Київські контури. Вибрані вірші, стр. 10
2. «Де розквітлий бузок…»
Де розквітлий бузок
фіалковими
тінями
ллється
на тіла розпростертих,
і сонних,
і світлих
в траві.
Де високим лишилося все,
бо все —
перемелеться:
запах борошна,
легіт прозорий
і кораблі.
Відблиск сонця
в повітрі
в’язкому
тече,
мов кінноти барвисті плащі
розтають
у повільному
шлейфі куряви,
і повільним жестом руки
сталь сокири
входить
у дерево золоте
і виходить із нього —
волога,
тяжка,
закурена.
Все — прийдешнє,
і все —
сотворенне
у цьому сторіччі.
Лиш тіла розпростертих
в коханні,
в траві,
в напівсні:
на скелястому березі —
злами сонця
у краплях
суничних —
зустріч
сталі і дерева —
у наскрізнім промінні
прозоре гудіння бджоли.
Полонянку свою
і княгиню
жадану свою
в цім краю,
де єдине живе,
і вирує,
і плаче,
одне:
корабельня;
де тягучою кров’ю дерев
напоєно линви,
каміння
і землю,
наче хліб свій
останній,
жаданий,
гіркий,
притискаєш до губ
полонянку свою,
королеву.
Перші краплі дощу.
Нас пробуджує
срібло
і шовк,
що тіла обгортає
і робить їх ближчими,
злими,
гнучкими,
наче посвист змії.
І сплітаються звуки
й уривки думок
у дзвінкий краєвид
корабельні,
кохання
і зливи.
3. «Ти прийдеш навесні.»
Ти прийдеш навесні.
Із блакитних
і синіх
осель
заклубочать дими,
і падуть
на них стріли
навскісні,
і по чорних колодах,
наче звір,
сповзе
корабель
і ударить грудьми
у мальовану
браму
пристані.
Ще й мальовану
дивним,
лихим
візерунком
заклять,
нескінченним орнаментом
долі,
кохання
і смерті:
на закурених вежах
сурми
понуро кричать,
у крикові їхньому —
голі ми.
Голі,
та вперті.
І сповзе корабель.
І ударить грудьми.
І шукай
тоді наших
по всіх
незліченних
причалах
і корчмах.
Розпадеться князівство,
і манірній
величі —
край,
і котитися світом
нашим довго
і марно
тамованим
ордам.
Ти прийдеш навесні,
в білій куряві,
білій
і золотій
від таких нетутешніх
повір’їв,
і марень,
і буднів,
і побачиш:
на обрії
чорні цяточки
кораблів,
наче очі,
відкрились
і дивляться,
і невідступні.