сум
і повертається Надія.
У спогадах і сивині
ти замовкаєш. Ніч — це простір,
в якому блимають вогні,
неначе очі ніжні й гострі.
Кого чекаєш? Ти пройшов
шляхом незвіданим і лютим.
Куди ж пішла твоя любов,
неначе батальйон під Крути?
«Вільшаного короля барви…»
Вільшаного короля барви
гудуть червоним гудінням метро.
Вертаюся в свою ізольованість,
в пробивання ґрунту рослиною.
Кола обмежень, квадрати табу,
кільцевий рух змії —
думка йде по колу червоних і зелених ромбів.
Відгортання Всесвіту —
перетворення підлоги в стелю.
Переходячи з простору в простір, набуваємо
нових друзів,
такої ж видозміни, як підлога і стеля.
Тяжіння об'єму до абсолюту і відсутності граней.
Поєднання за валентністю передбачає
нові елементи, зокрема любовний
трикутник, за винятком соляної кислоти
і кухонної солі.
Лексика сягає далі, ніж розуміння:
в окремих випадках не вистачає слів,
тоді мислимо образами.
Співіснування простору перетворює мене
в куницю, що женеться за мисливцем.
Бояри ладнають пастку.
Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах.
«Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.…»
Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.
Спаковані валізи. Пил на шафі.
Ми від’їжджаєм. Час минати звідси,
не забуваючи листів і фотографій.
З легких тенет дзвінок проріже сутінь,
і телефон меланхолійно забанує.
Ми від’їжджаєм. Пам'ятати мусим
про речі, що минаються не всує.
З чужих квартир, мов на шкільній перерві,
ми вириваємось з надій, з повстань і крахів.
Весна минає. Проведи іще раз,
не забуваючи листів і фотографій.
Дике поле. Серед снігів на згарищі
Ніч оповила мене.
Ніч, золотава і тиха.
І передвістям лиха —
віхола, що мине.
Холодом потягло
з дальніх країв надхмарних.
Лихо мине. Намарне
це опівнічне золото.
Жалить жалка жалінь.
Тихо, святково і пусто.
Несамовитим згустком
розколихалася тінь.
«Осінь. І я повернувся сюди…»
Осінь. І я повернувся сюди,
де проживаю під Знаком Біди,
де самотою, неначе сліди,
грузнуть і тижні, і Знаки Біди.
Осінь. І я повернувся в той дім,
де пригадаю осінній камін
іншої осені. Морок і тлін
в серці справляють дзвін-передзвін.
Осінь. Але товариства нема.
Горло стискає тривога сумна,
наче шовковий аркан навздогін
з льоту метнула білява зима.