Листи в Україну. Вибране, стр. 10
Ярослав Ґарсіа Лорка
Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
най собі летить конячка панська!
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
Вірш запах, як пасіка чи паска.
Був, як темна грамота із титлою
чи земля під сніговим накрапом.
Він тобі зійшов стовпом зі світла
і повив тебе, як чистий прапор —
не словесний порох, не абищиця,
маєш нині світла понад міру,
може, так ніколи й не напишеться
актуальний вірш на захист миру?
Все на світі — колія й баталія.
Хтось про тебе скаже: мій предтеча.
Та й кружляє однострунна талія —
ти б її спинив, бо кровотеча.
Та й слова, намовчані і зіткані
із безсоння, шкарубкі й первинні.
Та й шукаєш правду під позлітками,
гостру, наче куля в серцевині.
Циган Василь
На чужих наречених — пояси, мов табу.
Зостаєшся один і над глиною постиш.
Вилітає на площу нічний табун —
скільки збіглося коней до тебе на посвист!
Що ж, коли не скрипаль, то бодай конокрад.
З кольорової глини ліпи амазонок —
щось горить над чолом (а чолом як Сократ),
і ростуть монументи, мов ліси, щосезонно —
стільки плоті пром’яв, ніби грек-ворожбит,
і промацав натуру в ключиці й гомілці,
щоб украсти в природи цей тупіт копит
і спізнати тотожність у дівці і гілці,
щось міняв, кочував, покидав сам себе,
полишивши у парку ставкових купальниць
(там ще й досі одна романтично гребе) —
не дивися в той бік, будь самотній мов палець.
Будь, як небо, що пише дощами на склі,
відпусти нам борги і торги, і потреби.
Все змішалось: робота і глина, і хліб.
Мов на площу табун, вилітаєш із себе.
Фотопавло
Чи легко упіймати застояне повітря
провулків, архаїчних, немов дагеротип,
коли твоя робітня — завалена дровітня,
і не виходять очі, а іноді роти?
І хто нарешті винен, що з нас такі моделі,
що клацає намарне пащека-апарат?
Таким, як наші, пискам — не місце у музеї,
бо ми — не те що камінь чи дикий виноград.
Та все ж фотографуєш. Ці невиразні більма
наповнити душею і зберегти в роках…
Яка уважна камера, яка чутлива фільма —
просвічують бретельки і вени на руках.
Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті,
а з річкової твані волого світить рінь —
коли навколо тьмяно і контури розмиті,
потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь,
потрібно трохи солі, щоб очі проявити,
щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола.
Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити!
І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.
Футбол на монастирському подвір'ї
…такої зелені не бачено сто років,
а може, й більше! Все вповите нею.
Ліси кущів безмовні та глибокі.
Вигадуй річку, просіку, алею,
закриті, ще не впізнані.
Можливі
колона, арка й біла, мов папір,
сумирна вежа, рівня дикій сливі
(ростуть обидві з незбагненних пір).
Так зелено, що смійся або плач
між двох лісів, і невблаганний м’яч
між двох воріт, і піт, і сухо в роті,
і спів бджоли на нерухомій ноті.
А втім, воріт нема. Є дві цеглини,
затоптані в траву. І янголине
та голубине пір’я у траві.
І дві легкі кульбаби, тільки дві.
Літає м’яч! Проте його немає,
мов не було. Лише гарячий згусток
живих секунд, і він повз нас минає,
і трохи — в нас, і мчить у межі пусток.
Така вже гра: на тлі рослин і стін,
де вгадуються фрески, наче смерті,
догнати плач!.. Він котиться. І він,
мов літери, пощерблені й затерті,
незримий слід і видих.
Або дух.
Або хоч м’яч, повернутий минулим
у цю траву, між двох ожинних смуг,
де під ногами схимники поснули,
де крізь гілок цупке густе письмо
побачиш річку (просіку? алею?).
І ти, і я. Так близько стоїмо
над глибиною, пусткою, землею.
екзотичні птахи і рослини
ЦИРК «ВАҐАБУНДО»
I. «Я продаю квитки на магів і на мімів…»
Я продаю квитки на магів і на мімів,
я коло входу став з ключами, мов Петро.
О діти передмість з устами херувимів!
Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!
Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом,
обсипані зірками й пухом із тополь,
наповнивши завулки світлом і блакитом,
скоривши Неаполь, Марсель і Леополь.
Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда
(мов еполет, сидить на ньому скарабей).
Він — заклинач рослин, і світляна троянда,
неторкнута й німа, росте з його грудей.
Цукрова вата — харч для янголів і птаства,
мов кокони Коканду, мов паволока хмар, —
для приміських дівчат яка солодка пастка,
аж світиться із них жадання, мов ліхтар.
О діти злих часів, посіяні в огромах
пастуших пустирів, де рейвах відлунав!
Приходьте у шатро. Один-єдиний помах —
і душі заясніють, як терен із канав.