Багряні жнива Української революції, стр. 80
Ще встиг Леонід Романюк написати спогади про генералів Павла Шандрука та Михайла Крата, з якими служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. Обидва померли 1979 року, а вже у першому числі журналу «Вісті комбатанта» за 1980 рік вийшли згадки сотника Романюка про них.
Дійшли до читачів і такі публікації Леоніда Романюка: «Ті, що робили Українську Національну Революцію (Спогади)» в альманасі Українського братського союзу (Скрентон: Народна воля, 1979. — С. 98 –119) та «Зимовий похід Армії УНР, 6 грудня 1919 — 6 травня 1920» (Альманах Українського народного союзу за 1984 рік).
Військовий, громадсько-політичний і державний діяч, інженер-економіст та журналіст Леонід Романюк відійшов у вічність, очевидно, в 1980-х роках.
Він виконав свій обов’язок перед нашою Батьківщиною — і як вояк, і як хранитель пам’яті про Визвольні змагання. І наша вдячна пам’ять збереже образ одного із славних творців «великої містерії боротьби» українського народу за свою свободу.
У Церкві-Пам’ятнику і Музеї Церковного осередку в Бавнд-Бруці з благословення владики Мстислава багато років зберігався стяг 3-ї Залізної дивізії та її командирський бунчук, а також оригінальні документи: накази, рапорти, фотографії.
Тепер бойовий прапор 3-ї Залізної знаходиться в Україні, в музеї Збройних Сил України… Отож коли вище військове командування України осяється пам’яттю про героїчну Визвольну боротьбу і збагне, чию традицію воно продовжує, то 3-тя Залізна дивізія може бути відновлена як бойова одиниця у складі армії незалежної України. А її особовий склад 1919–1920 років навічно увійде у святці відновленої дивізії. І день 1 червня, день лицарів дивізійної відзнаки «Хрест Залізного стрільця», стане одним із світлих свят відродженого козацького війська.
У передмові до книги Олександра Удовиченка «Україна у війні за державність» французький генерал Поль-Проспер Анріс написав: «Яскраве виявлення трагічної епохи одночасно викликає в пам’яті велике минуле України, її вірність своїм традиціям, її віру у власну долю, її національний дух, який ніколи не почуває себе переможеним. Отже, лишається враження, що, незважаючи на сучасні негаразди, на страждання в історичному минулому, переплетені зі славою, маючи власний геній, свою душу і мову та, головне, — живий спогад своїх героїв, Україна має непохитну надію, що проб’є година, коли вона займе належне місце у сім’ї вільних народів».
Сталося так, як прорікав французький генерал. І «живий спогад» про наших героїв, пам’ять про наше велике минуле допоможуть нам утвердитися, а отже, зійти з битого шляху історичних поразок і стати твердо на пряму магістраль історичних перемог.
87. Роль «Кобзаря» в долі Олександра Пителя
Теребовлю російські війська захопили на 21-й день війни. Діти, звісно, вибігли подивитися на російських козаків. Одного з дітлахів і застрелили «визволителі» — може, погляд дитини був не такий радісний, як хотіли окупанти. Зняв козак рушницю і без попередження, мовчки, вистрілив. Виявився він стрільцем вдатним.
Олександр Питель, працівник шпиталю Австро-Угорського Червоного Хреста, бачив це на власні очі. Чув він, що росіяни того ж дня в одній із хат «багнетом закололи дитину в колисці». Загалом пришельці виявили дикий норов: заходячи в хату чи на подвір’я, «тягли все, що в руки попало».
Як тільки російське військо захопило Теребовлю, «повилазили на денне світло місцеві русофіли і пішли доноси, труси, арешти… В сусідньому селі спалили читальню «Просвіти», вбивали жидів… розстрілювали селян». Московська лайка лунала скрізь, де тільки з’являлися московський солдат, старшина чи козак.
Полонивши персонал шпиталю Австро-Угорського Червоного Хреста, козаки наказали «оддати все, що хто має, (бо) хто не оддасть зараз… буде розстріляний». Отож всі особисті речі полонені склали на два простирадла. Та козаки все одно хотіли крові… Виручив якийсь офіцер, який зупинив катів…
І Олександр, як полонений, почав працю в російському шпиталі… Сморід у палатах стояв неймовірний. Халат і одяг під ним за день просякались таким жахливим запахом, що й до людей (поза межами шпиталю) було незручно підходити…
Серед поранених і хворих виявилися люди різних національностей. Допомагаючи їм, Олександр Питель спостерігав за різницями вдач і національних характерів.
Про росіян він розповів таке: «Роботи з цими раненими було дуже багато: нетерпеливі, капризні і вороги порядку». Поранені москалі спочатку лаяли тих, хто робив перев’язки, а потім плакали, дякували, цілували одяг.
Олександр Питель звернув увагу на відмінність між солдатами російської армії: «…Татари дуже різко відріжнялися від москвинів: більше ввічливості, спокійніші й додержували лад». Щоб вгамувати росіян, які весь час порушували норми поведінки та усталеного порядку, татари били їх. «Русскій — скотіна, біть нада», — казали вони.
Олександр Питель дійшов такого висновку: «найбільш капризні, нетерпеливі і крикливі» були поляки, австрійські німці й семигородські румуни, «трохи менше москвини», найкраще тримали себе в руках українці, насамперед галицькі та з Лівобережжя («гірше правобережні»). Добре поводились мадяри і татари. Зате татари часто обманювали.
«Москвини відзначалися великим нехлюйством». Санітари-москвини навіть до своїх ставилися ганебно: поранених на вози вони не клали, а кидали. «Не дивлячись навіть, як цей впав, так же кидають другого…»
Серед російських солдатів, які лікувались у шпиталі, свідомих українців Олександр Питель не зауважив. «Ніхто з них української книжки не бачив». Лише один був «півсвідомий» — він і попросив почитати «Кобзаря». Книга зацікавила й інших. Згодом у шпиталі з’явились нові українські видання. Вони швидко знайшли шлях до сердець малоросів. «До українських книжок, особливо до видань «Просвіти», незвичайно горнулись. «Кобзаря» у нас на подвір’ї гуртом читали. Це дуже не сподобалося підстаршині-москвинові, й він доніс на мене, одібравши од козаків «Кобзаря», — згадував Олександр Питель.
Розмова була коротка:
– Єслі будєтє дальше давать мазєпінскіє кніжкі салдатам, арєстую, атдам пад ваєнний суд, он церємоніться с вамі нє будєт.
Але книгу все ж повернув. Звичайно, «Кобзар» знову пішов між козаків, але і вони, й Олександр були вже обережні.
Хоч і обережніші стали українці, та все одно Олександр Питель у Сибір потрапив — і за «Кобзаря», і за агітацію серед українців російської армії.
Завезли його аж у Томськ, де пробув як інтернований до 1916 року, коли вдалося перебратися ближче до України — в місто Саратов. Тут якийсь час працював секретарем протестантського пастора. З Лютневою революцією Олександр активно включився в громадське життя. Став організатором української громади в Саратові. Працював не тільки в місті, а й у сільській місцевості — серед переселенців. Активно агітував і серед військових гарнізону.
«За сєпаратістічєскую пропаганду і внєсєніє розні в рєволюционниє войска» його мали арештувати, але він вчасно втік до Києва у червні 1917 року. Вже з вересня 1917-го працював секретарем Київської губерніальної ради. «Весь час до розігнання Центральної Ради працював під проводом Івана Фещенка-Чопівського серед селянства Київщини, рівно ж був членом ріжних українських організацій…» — писав він у «Curriculum vitae».
1918 року прийняв українське громадянство та влаштувався діловодом Державного комітету товарообміну з Центральними державами. Паралельно навчався на юридичному факультеті Українського державного університету. До 31 січня 1919 р. працював діловодом Департаменту зовнішнього торгу і промисловості. 1 лютого 1919 року став урядовцем для особливих доручень при голові Ради Міністрів УНР. Брав участь у невдалих переговорах уряду УНР (голова делегації Сергій Остапенко) з Антантою в Одесі.