Багряні жнива Української революції, стр. 58

— Назад шляху нема! — закричав він. — Так вперед, у контратаку! Дати шлях для Чорних!

Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога.

Хтось крикнув:

— Слава!

— Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! — підхопили інші й рвучко кинулись уперед.

Червоні були вже за 60–80 кроків від кремезного муру цвинтаря, що сумував на околиці містечка.

Опанування цим муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, вискакували з грудей.

Ще крок… два — і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією. Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. Їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи нашу кінноту в поле.

Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить — і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зриваються з місця, а за ними — і червона лава.

— Сла-ва-а-а! — заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку зграю.

Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.

Дмитру не вірилося, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшовики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це.

Невдовзі полонених через добудований міст було доправлено в запілля — на правий берег Збруча.

65. Похорон у Сатанові

Останній наступ Армії УНР припав на осінь 1920 року. Монастириська, Скалат та інші галицькі містечка і села козацтво опанувало без великих втрат. Більшовики відступали поспішно, майже не вступаючи у бійки з українським військом.

Збруч перейшли урочисто. Раділи неймовірно: нарешті ступили на «свою» Україну! Батьківські домівки, здавалося, були вже зовсім близько.

Увійшли до Сатанова. Населення щиро вітало рідне військо.

Був теплий осінній день. Батарея, в якій служив Віктор Ржевуцький, піднімалася крутою вуличкою до церкви. Поруч гарцювала кіннота Мазепинського полку. А крізь розчинені двері церкви линули сумні співи. Віктор побачив дві труни з білих дощок. У них покоїлися тіла кіннотників-мазепинців. Коло покійників клопоталися дівчата в білих сукнях. Із заплаканими очима вони заквітчували домовини.

Панахиду відправляв військовий панотець. Відправляв українською мовою.

Віктор давно не був у церкві. Прості й зрозумілі слова священика глибоко западали в душу. Вся його істота пройнялася глибокою повагою до цих «лицарів-небіжчиків, що принесли два таких великих дари на олтар Батьківщини — два своїх життя».

Зворушила Віктора й щирість дівчат, які, очевидно, не знали навіть імен козаків-мазепинців, не знали, хто вони і звідки. Але прощали їх в останню дорогу як рідних.

Панахида закінчилася. На дворі виладнався ескадрон, де служили забиті козаки. «Оркестра грала сумного маршу… Він був Бетховенський», — так писав у своїх спогадах Віктор Ржевуцький.

Ось вже виносять домовини… Закалатали сумно дзвони.

На цвинтарі біля церкви, зібралося багато військових та цивільних. Після літії та чулого слова панотця хор заспівав «Вічная пам’ять». Труни опустили в могили. Несподівано здійнялася хурделиця кулеметних черг. Перелякані жінки пішли врозтіч, бо подумали, що то повертаються більшовики. Як виявилося, це командир наказав кулеметникам сальвами вшанувати полеглих…

Прізвища загиблих ніхто тепер не згадає…

А вічного вогню пам’яті невідомих вояків, вояків, які поклали життя в обороні Української держави, досі немає.

Скажіть, як пом’янути їхні душі?

66. Дорога вела до моря

Після невдалої бійки під с. Вовніги Катеринославський повстанський кіш, притиснутий до Дніпра, не мав іншого виходу, як здолати річку. Хто на плотах, хто на човнах, а хто вплав під кулями червоних намагались дістатися лівого рятівного берега. Невелика частина пробилася крізь оточення і розсіялася по байраках. Дехто відсидівся у плавнях.

Багато козаків загинуло в дніпрових хвилях. На той бік переправилося лише 318, і то переважно без зброї та одягу. А було їх перед боєм 600.

На лівому березі Дніпра господарювали врангелівці. Отаман коша Михайло Федорченко з начальником штабу одразу від’їхали в Севастополь до ставки Врангеля. А козаки з кількома старшинами та отаманом Хмарою [13] вирушили до станції Пришиб на відпочинок і формування. В той час врангелівці, відчувши, що самим їм більшовиків не здолати, хоч зі скреготом, а все ж сприяли формуванню повстанців, надаючи їм зброю, одяг й інструкторів — старшин-українців.

Та невдовзі більшовики прорвали фронт. І військо Врангеля побігло до моря. Разом із ним відкочувалися й українські повстанці — адже з Кінною армією Будьонного в степу не повоюєш.

Серед денікінців повстанці почувалися зле, адже всі добре пам’ятали кінець 1919 року, коли партизани вирізували все, що білим звалося…

Був жовтень 1920 року. Падав дощ, сипав сніг. Дороги перетворилися на багна. Коням передався настрій людей. Вони притихли і мовчки, з надзусиллями намагались витягти своїх господарів із біди.

Нарешті дісталися Генічеська. Тут хмарівці поповнилися кількома сотнями місцевих селян, які підпали під мобілізацію. До Врангеля їм не хотілося. Ото і пристали до повстанців, які хоч і відступали з врангелівцями, а все ж були своїми, рідними людьми.

Далі рушили по Арабатській стрілці…

Надвечір 28 жовтня загін таки дістався Криму. Зупинилися в болгарському селі Кішлау, де зустрілися з Полтавською сотнею врангелівської армії. Зібрана вона була виключно з мешканців Лубенського та Лохвицького повітів. Козаки-полтавці вкрай вороже ставились до свого начальства. «Більшість чекала тільки часу, щоб перебити старшину і перейти до повстанців», — згадував Микола Леонтович.

Леонтович здибав тут багато земляків. Зустрів навіть гімназійних товаришів.

Настрій полтавців був «прибитий». Ніхто не співав, навіть не лаявся. Кожний думав над тим, чи вдасться сісти на корабель. Адже від цього залежала його доля. Залишатися в Криму означало вмерти.

Гарматна стрілянина, що долітала з Перекопу, стихла. Ніхто не сприйняв тишу як свідчення перемоги. Навпаки, всі були впевнені, що вона означає прорив більшовиків до Криму.

Ворог справді наближався. Це відчули і «зелені більшовики», які настільки осміліли, що без страху вешталися в стані повстанців. Ба більше, кликали їх до себе. Старшина ж відговорювала козаків — як полтавців, так і повстанців — мовляв, не простять їм більшовики, що були у білих.

Далі відступали разом: полтавці змішалися з хмарівцями. Попереду на тачанці їхав командир полтавців, поруч на рудому жеребці — отаман. За ними — кіннота, кулеметні команди на тачанках і піхота на підводах. Півсотні вершників виконували роль зв’язкових. Серед них був і Микола Леонтович.

Вишикувавши команду вістових, Хмара після команди «струнко» мовив:

— Хлопці, йдемо грузитись. Погрузимось — будемо пробиватись до війська УНР, не погрузимось — підіймаємо червоний прапор, не дамо пароплавам відійти, зметемо все на березі і йдемо до зелених! А тепер — вперед!

Із великим трудом зведений загін вийшов на шосе.

— Ристю! — скомандував отаман, і загін витягнувся на дорозі.

Та вже за 10 верст попереду зачорніли групи врангелівців, які відступали з Сімферополя. Невдовзі вони загатили всю дорогу. З недовірою і страхом дивилися врангелівці на волохаті, з червоними шликами шапки повстанців, які їхали їм назустріч…

Ще за 10 верст стало ясно, що проїхати крізь лаву неможливо. Лише божевільний міг розраховувати на успіх. Отож і собі повернули на Феодосію.

І знову свердлила мозок одна і та ж думка: «Чи встигнемо погрузитись?» Ця думка й гнала безміри стомлених людей вперед.