Тернистий шлях кубанця Проходи, стр. 100

Цікава була військова доля Мандзенка, — продовжував Гальчевський. — У російській армії, будучи поручником, він з простреленими грудьми попався до австріяцького полону. Потім у складі Сірої дивізії, сформованої з полонених в Австрії, боровся під Ковелем з поляками, до яких теж попав раненим у полон. Тепер у складі Польської армії є в німецькому полоні. Я жартівливо називав його «хронічним» полоненим. Ще бракувало попасти до московсько-большевицького полону» [18, с. 89].

Одного дня заступник коменданта табору зажадав збірки всіх українців. «На збірку зголосився я, — писав Гальчевський, — майор Мандзенко, два підпоручники і п'ятеро підхорунжих. Отже, на 1200 осіб поляків нас дев'ятеро: дуже малий відсоток! Заступник коменданта рітмайстер, побалакавши із нами, вирішив, що до нас він має повне довір'я… Він запитав, чи ми не захотіли б окремо від поляків мешкати. Відповідаємо, що хочемо бути в українському таборі…» [18, с. 92].

Повторилася вже знайома для Мандзенка ситуація. Тільки тепер у ролі шовіністів виступили поляки, державу яких нещодавно він захищав. Гальчевському і Мандзенку стали погрожувати. Їхні прізвища як «українських гайдамаків» польські офіцери записали у «чорні списки», щоб після війни поквитатися. «По войнє в розхуд», — казали поляки.

25 листопада 1939 року Мандзенка, Гальчевського та низку інших старшин німці перевели до українсько-білоруського табору в Люкенвальде, що під Берліном… А вже 9 січня Гальчевський разом з Аркадієм Валійським та комендантом табору Борисом Барвінським звільнилися. Йосипа Мандзенка призначили на місце підполковника Барвінського. Гальчевський про це написав так: «…Майор (Війська Польського. — Ред.) Мандзенко взяв на себе обов'язки українського коменданта табору в Люкенвальде. Він мав добрий таборовий досвід у Австрії, коли під директиви Союзу визволення України розвивалася там організаційно-культурна праця. Зрештою, він любив провадити працю взагалі, був енергійний, рухливий і потрапить держати полонених у карбах» [18, с. 124].

Мандзенко без особливої охоти взявся за нові обов'язки. «Функція коменданта була дуже прикра, — зазначав він. — У таборі були вояки, вичерпані нервово, знищені війною, полоном, недоїданням та розчаруванням у національній справі, що робило цих людей дуже дразливими і зі всього незадоволеними… У таборі шукалося хоч будь-якої розваги, — писав Ман-дзенко. — Спочатку не було жодного зв'язку з домом, бракувало книжки, музики чи пісні. Тому я рішив… зорганізувати малий театральний гурток… Я був у ролі директора, мистецького керівника, режисера, гримера, декоратора — все разом в одній особі. Велику поміч дали мені: підпоручник Лаврович, який потім став душею того гуртка, поручник Таранович (помер після полону), який прекрасно виконував жіночі ролі, ротмістр Іван Зварійчук, підпоручник Михайло Ліщинський та інші. Першою виставою була «По ревізії» Кропивницького, фраґменти з «Казки старого млина». Потім ми спромоглися на 4-й акт з «Про що тирса шелестіла», фактично «Лист до турецького султана». Декорацію на старих газетах чудово намалював старшина-білорус. Таборовики дуже цікавилися цими імпрезами та радо відвідували їх, що й давало одиноку культурну розвагу. Підпоручник Лаврович порадив робити ревії, де було б трохи деклямації, трохи співу, музики і сатири. Ревії мали успіх, бо сатира «чіпала» потрохи всіх, а пізніше, вже за мого керування табором, почала навіть «чіпати» начальство…» [123, с. 50].

Табір Люкенвальде ліквідували 8 серпня 1940 року. Напередодні були звільнені всі в'язні. Вийшовши на волю, Мандзенко якийсь час працював землеміром. Потім у Львові очолив референтуру відділу аматорських гуртків при Інституті народної творчості, а невдовзі став «референтом вишколу при Боєвій Управі Дивізії СС «Галичина». Але там його більше захоплювала театральна діяльність…» [110].

Після війни Йосип мешкав у Німеччині. Як член Об'єднання мистців української сцени на еміграції організував у Новому Ульмі, що над Дунаєм, театральну групу «Розвага». «Не покинула любов його до театру і в Америці, — писав Василь Прохода. — В м. Мільвоке, Вісконзін (Мілуокі, Вісконсин. — Ред.), разом з іншими театральними ентузіастами організував Йосип Ман-дзенко Драматичну студію ім. Лесі Українки. В ній брав він участь як лектор і мистецький керівник та написав для українського театру ряд п'єс» [110].

Йосип Мандзенко став автором і двох збірок оповідань, низки статей та кількох романів. Три з них опублікувала газета «Українські Вісті»: «Ліс шумить», «Розбурхані хвилі» та «На переломі (з часів революції 1917–1918 рр.)».

Лишилися лежати у шухляді його драматичні твори, зокрема драма із життя УПА «Чорна троянда», оперета «На маневрах», комедія-сатира «Робот», п'єса «Драговина» та інші. «Із захопленням, не відриваючись, читаєш ці твори Йосипа Сірого (літературний псевдонім Й. Мандзенка. — Ред.) і за кожним разом довший час перебуваєш під враженням прочитаного, — писав його товариш. — На дні душі ніби камінь якийсь, ніби щось біля тебе сталося, що тисне серце, полонить думку. То… по 45-ти роках, разом з автором, читаючи його твори, переживаєш трагедію героїв його оповідань, цілою істотою переносишся в залишену перед 45-тьма роками Батьківщину, де все миле, рідне, українське, де українським є кожний промінчик сонця, де навіть пташинка над могилою нещасної Оксани Кобзи по українському щебече пісню спрагненого волі і кров'ю козацтва зрошеного безмежного українського степу» [45, с. 19].

Після Другої світової війни уряд УНР в екзилі за заслуги підвищив Йосипа Мандзенка до звання генерал-хорунжого. До самої смерті не припиняв він праці для України…

Відправивши 15 грудня похоронну службу в Українській православній церкві Святої Покрови м. Денвера, генерала Мандзенка поховали на тій частині цвинтаря, де спочивають денверські українці. В останню дорогу прийшли провести генерала ветерани Визвольного руху, пластуни, товариші та рідні, серед них і брат покійного полковник Кость Мандзенко, який прибув із Чикаго. Після похорону він забрав до себе братову дружину Марію.

Панотець Іван Федорович (Теодорович)

У травні 1971 року до Василя Проходи долетіла звістка про смерть єпископа Іоанна Теодоровича — священика сірожупанників Івана Федоровича. І підполковник знову полинув думками в минуле…

«Був він освіченою людиною, — згадував Прохода, — середніх літ, гарний, із підстриженим волоссям і бородою, культурний у поводженні, словом, привабливий своєю інтелігенцією. Мав гарний голос і відправляв службу Божу так, що викликав релігійний настрій» [96, с. 310].

Народився Іван Федорович 6 жовтня 1887 року у с. Крупець Дубенського повіту. Вчився в Житомирській духовній семінарії, та здобути освіти москалі не дали — за українську діяльність у стінах навчального закладу Івана відрахували…

У 1-му Сірому полку службу панотця доповнював церковний хор, який організував хорунжий Калитенко.

«Отець Федорович був удівець, — продовжував Василь Прохода, — але до святих себе не зачисляв. Йому не були байдужими радості земного життя. Тому він іноді в нашому товаристві старшин в Алтинівці, де бракувало розваги, скаржився на неповноту життя. Коли у нас почали бунтувати мобілізовані і з таращанцями не вдалося дійти до порозуміння, о. Федорович висловив думку, що у нас мало провадиться агітаційної праці, а тому наші земляки запаморочені російською пропагандою» [96, с. 311].

Був у 1-му Сірому полку «свого роду Остап Вишня» — хорунжий Семен Зубчук. Почувши зауваження священика, він сказав:

— А знаєте, панотче, ваша думка правдива. Лише одна біда: наші докази на них не впливають, а ви могли б справді їх переконати. Підіть до них і побийте всіх тих клятих большевиків словом Божим!

«Звичайно, слова Божого було мало» [96, с. 311].

Одного разу хорунжий Зубчук висловився:

— Люблю я Україну, її широкі поля, зелені гаї, тихії води, прекрасне блакитне небо й ясні зорі, за них я готовий життя своє віддати, але нарід отой, затурканий, без свідомості своєї національної гідності, не люблю і свого життя за нього не дам.