Тернистий шлях кубанця Проходи, стр. 6

Василь страждав від людської підлості, а до правди ставився як до якогось абсолюту. Він лишався романтиком, і в рожевому світлі йому уявлялась перемога добра над злом.

Позиція земляків ранила Василя і змусила відмовитися від планів продовжити освіту. Довелося влаштуватися писарем у канцелярії земського начальника Миколи Балліна, а потім сільським писарем у сусідній Новоандріївці. Грицько ж повернувся на Кубань, на Сосицький хутір, де вже мав крамничку, а Омелько влаштувався шевцем в одного жида в Оріхові. Купили хату, завели невелике господарство, на якому поралася вже стара мати.

У Новоандріївці

Василь виявився зразковим писарем: за короткий час він зробив належний порядок у канцелярії сільської управи, або, як тоді говорили, «розправи», перевірив податкові списки, склав посімейні списки всіх 350 дворів. До того ж він був гарним порадником у юридичних питаннях, писав селянам прохання та скарги, складав умови, векселі, боргові записки. І селяни, і начальство не могли натішитися новим писарем.

Василь був порядним хлопцем, але як українець — національно несвідомим. Окрім побрехеньок Олександра Півня та сільськогосподарських брошур Євгена Чикаленка, ніякої іншої української літератури він не читав. Навіть не здогадувався про існування «Кобзаря» Тараса Шевченка.

До церкви на сповідь не ходив. Зате побував у кожній хаті, знав усіх господарів по імені й батькові, що їм дуже імпонувало.

Новоандріївка була заможним селом. Переважали середняки. На господарство припадало приблизно 10–12 десятин землі. Безземельних практично не було. Сума податків не перевищувала 5–8 % чистої вартості виробленої продукції. Держава мало що давала хліборобові, але й не заважала, не втручалась у його господарські справи. До того ж була свобода руху: кожен міг виїхати куди хотів, навіть за кордон. Селяни господарили індивідуально, до кооперативних форм співпраці, наприклад збуту зерна, вони ще не дійшли. Та й начальство не сприяло самоорганізації українських хліборобів. Але і перешкод не чинило.

Взагалі влади не дуже боялися. Хоч і земський начальник Микола Баллін час од часу погрожував селянам висилкою до Вологодської губернії, та це було більше для «проформи». Коли його через пияцтво перевели десь на Північ, селяни ще й за ним шкодували, бо збитків від нього не мали.

Поміщиків і кріпацтва в Оріхівському повіті не було. Ніхто не голодував. Усі мали добрий одяг, діти до школи ходили взуті. Кожен хлопець мав гарні чоботи і смушеву шапку. Пишалися своїм вбранням і дівчата.

Щоправда, багато хліборобів жило від урожаю до врожаю. Але на випадок засухи був чималий запас збіжжя в гамазеї — складі громадського зерна.

Частіше, ніж із земським начальником, селяни мали справу з поліцейським урядником. Раз на тиждень він об'їжджав усі села волості. Нікого не тероризував. Навідуючись до якогось господаря на обід, за чаркою питав, чи не трапився якийсь бешкет у селі, чи не було когось із начальства. Він був єдиним представником органів державної безпеки на всі села волості.

Урядник підлягав поліційному приставу. Приставів на Бердянський повіт було лише шестеро. Отож в Оріхові та Оріхівській волості, де жило близько тридцяти тисяч душ, за порядком стежило всього чотири особи: наглядач, урядник і два городових.

Траплялись і наклепники. Один з них час од часу писав таємні скарги на андріївського вчителя Давиденка та сільського секретаря Василя Проходу. Вчителя підозрювали в мазепинстві, а Василь викликав підозру тим, що не ходив до церкви, товаришував з «мужиками» та гострим на язик художником Юхимом Кудіним. Ще й сміявся з його дотепів проти начальства. Але революційних думок Василь не мав. «Занесені з чужого поля, вони не промовляли до моєї душі. Я був до них байдужий», — стверджував він [96, с. 133]. Все ж дух непокірливості був очевидним для начальницького ока: росіяни швидше помітили в ньому дух мазепинства, ніж він сам.

На переконання Проходи, «об'єктивних причин для переважаючої більшості населення робити якусь революцію не було. Навпаки, швидко зменшувалися великі земельні посілості та збільшувалася господарська спроможність дрібних хліборобів». Малоземельних і безземельних селян ставало менше. До того ж Проходу цікавили не революційні, а просвітянські ідеї. Але й тут він «не ставив собі якихось завдань, бо вважав себе ще малоосвіченим» [96, с. 133].

Василь продовжував сумлінно виконувати обов'язки сільського писаря, разом з тим готувався до іспитів. Він бажав відбути військову службу скорочено — на правах вільноприділеного, а для цього треба було скласти іспити за шість класів в Оріхівській реальній школі.

Попри те що Василь був у стосунках з дівчатами сором'язливий, все ж багатьом із них подобався. На вечорницях не одна з них обдаровувала його багатообіцяючими поглядами. Закохалися в нього і дві дочки сільського старости Оксента Стрільця — Варя та Олеся. Варя свого кохання не приховувала, а Олеся, навпаки, почуттів не видавала.

Офіційно, навіть поза волею Василя, його вважали нареченим Варі. До неї підбивали клинці багато гарних хлопців. Василь радив їй вийти за когось із них — бо йому ж скоро йти до війська. Але Варя була категоричною — нікого іншого вона не хоче і чекатиме тільки на нього.

Життя в Новоандріївці до Першої світової було тихе і спокійне — ні класової боротьби, ні крадіжок, ні смертовбивства. Навіть гострі на язики молодиці рідко лаялися. Не було й диких парубоцьких бійок. Хлопці та дівчата ділились на групи, що вели між собою змагання, хто ліпше співає і танцює.

Українським культурним життям у селі й не пахло: не було ні «Просвіти», ні драматичного чи співочого гуртка, ні кооперативу. Тільки церковний хор. Не було й бібліотеки чи навіть читальні. Все громадське життя зосереджувалося біля сільської «розправи» та в крамницях Зарічного і Дудника. В селі бракувало освічених енергійних людей, здатних заснувати кооперативні товариства, що могли б конкурувати з німцями, болгарами та жидами, які значно успішніше, ніж українці, використовували можливості нашої землі. Бракувало суспільної єдності й співпраці для свого ж добробуту.

Оріхів

Оріхів колись був повітовим, але потім став «заштатним» малоросійсько-жидівським містечком. Розмовляли тут російською мовою та на «малоросійском нарєчіі», фактично жаргоні, який місцеві жиди називали «паскудес мовес».

На березі річки Конки в саду розташувався дворянський клуб (інколи він називався купецьким), який мав театральну сцену і чималенький зал. Тут заїжджа «Малоросійська драматична група» в один з літніх вечорів мала ставити п'єсу Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці». Дійшла про це чутка і до Новоандріївки. Але, коли Василь Прохода і Юхим Кудін заявились до Оріхова, всі квитки вже було продано. Розчаровані друзі сіли за столиком у саду клубу. Офіціант (половий) поставився до них відповідно до їхнього одягу — як до панів. І швидко — за винагороду — дістав квитки.

Зала була наповнена вщерть. Оріхівські міщани тривалими оплесками та квітами щиро дякували акторам. Оскільки всі охочі не змогли відвідати виставу, було оголошено, що наступного дня її поставлять удруге.

Гра акторів справила незабутнє враження на Василя та його приятеля. Для Василя «це був перший освідомлюючий чинник, що викликав глибше почуття любові до рідного мистецтва… Мазепа, якого вже двісті років проклинали в церквах, все-таки був страшний… Навчання в школах російською мовою, богослужби церковнослов'янською з російською вимовою, заборона українського друкованого слова… мали зовнішній вплив, вони були лише намулом, що закривав істоту української душі». Тому й така, здавалось, незначна подія, як виступ «малоросійського» театру, пробуджувала національні почуття [96, с. 144, 145].

Хоч і не був Василь Прохода свідомим українцем у свої 20 років, та в ньому «непереможно діяла стихія української природи». Він відчував, що його вдача і характер різниться від росіян. А от до українських селян ставився він як до близьких людей. У їхньому товаристві почувався вільно — як рідний серед рідних. Щирістю відповідали і селяни Новоандріївки, безпомилково вважаючи Василя «своїм». Зате недоброзичливістю палахкотіли росіяни та місцеві малороси-перевертні. Коли Василь у вересні 1912 року складав іспит в Оріхівській реальній школі, то вчителі намагалися «завалити» його — як «хохла», що самотужки «пнеться» вибитися в люди [96, с. 143]. Все ж Василь успішно витримав іспит за шість класів. Це давало йому право відбути військову службу скорочено.