Багряні жнива Української революції, стр. 89

За таких умов демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після (Першої) світової війни, коли на підставі нею ж толерованих законів до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії, мета яких полягає в зруйнуванні й держави, і самої демократії. Тут ми маємо до діла… з цілковитим занепадом її самоохоронного інстинкту і з безнадійно-маніяцьким доведенням її засад «політичної свободи» до повного абсурду!.. Так витворився стан, відомий під назвою кризи демократії. Як бачимо, процес розхитання і деградації її початкової внутрішньої сили започаткувався вже давно… Складна повоєнна доба унагляднила цей розклад у всій його неприхованій правді. Цього і досі негодні зрозуміти провідники демократії, коли сучасний її стан вони з ображеним виглядом приписують лише «сліпим, реакційним і розкладовим силам»…

Фатальність її долі виявляється насамперед у неспівмірности її кличів із практичним вмінням пристосувати їх до життя. Викидаючи одною рукою перед народами прапори своїх ідейних постулатів, демократія другою рукою штовхає ці народи на «вістря ножа» твердого життя, що ніяк не хоче укладатися в уроєні нею форми. І це не тому, що здійснення певної частини цих постулатів засадничо неможливе, лише тому, що демократія не виказала відповідного до розмаху своїх початкових ідей організаторського і реформаторського генія, інстинкту.

Марнуючи початковий патос, втрачаючи віру в свою місію, вона чим далі, тим все виразніше стає «човном», що йде самоплавом. Контрасти між обіцяним і здійсненим стають все більш гострішими і нестерпними… Демократія своїм перестарілим внутрішнім змістом демобілізує духову відпорність і творчість суспільства. Загалом слід признати, що устрій політичної демократії може існувати лише в умовах спокою, стабільности і рівноваги. Лише тоді в стані так-сяк діяти його складна, повільна, обтяжена зайвими атрибутами і суперечностями машина. З ментом нарощення цеї рівноваги, коли вимагається найбільше напруження ідейних, духових і творчих зусиль, — цей устрій виказує свої органічні хиби».

Нагадую, що український мислитель Валентин Мороз назвав «Націократію» Сціборського, «Націоналізм» Дмитра Донцова і «Призначення України» Юрія Липи триєдиним символом, що сформував українське «вірую».

Ось і все, що я хотів повідати зацікавленому читачеві про маркантну постать українського національного руху 1917–1940-х років — уродженця Волині Миколу Сціборського.

95. Михайло Палій-Сидорянський

Михайло Палій-Сидорянський увійшов в історію Визвольних змагань як командир Подільської групи (Групи особливого призначення) Української повстанської армії Другого зимового походу 1921 року. Ця група силою в 374 козаки і старшини 4-ї Київської дивізії Армії УНР 25 жовтня перейшла польсько-совєтський кордон, швидко здобула коней, перетворившись на кінну частину. В успішних боях пройшла вона Проскурівський та Летичівський повіти. Та на початку листопада під Улановом підполковника Палія-Сидорянського було тяжко поранено в ногу. Під охороною відділу з 20 козаків його відправляють назад до Польщі, а Подільська група на чолі вже з підполковником Сергієм Чорним попрямувала на північ у Житомирський та Коростенський повіти.

Зі спогадів учасника Другого зимового походу поручника Дмитра Зоренка «На партизанці» дізнаємося, що Михайло Палій-Сидорянський під час боїв кінця жовтня — початку листопада 1921 року неодноразово виявляв героїзм, перебуваючи весь час у передніх лавах. Оце, власне, і вся інформація, якою ми досі володіли, про героя Визвольних змагань Михайла Палія-Сидорянського.

Ніхто не знав навіть дати і місця його народження, отож і земляки були позбавлені можливості вшанувати рідну людину. Тепер ми можемо ширше дізнатися про бойове життя українського командира. І гідно вшанувати воїна Української революції, для якого «найвищою доцільністю була честь української зброї».

Михайло Палій-Сидорянський народився 8 листопада 1895 р. у Білій Церкві в родині свідомих українців Дмитра і Катерини Паліїв-Сидорянських. Дитинство провів у Білій Церкві та на родинному хуторі Сидори. 1910 року закінчив 6 класів білоцерківської гімназії. Був учасником українських учнівських гуртків, а пізніше студентського руху. 1912 року закінчив із відзнакою гімназію «Імператора Петра Великого» в Петербурзі. Тоді ж поступив до Петербурзького гірничого інституту. В 1914–1915 рр. він — юнкер Михайлівської артилерійської школи (Петербург). Здобувши чин прапорщика, до січня 1917-го служив у одній з артилерійських батарей царської армії. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії, був делегатом полкових, дивізійних і корпусних з’їздів, а також делегатом 2-го і 3-го всеукраїнських з’їздів військових у Києві. В гарячому січні 1918-го як командир кінного дивізіону залізничного полку був активним учасником боїв за Київ (отримав поранення у ліву ногу).

Михайло Палій-Сидорянський — один з організаторів і безпосередніх учасників антигетьманського повстання.

«Коли Національний Союз вирішив зробити повстання проти гетьмана, — писав Михайло в автобіографії, — мене було призначено командиром залізничного полку, з наказом розпочати повстання у Київі. Для розробки пляну повстання представниками всіх військових формацій у Київі був утворений так званий Київський Революційний Штаб, в який я ввійшов представником. На засіданні штабу на Михайлівській вул. в пом. п. Антоновича (я) був заарештований…»

Палія-Сидорянського разом з Юрком Тютюнником, Соломінським та Хилецьким засудили до розстрілу, виконання якого було призначено на 13 грудня 1918 року. Довідавшись про це, революціонери несподівано обеззброїли варту та комендантську сотню в Печерській фортеці, а також гетьманський панцерний відділ. 150 політичних в’язнів, що сиділи у фортеці, а тепер повстанців, на світанку вийшли на вулиці Києва й після завзятого бою за допомогою робітників опівдні 14 грудня оволоділи Печерськом, Звіринцем, Липками, Подолом. Внаслідок цього повстання війська Директорії наступного дня увійшли до столиці. Палія-Сидорянського було призначено помічником коменданта м. Києва та околиць.

Коли Українська Держава впала і значну територію України окупували російські більшовики, Палій-Сидорянський разом із комендатурою евакуювався до м. Жмеринки, де в лютому 1919 р. взяв участь в її обороні від колишніх союзників-більшовиків. Під час одного з боїв Палія було поранено в руку і залишено на полі бою спливати кров’ю. Та місцеві жителі врятували його.

Переховувався він у селах Таращанського повіту, населення якого навесні 1919 року виступило проти більшовиків. Підлікувавшись, став до лав повстанців, спочатку козаком, а згодом начальником команди розвідників повстанського загону на Таращанщині. Пізніше його призначено начальником кінноти, а тоді вже й отаманом повстанських відділів Таращанського повіту.

У липні 1919 р. підпорядковані йому загони з’єдналися з частиною отамана Юрка Тютюнника. З району Звенигородки повстанці вирушили назустріч Дієвій армії УНР. Приєдналися до неї наприкінці липня 1919 року. Далі вже як командир 4-го кінного полку 4-ї Київської стрілецької дивізії, Палій-Сидорянський брав участь у багатьох боях проти червоних і денікінців. Після інтернування Армії УНР перебував у таборах Вадовиці, Олександрів-Куявський, Щипйорно…

У жовтні 1921 року в районі Гусятина Палій-Сидорянський сформував Групу особливого призначення Української повстанської армії Юрка Тютюнника і проти ночі 25 жовтня перейшов Збруч. Діставши на початку листопада поранення (розривна куля розбила праве коліно) під подільським містечком Улановом, повернувся до Польщі. Був тричі прооперований (перший раз у Рівному).

В особовій справі М. Палія-Сидорянського, що зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади України, є копія довідки від 15 липня 1924 року. В ній стверджується, що Михайло Палій-Сидорянський, «український політичний діяч… в часах виборів до Польських законодавчих кіл у листопаді 1922 р. на Ковельщині багато прислужився вибору українських послів. За свою діяльність потерпів від польської влади, котра позбавила його приватної посади і посадила до в’язниці, де він висидів 5 місяців. Засобів до життя він не має і живе з власної праці… Олена Левчанівська, Сенатор, Посол до Сойму Б. Козубський…»