Київські контури. Вибрані вірші, стр. 2

5. Вірш замість епілога

Доки падає сніг,

сумні дракони на будинках

пам’ятатимуть нас,

бо це тільки Річард

заскочив до Києва,

щоб побудувати замок і піти,

а ми лишаємось тут

назавжди.

Ясний-ясний світанок

Чи любив я тебе, чи ні —

я не знаю, це все — як дитячі сни,

знов накочують сірі дні,

мов журливі хвилі Десни.

Я прийшов лиш таким, як є,

все, що мало збутися, — збулося.

Не картай мене за все зле,

бо ми тільки спориш на цих вулицях.

Ave sol!

І нехай

цих мелодій ясних

напівсонно

гойда павутина —

і тоді

над руїнами міста

тихо долине:

— Слава сонцю!

Початок

нового

життя.

БІТЛЗ

Цикл

1. «Я хочу тобі розповісти…»

Я хочу тобі розповісти,

як ми любили одне одного,

королево моїх шістнадцяти.

Ми бачили одне одного

на алеях нашого саду,

і була школа,

і були заводи після зміни,

і були неповнолітні королеви,

готові любити весь світ,

і тому

наш квартал

лежав залитий сонцем

і в жилах його

билась гаряча кров.

І ми любили одне одного

в сусідньому саду,

де, лежачи

у високій траві навколо стадіону,

слухали, як засинає

королівський квартал,

і бачили,

як гаснуть вдалині

вогники будов.

І коли нам уже починало здаватися,

що ми майже нетутешні,

ми закохувалися,

і тоді великим було наше бажання

переробити світ,

і тоді великим було наше місто,

і великою була наша любов.

2. «Повір, Бітлз…»

Повір,

Бітлз —

це наша юність

духмяна, як відчинене вікно

в порожній кімнаті масового мистецтва

і стерильно очищеної

класичної музики,

але чуєш —

квартал живе,

живуть люди, коти, дерева,

живе над кварталом велике сонце,

живуть пісні, і тому

ти роздягаєшся —

джинси і светер летять у куток,

і без одягу

ти стаєш така жіночна,

що я починаю любити

твої плавні несміливі рухи

і стриману радість передчуття,

що затуманила твої очі.

Тому, повір,

Бітлз —

це наша юність,

але про нашу любов

ми напишемо

самі.

3. «…я бачу хлопців з нашого кварталу…»

…я бачу хлопців з нашого кварталу

і думаю, що ми зачешемо ліверпульців —

наші гітари грають нашу музику,

а губи вимовляють наші слова

і, можливо, це ще не дуже красиво,

але це пісні про нас —

як ми любимо,

і як вчимося застосовувати у бійках

ламаючі удари,

і як поволі доростаємо до слів

Боротьба і Батьківщина,

і як звучать серця наших коханих,

перекриваючи музику ліверпульців,

і я думаю,

що в наших кварталах існує своя музика

і ми намацаємо її.

4. «Коли я хочу написати про тебе…»

Коли я хочу написати про тебе,

мені бракує слів.

Я згадую наше дитинство,

де між спалахами сонця —

люди, зайняті своїми справами,

розквітлі дерева

і вантажівки,

що накручували на свої колеса

не тільки руду куряву передмістя,

а всі легенди дороги,

прямої і голої,

що губилася десь за обрієм.

Якщо колись

ми покладемо наше життя на музику,

це буде музика куряви, цегли й мазуту,

де найбільшою поезією

були ми.

ПЕРЕБІЖНІ СПОГАДИ

1. «Україна починалася з Відрадного…»

Україна починалася з Відрадного,

оточеного пустирями,

де в корпусах розбитих машин

виростали ожини й легенди,

де вранці

світляки чорними стрілами

вилітали з голубників,

де курились дахи від спеки

і ходили дахами тіні,

граючи на гітарах і губних гармоніках.

З Відрадного,

куди закинуло нас

з різних кінців світу —

Іспанії, Солом’янки і Куренівки,

Дуклі і Мишоловки,

Ростова і Чоколівки,

і звідки виривав нас

крик поїздів

на Чаті Волинській.

2. «Десь давно…»

Десь давно

в стукоті коліс

і в зеленій піні м’якої мови на вокзалах,

чи в покручених алеях Другого саду,

чи посеред мосту на Труханів

дівчину цю зустрічав,

бо пам’ятаю

штивний дотик її рук

і несподівану відвертість губ і очей.

Змінилось ім’я,

змінилось обличчя,

але все ж

білий пісок робить її золотавою

і губи її вимовляють

слова з Книги життя.