Тернистий шлях кубанця Проходи, стр. 109

«Наша думка щодо причетності В. Проходи до спецслужби ДЦ може видатися дещо настирливою, — резонно зазначають автори. — Адже сам Прохода ніколи так і не визнав цього… Він послідовно і вперто твердив на допитах, що нічого і нікого не знає, «не причетний», «не був», «не брав участі», коли йшлося про період перебування його в еміграції. Навіть запити і перевірки НКВС не встановили нічого» [121А, с. 156].

Тобто дослідники визнають, що не знайдено жодного доказу, що підполковник Прохода мав стосунок до української, а значить, і польської розвідок. І все ж вони наважуються стверджувати, що Василь Прохода «сприяв роботі екзильної спецслужби» [121А, с. 156].

Працюючи 2002 року в Державному архіві СБУ з кримінальною справою Василя Проходи, я звернув увагу на запит старшого слідчого управління КҐБ при Раді міністрів УССР до Центрального державно-особистого архіву СССР. «Українські» каґебісти запитували російських, чи ті не мають даних про приналежність Проходи до іноземних розвідок. «Тов. Мазіну» відповів «тов. Цибін»: ні, «не располагаем» [25, арк. 181].

Все ж каґебісти дещо знайшли: отой документ польською мовою з архіву 2-го відділу польського генштабу і Варшавської політичної поліції. Ось він у перекладі російською: «Предварительная и месячная бюджетная смета из фонда «Н» со счета Министерства иностранных дел и Главного штаба на 2-й квартал 1938–1939 бюджетного года. Раздел 214 этой сметы озаглавлен «Украинские власти и организация сотрудничества с Польшей». В параграфе 11 этого раздела значится.

Параграф 11. Штаб Армии УНР.

п. I — Министр Военных дел.

Вогилач, руководитель референтуры «Б-у».

Получает и расписывается ген. Сальський…

Поз. а) Министр воен. дел ген. Сальский

Личная субсидия… 500.

б) фонд распор. М-ва воен. дел 180.

п. V — Организ. воен. в Чехословакии.

Выплачив. руков. рефер. «Б-у».

Получает и расписывается ген. Сальский…

Поз. а) Субсидия на организ… 150.

— пполк. Прохода (Пацовский).

— Рук. орг. личн. субсидия… 100…

— Следователь I отдела Следуправления КГБ при СМ СССР капитан Хомяков (підпис). 28 декабря 1956 года [25, арк. 185–186].

Про що цей документ?

Про те, що військовий міністр уряду УНР в екзилі Сальський був на службі у польського генштабу, отримував у поляків заробітну плату, а відтак виконував їхні доручення. Для реалізацій завдань польського генштабу брав гроші, намагаючись залучити до співпраці й інших українських старшин, зокрема кубанця Проходу.

Але те, що Сальський отримував злоті нібито для голови Товариства українських старшин у ЧСР, зовсім не означає, що той ці гроші брав. Ба більше, ми знаємо, що Прохода відмовлявся отримувати кошти від еміграційних українських інституцій, бо розумів, що «на чиєму возі їдеш, того пісню співай!» А він хотів діяти згідно зі своїми принципами. Попри скруту, Василь Прохода грошей від Сальського і Лівицького (а фактично від поляків) не брав, тому й відмовлявся виконувати завдання генерала Сальського, зокрема і щодо шпигунської діяльності на користь Польщі.

Зрозуміло, що в 1930 — 1940-х роках і такого документа для чекістів було б цілком достатньо, щоб звинуватити Василя Проходу у співпраці з іноземними розвідками. А це тяжке звинувачення. Агентів іноземних розвідок, що працювали проти СССР, чекали «розстрільні» статті. Але після смерті Сталіна і Берії, в час «відлиги», каґебісти вже не могли використати «таке свідчення» через відсутність підпису Проходи в отримуванні грошей.

Детально довелося зупинитися на цьому, щоб спростувати необґрунтовані твердження шанованих мною істориків Володимира Сідака і Тетяни Вронської у причетності підполковника Проходи до розвідки Державного центру УНР, цілком залежної під Польщі, ворожої тоді до України держави.

У кримінальній справі Василя Проходи знайшов я й документ, який переконливо свідчить, що московській репресивній системі не вдалося зламати українського старшину і «перевиховати» його на зрадника України. Мова про «Постановление о прекращении надзорного производства по жалобе» від 8 червня 1959 року.

«В своих неоднократных жалобах, — писали каґебісти, — и в частности в своей последней жалобе от 11 апреля 1959 г., адресованной на имя т. Хрущева Н. С., Прохода не отрицает своей службы в петлюровской армии. Однако он это не считает преступлением, а наоборот, выставляет себя и украинских националистов как революционеров, которые боролись якобы против самодержавия и Троцкого. Более того, в своих жалобах Прохода клевещет на наших историков, пишущих о разгроме национальной контрреволюции на Украине в 1917–1922 гг., заявляя, что он не позволит себе «унизить свое человеческое достоинство самооплевыванием, как это делают современные украинские историки». В своих жалобах по этому поводу он также заявляет: «Я никогда никакой контрреволюцией не занимался, зато был и есть революционер против человеческой глупости» [25, арк. 195].

Реабілітували Василя Проходу вже за часів Української держави — 22 квітня 1998 року. На жаль, лише на підставі порушення оперуповноваженими формально-юридичних норм, мовляв, «свідки у справі не допитувалися», відтак і «доказів скоєння Проходою контрреволюційних чи інших злочинів у справі немає».

Що таке «контрреволюційний злочин»?

Невже такий є в сучасному Кримінальному кодексі?

Ні, немає.

Чому ж тоді прокурори Самостійної України продовжують користуватися термінологією вишинських? В інтерпретації яких «контрреволюційний злочин» означає збройну боротьбу проти Москви, проти нав'язаної нею так званої совєтської влади, насправді влади російського народу в Україні?

І все ж із чола достойного старшини української армії змите тавро «ворога народу». Але коли Василя Проходу та інших борців за Українську державу визнають героями України?!

«За національне ім'я рідної землі»

(Замість післямови)

«Найбільшим злом ми вважали національне поневолення…» — так визначив світобачення вояків Армії УНР Василь Прохода [97, с. 82]. Це він заявив без патетики, тихо і спокійно. Бо не був актором чи позером.

Але до цієї істини кубанець дійшов не одразу. Визначальною стала зустріч у 51-му полку російської армії з вільноприділеним Федором Королем. Від нього кубанець уперше почув як палахкотять вірші Тараса Шевченка. Тоді, 1913 року, Василь Прохода вперше задумався над долею українського народу. Не менша роль і миргородського козака Костя Курила, з яким Прохода запізнався в австрійському полоні. Кость мав цілу скриню українських книг, серед яких був і «Кобзар» Тараса Шевченка, який справив на Василя неймовірне враження. А твір «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» мов громом прибив.

Ці слова стали життєвим кредо кубанця Проходи.

Національному пробудженню сприяла й дружня політика австрійців та німців. Вони допустили в табори діячів Спілки визволення України, які вільним і розумним словом виіскрили в душах українців бажання стати вільними на своїй землі. «Не цурайтесь вільного слова, — воно має творчий дух! Із рабів воно робить вільних громадян!» — невдовзі вже й самі закликали пробуджені сини України [15].

Стати на шлях боротьби «за національне ім'я рідної землі» допомогли й росіяни. Символом їхнього зневажливо-кпинного ставлення до українців став Василевий вчитель у станиці Уманській Сергій Михайловський, який буквально тратив рівновагу, коли чув українське слово.

— Ей, ти, — з погрозою цідив він, почувши, що хтось з дітей говорить українською, — што ти там бунчіш? Я тєбя, каналія, вздую как сідарову казу!..

А жорстока пацифікація української Галичини і Лемківщини 1914 року, свідком якої став кубанець, остаточно протверезила від чаду російського патріотизму. Внутрішній протест засвідчив, що під російською шинелею у нього билося українське серце…