Київські контури. Вибрані вірші, стр. 19
13. Такий собі малюнок
Восени,
коли скло темніє,
і дерева — з легкого скла,
і річка — з чорного скла,
ми відчиняємо двері під’їздів
і на зачовганих сходах
бачимо скляні тіні людей,
перевішені через бильця:
і тоді в диму
сходить сонце.
І вже
(золоте в суворому)
проростає трава,
й, поєднуючи неможливе,
із нас народжується світло,
і ми вирушаємо на прощу
до беріз деревських,
обережно,
щоб не зачепити
скляних контурів Міста.
«Це дорога від окупації…»
Це дорога від окупації,
по ній іде чоловік.
Танки горять край дороги,
і все навкруги мовчазне.
Цей чоловік — твердий,
він уже пройшов пекло,
і він готовий пройти знову.
Він може себе вдовольнити
самим життям,
він знає ціну життю.
Цей чоловік — мій народ.
Танки горять по всьому обрію,
і мій народ створює себе —
я не знаю такої сили,
котра може його зупинити.
…Чоловік іде дорогою.
Іде жменька попелу,
що веде за руку дитину.
Славмо.
Поезії з течки «Цинамон»
(Неопубліковані вірші, написані після 1991 року)
«Сніг, сніжиночки, віхола і зима…»
Сніг, сніжиночки, віхола і зима
лагідна,
лагідна,
лагідна,
ла…
Вільха і вільшаночка, шaвлія
вишиває вивірка шaлію.
Лащиться куницею-горностаєм,
вишиває женчика,
вишиває
білі цятки кігтиків на снігу,
білі перепілочки на горбу.
Сузір'я Риб
Під запах смажених вугрів
вже виринає з діжок смальцю
земля Сіндбада-мореплавця
і гострі щогли кораблів.
І пташка Рох, котра на яйцях
сидить вже тисячі віків, —
як проникає цей мотив
у груди пишній полонянці.
І вже нема ні сил, ні слів —
лиш еротичний переспів
ясного спирту в чистій склянці.
Що ж зробить той, котрий наспів
в цю мить, цей лицар і факір
тюремних брам, і цар поганців.
Сузір'я Лева
Під ніжний спів віолончелі
«малина» тихо загула.
Меланхолія і діла
в ножах, фортуні і в постелі.
І роздягатись догола
велить красуням lex печери —
панує тут Кривава Мері,
а джунглі ходять довкола.
І ходить сон коло вікон,
і дозріває самогон
у барабанах револьверів.
А шльондр веселий батальйон
підносить ніжки в унісон
під ніжний спів віолончелі.
Сузір'я Скорпіона
Горілку допиваємо і дно
Старого Міста оживає п’яно —
з нових шинків, пивниць і ресторанів
йде потолоч мусолити багно.
І розквітає Ружа-Несміяна —
ламкі пелюстки і густе вино,
і старовинне золоте рядно
на незворушних хвилях Океану.
І та, що в піні. Та, що з піни йде
і простягає гроно молоде
до скинутого в безвість гарнізону,
відімкне браму, мов курок зведе, —
і знову зникне в темнім небі, де
самотньо блимає сузір’я Скорпіона.
Сузір'я Діви
Спадає сукня. З білих пліч,
мов збурена вода стікає.
І б'є потужним водограєм
блакитне сяйво з ясних віч.
Білизна ж плавно відлітає
в м'яку, гарячу, звільглу ніч —
розводить ноги, рев сторіч
у тіло владно проникає.
І той, що входить, розсуває
лаштунки дійства, щоб навзаєм
ритмічну розгойдати січ,
в якій живіт є морем-гаєм,
із піхов меч не вилізає
і б'є блакитне сяйво з віч.
Новий рік
«Вовчик-братик і лисичка-сестричка». —
Тиша, вечір. Падає сніг.
Іскри-іскорки ледь спалахнули.
Поїзд їде. Сніг, білий сніг.
Вітер, віхола, заметілі.
Білі вогники і золоті.
Дзеньки дзвоників і заметілі,
Іскри світла у кришталі.
Запах лісу і чобіточки.
Вікна. Паморозь. Білий світ.
Сніг. На вулиці. Зарипіли
Сосни й саночки. Вітер. Сміх.
Тиша, вогники і кружеляння.
Сніг. Сніжиночки. Білий світ.
Їдуть саночки. Ліс. Кохання.
Мила. Мила. І білий світ.
«Зажебонів світанок крізь гардини…»
Зажебонів світанок крізь гардини —
озвався півень — каламуть пройшла —
і в тишині зацокали краплини —
трави, зела
і яструба.
І ледве день — і ледве невагомо —
і ледве сутінь — і заледве назавжди —
ввійти в поламке коло пантеону —
де сон, боги
і яструби.