Листи в Україну. Вибране, стр. 9
З-над білих сорочок — подоба крил.
Ще зовсім юна кров. Найменші люди
зійшли у сон землі і тлін могил,
повітря сколихнувши, як прелюди.
Вони — мов мак, їх море звідусюди
іде в цей дім, в цей витоптаний діл.
З яких смертей, з якої тьми й полуди,
з яких кохань, з яких забитих тіл? —
З німих побоїщ і з гучних побід!
Сама любов повстала невтолима
в очах ночей!
І засвіт — у похід,
і ранні вдови з іншими очима
завмерлі, аж мовчать, аж наче схима
лягла на них. І янгольський політ
в сирітськім небі з квітами сухими.
І сто ворон, що кряче їм услід.
(до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали
де палі наче милі у тріщинах до дна
убогими дорогами натішитесь недовго ви
ангелики волошки блудна сарана
колючки пустирні
байстрючки псалтирні
потерчата хирні
ягнята ясирні
та лучче б ви в деревах ненарождeнні спали
та лучче б ви листками на чорну глину впали.)
Але повік не вищезне трава
на згарищах!
Вони квітують рясно,
хоч біль і страх, і язва морова,
і сіль землі кривавить юні ясна,
і сивий попіл обмітає небо,
і рікам переламано хребти,
і згіркле світло плеще променеве —
їм тут цвісти.
І в землю цю лягти.
(корабель дітей вирушає річкою
у сорочках найбіліших всі ніби херувими
ця земля збатогована вміє бути вічною
навіть палі проростають саджанцями живими.)
Різдвяні вакації
Там верби золоті й дзеркальні ріки,
де стигнуть колихливі тіні риб,
там у криницях зорі, мов горіхи,
і скрипки перестудженої скрип.
Таке тобі життя, як медівник,
ще років тому десять або вісім,
а нині в місті тихо, наче в лісі,
і місяць понад ратушею зник,
але ж було, було — як медівник!..
Так, двадцять сім — яка премнога літа.
Ще пам’ятаєш той святочний смак,
коли любов пече, мов aqua vita,
і ще не вільно вимовити «мак»,
бо ще не вечір, таїна сповита.
Ще ходиш попідтинню в городян
і віршею віншуєш, і ночуєш
на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш
якесь ім’я жіноче. Мов дурман,
воно не відпускає аж до ранку.
І знов мандруєш, сам собі Еней,
прославши віршу, наче вишиванку,
на зерна у снігу, на слід саней,
на попелища гульбищ і містерій,
де ювенільна кров кипить з артерій.
І лиш земля!.. Вона така ж пречиста,
як і тоді — буденна і врочиста,
вона твоя, вона в тобі, як шов.
Ти просто в неї глибше увійшов.
Танґо «Біла троянда»
Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,
поміж дахами, балконами й вивісками,
в надвечірнім затемненні сніжного міста
снується танґо безпритульне,
вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника
з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.
Акордеон виливає таку аргентинську пристрасть,
аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,
і мандрівні папіросниці гостроплечі
чорну фарбу виплакують з тихих очей,
і газетні хлопчиська в картузиках
тупочуть у такт босоногими черевиками,
і нетанучі профілі хутряних пасажирок
напівобертаються з авт і фіакрів,
а меланхолійний добряк поліцейський
відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —
перші ніжні поривання
поцілунки і зітхання
і твоя тремтяча рука
І кожен музичний мідяк — це визнання,
це шанс не померти з голоду, стати генієм,
перепустка до ювілейного залу,
десь поміж п’ятдесятими й шістдесятими,
де статурне сопрано і тенор з широким ротом
(і коли він його роззявляє
на люстру летять солов’ї),
де вишивана публіка так достигає оваціями,
ніби чорна хмара гнівним дощем,
де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,
де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,
а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,
і шукаєш у пустці невидимий акордеон,
але профіль тінистий напівобертається в ложі,
щоб тобі посміхнутись прихильно,
щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,
у прожиті міста, у стемнілий віддалений рай —
перші неспокійні ночі
перші муки снів дівочі
і найперше слово — кохай
Наче в мушлю, сповзав ти по сходах додолу,
обіймаючи акордеон, мов талію прачки,
і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,
цим немитим гостям опівнічних прокурених кнайп,
цим укладачам бруку і швачкам,
вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,
і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,
все горланили: «Білу троянду-у!».
І за першими тактами більшали очі
недорослих танечниць, що, вену вколовши,
вилітали попарно на світло, немов на поміст,
і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…
І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,
поміж двадцятими, поміж тридцятими,
так розмито й непевно напівобертається профіль,
і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —
перші клятви і моління
перші стогони й боління
і таємна перша любов