Тернистий шлях кубанця Проходи, стр. 27

Гість відрекомендувався довіреною особою Головного отамана. «Б'ючи на оригінальність, він попросив називати його не отаманом, але дідом Біденком», хоча йому тоді ще не виповнилося й 37 років [96, с. 291].

Очевидно, він справив солідне враження на Антона Пузицького, бо прийняв він гостя «як дійсного уповноваженого Головного отамана і докладно інформував про становище на фронті, про настрій у частинах групи, а головне, про необхідність належного постачання та просив, щоб головне постачання послало до Коростеня бодай пару вагонів харчових продуктів» [96, с. 291].

Біденко пообіцяв все залагодити і наступного разу привезти необхідні продукти, теплий одяг, набої тощо. Отамана зацікавила уніформа сірожупанників. Він захотів і собі таку мати. Пузицький наказав подарувати гостеві жупан — навіть із відзнаками.

Коли той від'їхав, полковник зв'язався з начальником штабу Північно-Західного фронту Армії УНР Всеволодом Агапієвим і розповів про зустріч із Біденком та його обіцянки.

— Хто він такий, цей Біденко? — запитав Пузицький.

«Агапієв відповів, що біля Головного Отамана крутиться багато всяких інформаторів, які спекулюють на його довір'ю та полагоджують при цьому свої особисті справи. До таких належить і Біденко, а тому сподіватись чогось від його обіцянок недоцільно» [96, с. 291].

Всеволод Агапієв мав рацію: Біденко про себе і свої потреби ніколи не забував. Тож у добу революції діяльно займався ґешефтом.

Хоча на початку революції Йосип Біденко все ж дещо зробив «і для громади». 1917 року він взяв участь в українізації частин російської армії, сформував український курінь силою 1000 багнетів і з далекого Сибіру привіз його до Харкова.

За порадою українського коменданта станції Харків прапорщик Біденко одразу прибув до Миколи Чеботаріва, голови української фракції Харківської ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. «Високий, досить гарний… (він) щиро перепрошував мене, що говорить московською мовою, — згадував Чеботарів, — бо, мовляв, не було де вчитися…» Наступного дня під час дефіляди вулицями Харкова під національним прапором курінь (1000 озброєних козаків, уквітчаних жовто-блакитними стрічками) «мав чудовий вигляд» і «дуже заімпонував населенню Харкова» [8, с. 67].

Потім Біденко як молодший офіцер повнив службу в 34-му корпусі Павла Скоропадського. Був головою Дивізійної ради. Короткий час очолював Фастівський фронт Армії УНР — тоді, коли з півдня на Київ йшла Євгенія Бош зі своїм військом.

Українською мовою заговорив Біденко досить швидко. Невдовзі став і членом Української партії соціалістів-самостійників, яка вимагала негайного проголошення незалежності України.

За гетьманату Йосип Біденко став членом українського клубу «Батьківщина». Вишукував і гуртував довкола себе незадоволених гетьманом старшин. У листопаді 1918 року Біденка призначили помічником секретаря Українського національного союзу, а з початком протигетьманського повстання він став вартовим отаманом штабу Директорії у Білій Церкві.

24 грудня Біденко особисто від Симона Петлюри одержав два посвідчення: в одному він іменувався отаманом для доручень при Головному штабі Республіканських військ, згідно з другим мав вирушити зі своїм загоном на Волинь, щоб встановити там владу Директорії. Воював проти червоних, зокрема біля Старокостянтинова. Розбив і відділ анархістки Потоцької, яка у Проскурівському повіті грабувала селян та палила панські маєтки. Може, тому, що вважав її своєю конкуренткою? Адже ворогом анархії він не був і сам любив «почистити» панські кишені…

Звісно, що всього цього ні Пузицький, ні Прохода не знали. За десять днів Йосип Біденко вдруге з'явився у стані Коростенської групи. І знову приїхав особистим потягом. Але вагони його були порожні — він не привіз нічого з того, що обіцяв. Цього разу поводження Біденка було не надто делікатне — переконавшись, що його прийняли тут за велике цабе, він увійшов у роль і повчально «переказав незадоволення Головного отамана», мовляв, дуже погано, що революційні полки імені Володимира Винниченка і Народного визволення та Чорний курінь смерті «упосліджені» Пузицьким.

Після цього Біденко сказав, що обіцяних продуктів не привіз, «але може привезти», якщо полковник дасть йому «тютюну, бодай сотню пудів, та 500 літрів спирту», а він це виміняє на необхідні харчі. Почувши таке, Пузицький «аж зблід від обурення» [96, с. 291, 292]. Намагаючись не зірватися на крик, він сказав крижаним тоном:

— Хоч ви й уповноважений Головного отамана, але таких рятівників України я вже знаю. Негайно забирайтеся звідси, щоб я вас більше не бачив!

«Біденко швидко зорієнтувався, що тут жартувати не будуть, відразу від'їхав і більше не з'являвся» [96, с. 292].

Яка його подальша доля?

14 лютого 1919 року Йосип Біденко отримав телеграфічне розпорядження члена Директорії Панаса Андрієвського про призначення його особливим комендантом Старокостянтинівського, Ізяславського та Острозького повітів. «Наділений високими повноваженнями, (Біденко) діяв на свій розсуд, мало рахуючись з іншими військовими та цивільними представниками української влади, займався реквізиціями коштів і цукру, іншими на-дужиттями», — ось як писали дослідники його «самобутньої творчості» [8, с. 252]. Своєрідно опікувався Біденко й українізацією Волині та Полісся. Так, козаки Біденка спалили бібліотеку Ізяславсько-Городищенського жіночого монастиря на тій лише підставі, що книги були написані російською мовою [120, с. 18]. Такі вчинки він вважав доброю справою…

Очевидно, саме тоді Біденко й оголосив себе командувачем повстанських сил на Волині… Тож, коли начальник штабу Північного фронту Всеволод Агапієв запропонував йому з'єднати свій відділ із наливайківцями, щоб спільно боронити підступи до Рівного, волинський отаман відповів, що «має свої завдання і ніяким штабам не підлягає» [120, с. 18]. З цієї причини не послухав Біденко й начальника штабу Дієвої армії УНР Андрія Мельника, коли той наказав розташувати біденківський відділ на правій ділянці від Ізяслава. Це, напевно, й послужило причиною арешту отамана. Наприкінці лютого 1919 року його затримали за наказом 1-го помічника начальника Генерального штабу Василя Тютюнника. Під час обшуку у Біденка, крім іншого, вилучено 164 особисті банківські рахунки на суму понад 200 тисяч карбованців [8, с. 252].

Про багатства Йосипа Біденка злиденна армія давно знала. Ходила навіть така армійська приказка: «Має грошей, як Біденко цукру». До речі, реквізиція у небідного отамана цінностей також була однією з причин арешту, адже до свого будинку-фортеці в Ізяславі він нікого не підпускав і добром своїм з власної волі ділитися не збирався…

Багато хто з членів уряду вимагав негайного розстрілу Біденка, однак все ж вирішено було віддати його до військово-польового суду. Отамана перевезли в Кам'янець-Подільську в'язницю. Під час слідства агент Політичного департаменту МВС УНР дав таку довідку: «Біденко — людина невдовольняюча відповідними здатностями — як адміністративними, так і організаційними, через що таке безладдя в його частині і підлеглому районі» [8, с. 252].

Врятували отамана денікінці: вони несподівано підійшли під Кам'янець, інституції УНР терміново евакуювалися, а міністр внутрішніх справ Ісак Мазепа звільнив в'язнів-отаманів. Цього йому довго не міг вибачити начальник контррозвідки Микола Чеботарів, який мріяв постріляти заарештованих отаманів. У тому числі і Йосипа Біденка, який справив на нього таке добре враження 1917 року в Харкові…

Шанувальник Винниченка

2 лютого більшовики почали наступ на Ігнатпіль, від якого Антін Пузицький уже відвів головні сили. Попри те що станцію стерегли лише сотня сірожупанників та чота Окремої запорозької сотні, ворог зазнав поважних втрат — наші розвідники мали кулемети, та й бронепотяги Коростенської групи активно допомагали вогнем. Все ж долю станції було вирішено ще до початку бою. А от стратегічний залізничний вузол Коростень треба було втримати будь-що.