Багряні жнива Української революції, стр. 56

8 березня 1922 року Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ УНР видав посвідчення сотнику Максиму Ломацькому в тому, що він «за час служби в Українській Армії… і понині нічим компрометуючим себе не заплямував і до союзників Української Народньої Республіки відносився лояльно».

Бажаючи продовжити навчання у вищих школах за кордоном, сотник Максим Ломацький 1922 року звільняється з української армії в безтермінову відпустку. 1 квітня 1923 р. він просить зарахувати його студентом на агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії… Скінчив її 4 травня 1928 року: дипломну працю виконав «дуже добре», а «дипломний іспит склав з успіхом дуже добрим». І виїхав у Словаччину, де працював у державій установі. Впроваджував меліоративні проекти, будував дамби. Брав активну участь у культурному житті української еміграції… Помер у травні 1943 року від сухот.

Нехай пам’ять про мужніх старшин — Максима Ломацького та Гриця Хмеленка назавжди залишиться в наших серцях.

63. Трагедія сотника Савчука-Савінчука

Після запеклих серпневих боїв коло міста Коропця, що на лівому березі Дністра, 2-га кулеметна бригада відійшла на правий берег і розташувалась у місті Товмачі на відпочинок. Це був відпочинок від боїв, але не від праці: йшли заняття, козаки готували тачанки під кулемети, ремонтували зброю та одежу, а начальник постачання кінного полку Савчук-Савінчук із немуштрованими козаками молотив пшеницю, реквізовану в панському маєтку. Працювали дружно, настрій був добрий, усі прагнули переможцями повернутися на Велику Україну.

Та ось у перших днях вересня 1920 р. серед козаків поширилася чутка, що сотник Савчук-Савінчук вкрав пшеничку і продав гешефтяру з Товмача. Взагалі, чутки про зловживання командування весь час нуртували серед козаків і прикро впливали на їхній настрій. Особливо часто нарікали на начальника постачання армії Солов’їва. Можливо, щось і було перебільшено, але «дечого спростувати ніяк не можна було». Траплялись випадки, коли злочинці лишались непокараними й надалі посідали високі посади.

І ось нарешті одну з посадових осіб заарештували. Визначили склад суду з двох старшин і двох козаків. Призначили прокурора.

Готуючи промову до судового засідання, сотник Олексій Козловський розумів, що «як дійова особа в цій історії» він «не зовсім відповідає своєму призначенню». Щоби бути прокурором Надзвичайного суду бригади, він «не мав ні стажу, ні закінченої фахової підготовки». Якщо точніше, то Олексій Козловський був студентом 3-го курсу правничого факультету. Колись був. У 1917-му… І ось тепер він, «молодик у судівництві», не фахівець, мусив вирішувати — жити чи не жити двадцятишестилітньому українцю Савчуку-Савінчуку.

Сумніви опановували новоспеченого прокурора. Він добре розумів, що не з жиру вчинив так сотник Савчук-Савінчук — адже «армія була гола і боса», завошивлена, брудна й напівголодна…

Публіка залила велику залу міської школи по береги.

«Склад суду був для обжалованого не корисний», — визнавав прокурор. Суддями було призначено старшин та муштрових козаків, які «природно ставилися негативно до будь-якої особи, пов’язаної з інтендантством». До того треба додати, що у військово-польових судах засідали, як правило, «вояки з психологією не суддів, а месників».

Те, що й оборонець не був фахівцем, теж значно погіршувало шанси Савчука-Савінчука. І ось судове засідання почалося.

— Обжалований сотник Савчук-Савінчук, поясніть судові мотиви вашого вчинку, — промовив голова суду.

— Панове судці, — тихим голосом почав обвинувачений, — так, я продав 29 пудів пшениці жидові в Товмачу… Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черевики з дюрами. Продав — і купив дві пари білизни, черевики… — оповідав безхитрісно свою нещасливу пригоду сотник. Голос його тремтів.

Усі розуміли, що це правда, що армія роздягнена. Сам Олексій Козловський зі своїм братом в українській армії з 1917-го і ось на четвертий рік «вибороли» на двох одну сорочку… За минулий місяць Олексій отримав 6000 гривень. На ці гроші в Товмачі виторгував аж дві плиточки шоколаду. Щоправда, напередодні суду його було обдаровано новим одягом польського жовніра — щоб не соромно було виступати в судовому засіданні.

— Пане прокуроре, — почувся голос голови суду. — Ви маєте питання до обжалованого?

— Так, пане голово. — І Козловський почав поспіхом шарудіти заготовленими записками… — Ви знали, пане сотнику, що продавати скарбові річі заборонено законом?

— Знав.

— Ви знали… А чого ж, знаючи, ви зробили те, що заборонено законом? — повчальним тоном запитав прокурор.

Савчук-Савінчук мовчав.

Справа була зрозумілою. Питання ставилися лише для форми. Сотник був винен, й іншого вироку, як кара смерті, суд ухвалити не міг, — адже тюрем не було, тож покарання ув’язненням просто не існувало.

Це розуміли всі, крім сотника Савчука-Савінчука.

Та похмурі обличчя й гострі запитання членів суду повинні були і його протверезити — вирок буде немилосердний. Хто зна, може, і Савчук-Савінчук усе розумів, — адже голос його тремтів.

Почався допит свідків. «Боже мій, — ледь не вигукнув прокурор, — та їх же всіх треба посадити на лаву обжалованих».

Справді, один свідок, комендант станції Товмач, пропонував Савчуку-Савінчуку продати збіжжя спільно, а коли не зійшлися в умовах, доніс. Козак, що вартував коло вагонів із пшеницею, помагав жидові насипати пшеницю в мішки, за мовчання одержав 3000 польських марок. І знову: вартовий козак був босий, тому й вирішив заробити собі на чоботи.

— Судове слідство закінчене. Пане прокуроре, слово належить вам.

Олексій Козловський знервовано підвівся. Йому зовсім не подобалася роль, яку він мусив виконати.

Із зусиллями глянув на підсудного і побачив почервонілі очі на блідо-сірому обличчі.

Прокурор збагнув, що підготована ним промова — штучна і зовсім не відповідає ситуації. Та іншої не було.

І він почав.

— Панове судці, — сказав прокурор не зовсім твердо. — Ми, отут зібрані, є представниками молодої бойової частини нашої армії. Наша бригада робить перші кроки свойого життя. Від нашої відданості ділу, від нашої завзятості та щирості залежить її дальше існування, її вартість, її честь…

Прокурор помалу входив у свою жорстоку роль. Навіть якась ворожість з’явилася до підсудного. Мовляв, умів красти — вмій і відповідати.

З’ясувавши всю ганебність вчинку, прокурор гостро скритикував самовиправдання Савчука-Савінчука.

— Ми зараз знаходимося на чужині, — продовжував Козловський. — Ми вже втратили два елементи, з яких складається держава: території немає, народу також. Зостався ще один елемент — влада, і як цей елемент втратимо…

Промову прокурор закінчив вимогою застосувати вищу міру — присуд смерті.

Оборонець говорив про заслуги сотника перед Батьківщиною, про його чотирирічну участь у Визвольній боротьбі. Оборонець не заперечував факту злочину, та просив звернути увагу на мотиви підсудного і покарати не так гостро.

— Обжалований сотник Савчук-Савінчук, ваше останнє слово.

— Я мало що додам. Що казати, дійсно, винний — продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж я пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в українській армії з самого початку її заснування… Я заслужив право на сорочку… Воші й бруд — чи ж це нагорода за мою службу? Я справді порушив закон — вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжаловує мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сотник української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до такого стану. Я — чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе стоячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?