Танці шайтана, стр. 38

6. ТИРЛО СМЕРТІ

Вони прийшли до цих велетенських кам'яних пагорбів. Ще поночі. Але було видно, мов удень. Бо здоровенний місяць бив блакитним промінням на землю з неймовірною силою. Так сліпив очі, як на небо дивитись, що й зірок не побачиш.

Чаклуни розділились надвоє. Одні пройшли уперед, другі стали за ним. І почали підніматись по округлому кам'яному схилу. Вони йому показали, щоб він ставив ноги у зачовгані заглибини у кам'яній стіні і намагався зачепитись за кам'яний схил пальцями правиці. Але даремно. Наче був вилитий камінь цей — ніде ніякої тріщини чи виступу. Ішли не просто вгору, а навскіс по схилу.

Підіймались вони довгенько, хоча, зрештою, піднялись, і не високо — може, саженів на п'ять. І тут був майданчик. Можна б і сказати, що це був майданчик із низьким козирком гроту чи неглибокої печерки… Якраз, щоб двом чоловікам сховатись від дощу і сонця.

Старі всі видерлись на майданчик. Стали впритул. Його вони поставили у найбезпечніше місце, щоб часом він не упав вниз.

А внизу була чорна прірва. Тільки сюрчали коники у повній тиші.

Старі чаклуни враз підняли праві ноги і, видихнувши разом, мов один чоловік, вдарили босими п'ятами по ще теплому каменю.

Потім підняли ліві ноги і видихнули і вдарили п'ятами по каменю. І так тупали по каменю і одним подихом дихали.

Він теж підняв свою ногу. Але найближчий із чаклунів, що стояв до нього спиною, завів миттю свою руку за спину і прихопив його коліно. Ніби говорив: «Не руш!», і він обережно, обережно поставив свою ногу у м'якій козиній сандалії.

А старцічародії піднімали босі ноги і гатили ними в камінний майданчик з однаковими проміжками. «І що вони хочуть? І чого їм оце треба тупотіти?!» — Думав він. — Якби отак гунали по землі, то було б добре здалеку чути!

Бити по цій кам'яній горі — тільки п'яти відбивати… Щось воно не те!…» Він прислухався і враз відчув, як наче якесь тремтіння проникає через сандалії в його стопи, проникає через сандалії в його стопи, піднімається до колін, а тоді підкрадається до черева, і наче все нутро починає в нього коливатись, наче невидима рука почала то стискувати, то відпускати його груди.

І він спіймав себе на тому, що він вже дихає в одне дихання разом з усіма чаклунами. І його коліна тремтять і осьось самі собою підстрибнуть, відірвуться від каменя.

А старі чаклуни ще й руками почали змахувати вгору. І коли тупали п'ятами у камінь, то й опускали вниз руки і ляскали в долоні. Та все сильніше і сильніше.

Тремтіння все збільшувалось, збільшувалось. І враз прорвалось потужним гудінням. Таким гудінням, ніби весь цей велетенський кам'яний моноліт був неймовірним дзвоном. І десь під землею в нього почали бити кам'яним билом. Він з легкістю, з неймовірною спритністю скинув сандалі, вхопив їх у руки і, не тямлячи себе, бив п'ятами у камінь в один удар разом зі всіма і дихав один подих. Тільки не долонями ляскав, а козиними сандалями.

А звук із кам'яної горидзвону все міцнішав.

І в ту мить, коли він поплив над околицею справжнім дзвоном, що все вищав і вищав, чорні старцічародії враз всі присіли. Тільки він стояв над ними і його всього тіпало від дивного збудження.

А кам'яна гора все дзвеніла і дзвеніла. Старцічаклуни протягували до нього руки і торкались його плеча і по одному починали спускатись униз.

Лишилось двоє. Вони поклали біля нього добрячий пакунок, обгорнутий широким зеленим листям, тикву з водою і потерту леопардову шкіру.

Показали, на мигах, що, коли сонце перейде полудень, вони повернуться із зіллям. Показали, що тут він у безпеці і щоб не спускався вниз.

І ці обережно спустились на землю. Він не чув, як вони ступали і не міг побачити, куди вони зникли.

Спустились у чорну прірву з каменя і, мов риба в ополонці, зникли.

А теплий камінь все ще гудів і співав. Тільки вже не рівно, як у найвищий момент, а нерепадаючи, то на басах, то на дискантах. Тільки перед, перед самісіньким сходом сонця зовсім замовк.

І тоді стало чути, як просто під ним, у широкому видовженому листі сюрчить цвіркун.

Щось дивне діялось із його очима — він з усієї висоти може у яких і п'ять саженів побачив у блакитних місячних променях дірку в тому широкому листку. А в дірці коника з блискучими очицями. Коник із цієї своєї дірки в широкім листі сюрчав, мов із діжки луна котилась по всій галявині перед кам'яним монолітом.

Мандрівцеві не хотілось їсти і сну зовсім не було після того, як через його тіло мов пройшов наскрізь чародійський кам'яний дзвін. А було безсумнівне відчуття, що стануться з ним дива.

І вирішив він їх дочекатись і гідно зустріти. Перевірив обидва ножі, що були заткнутими за браслети на руках. Зняв з пояса шнур, плетений із кожанкою посередині. Натягнув нетельку на зап'ястя, обкрутив по руці і виклав перед собою кілька кам'яних кульок.

А тоді розкрив комір широченної бавовняної сорочки і відв'язав якісь шворки на шиї, потім на попереку і видобув три залізяки. Кожна завдовжки з лікоть. Дві пласкі, одна гранчаста з жолобком у середині.

Сонце випірнуло червоним колесом з-за обрію, мов нурець вискочив із болота.

Коник тільки перестав сюрчати, мандрівець зиркнув униз і побачив: з-під куща вгору злітає зелена із золотими смугами жаба. І довгим язиком просто витягує коника просто із його дірки в листі. Чоловік із захопленням похитав головою — оце так стрибок! І продовжував дивитись на жабу. Вона від куща плиг, плиг! Та й до здоровенної калюжі, що межи каменями розлилась.

Застрибнула в калюжу, роздула пухирі і почала кумкати і кректати. З другого краю калюжі їй відповіли. Потім ще і ще повитикались із води і закумкали жаби. Кричали, стрибали, борюкались у мілкій воді по краях калюж. Тільки ця жаба, що проковтнула нічного коника, сиділа непорушно на своєму місці і найголосніше кумкала. Сиділа і кумкала. Чоловік підняв довгу широченну сорочку і видобув із калити, що була прив'язана до очкура широких коротких штанів, кілька залізячок.

З'єднав ними пласкі залізяки і вийшов невеликий сталевий лук. Той лук він утопив у прорізь жолобчатого залізі. Прикрутив двома гвинтами, вставив у жолоб кістяну кулю з надрізом і приладнав до неї пласку пружину і залізний гак. А на передок прив'язав плетене стременопетлю. Розмотав з лівої руки другий мотузяний браслет, який був накручений із шовкової линвочки, зачепив за ковані і відполіровані роги сталевого лука. Став ногою в петлюстремено. Потяг щосили шовкову тятиву до зарубки на кістяній лискучій кулі. Тятива зайшла в паз, і лук міцно напнувся, аж задзвенів, а тятива забриніла.

Чоловік поклав у жолобок гранчастого заліза свинцеву кулю. Він її теж видобув із капшука на очкурі.

І в цю мить враз урвався крик жаби, тієї, що проковтнула нічного коника. А той коник так розважав його, коли пішли чорні чаклуни і він лишився один.

За ті кілька хвилин, що він колупався із складною кушею, сонце змінило своє ранкове рожеве проміння на нищівне біле проміння африканського дня.

І в тих шалених променях світла він побачив, що на місці галасливої жаби сидить здоровенна, просто потворна, жаба і дожовує ту меншу, співучу зелену жабу.

Від неї тільки стирчать із пащі великої і дригаються в судомах ноги.

Мандрівець тільки сплюнув.

За його плювком довгий забруднений камінь ожив і перетворився на здоровенну пантеру з великим черевом і відсмоктаними сосцями.

Пантера невдоволено покрутила кінчиком довжелезного хвоста, стала й нечутно пішли до ручаю, що там далі випливав з-під цього сіророжевого кам'яного горба.

Поликтала, поликтала, повернулась назад і на очах у мандрівника щезла серед рудих рідких пучків пожовтілої високої трави. Він так і не міг зрозуміти, чи залягла вона ось тут, поруч біля підніжжя грандіозної округлої скелі, чи пішла кудись геть.

Поки він до сліз вдивлявся, поки в нього не почало рябіти в очах, у той бік, куди попрямувала пантера, щось змінилось в калюжі.