Багряні жнива Української революції, стр. 46
Тихою ходою пішли далі до міста, до якого лишалося 12 верст. Пройшли півшляху і спинилися: чекали розвідника, який мав повернутися з Верхньодніпровська з відомостями про стан у місті.
Щоб не гаяти даремно часу, частина кінноти заглянула в сусіднє село. Там піймали близько 40 латишів. Роззброїли їх. У цей час із міста прийшов зв’язок. Його інформація додала оптимізму: як і передбачалося, червоних у місті було небагато, до того ж ніхто не сподівався нападу.
Отож, перехрестившись, вирушили. Йшли тихо. Та, коли дісталися околиці Верхньодніпровська, майже всіх охопила нервозність. «Кожен рвався наперед, хоч більшість була з голими руками. Гарячковість довела до того, що в місто влетіли… Вмент по всіх перехрестях вулиць стояли по два кіннотники, а решта пішла робить ревізію в інституціях». Без жодного пострілу було роззброєно караульну роту, міську та повітову міліції. Два червоних відділи окремого призначення роззброїли так, що їхні «бійці» навіть не бачили, хто роззброїв, — бо більшість спала.
«Нігде не було жадних непорозумінь…» Ніхто не ставив опору. «До ранку вже все місто було без комісарів і комісаріатів. Взяли ще чотири кулемети, чимало рушниць, але, чого найбільше треба було — набоїв, знову не здобули. На ранок ходили лише по місту й «контролювали» комісарські кватирі».
Цю успішну операцію Михайло Малашко здійснив проти ночі 7 березня 1920 року. В ній брали участь отаман Петренко, старшини Іванов, Черноусов, Дяківський, Березюк, повстанці Жук, Журавель, Кабак та інші.
Під час нальоту, писали згодом чекісти, повстанці реквізували з місцевої скарбниці майже 13 мільйонів рублів, спалили або порвали всі справи повітової продовольчої комісії та військового комісаріату, вбили двадцять одну «мирну людину». І не тільки вбивали, стверджували пізніше чекісти, «але по-звірячому при цьому знущались, калічили, рубали тіла на дрібні частини…»
З цього повідомлення випливає, що під час захоплення міста нібито загинули лише мирні громадяни і не було вбито жодного (!) червоноармійця та чекіста. Чекісти стверджували, що Михайло Малашко «власноручно убивав і мучив людей». Чого тільки не понаписують чекісти! Писали б краще про свої «подвиги»!
Перед обідом вирушили з міста. Оскільки стало відомо, що з Катеринослава вийшов кінний відділ латишів, то пішли не просто на Софіївку, а зробили великий крюк. Та біля села Миколаївки латиші наздогнали повстанців і прищемили хвіст обозу. В короткому бою загинуло п’ятеро старшин і троє козаків.
Далі вже відходили од села до села з боєм. Врешті виїхали із Посуньок на рівний степ, яким проходила залізнична колія. Перейшовши тор, кіннота зруйнувала колію, але червоноармійці, які вискочили з ешелону, що прийшов із Катеринослава, встигли атакувати ліве крило повстанців. Хоч партизани ніколи не встрявали у фронтові бої, все ж мусили ставати до бою в степу. Продовжувався він шість годин, а коли закінчилися набої, довелося одходити. Втекла кіннота й ті, що встигли вскочити в брички.
А півсотні піших козаків продовжували боронитись. Із них залишилося живими лише сімнадцять. Решта ж, а серед них — одинадцять учнів Верхньодніпровської середньої сільськогосподарської школи (найстаршому було 18 років), полягли серед степу, коло Байкової могили — червоні у полон не брали.
Кінна частина Малашка таки пробилася до Софіївки. Тут стояв Верхньодніпровський полк, який чомусь не пішов згідно з наказом на Долгінцеве і Кривий Ріг. Тепер же партизанам не було рації виявляти себе, бо червоні надіслали велику кількість війська й чотири панцерники на дільницю П’ятихатки — Верховцеве — Долгінцеве. Отож партизани розсіялися. «Чималесенько тоді виловили їх, немало й хат селянських попалили червоні. В однім лише селі Комісарівці було розстріляно 25 душ повстанців, що прийшли додому…» Та на цьому боротьба не припинилася. Тим більше що розбрунькувалася весна, яка завжди була революційним сигналом для повстанців. Швидко отямитися після поразки козакам Малашка допомогли шалені репресії червоних.
Відсидітися ніхто не мав найменшого шансу.
Повстання ширилося. Чекісти змушені були навіть створити штаб для боротьби проти отамана Михайла Малашка. Очолили штаб чекісти Ф. Леонюк та П. Онищенко. В їхнє розпорядження колегія ВУЧК виділила загін чекістів. До пошуків було залучено також представників особливого відділу 13-ї армії. В усі повіти Катеринославської губернії виїхали уповноважені губЧК.
Тим часом отаман Малашко рейдував Катеринославщиною, завдаючи червоним болючих ударів. Повстання на півдні України розгоралося. Земля знову починала горіти під ногами російських окупантів.
На жаль, бойовий шлях кошового Малашка — так невчасно! — добігав кінця: в липні 1920 року чекісти довідалися, що хворий на тиф Малашко вилежується в с. Орловому. Щоправда, раптовим наскоком кінного загону москалям не вдалося його захопити. Але зрадник винюхав ще теплий слід отамана і привів загін у с. Карпове Карнаухівської волості.
Михайла Малашка доставили в Катеринославську губернську ЧК, де, незважаючи на тяжку хворобу, катували, а потім у ніч проти Великодня його разом із товаришем — отаманом Трифоном Гладченком — зарубали.
Невдовзі були взяті в полон та розстріляні повстанці Жук, Журавель, Кабак, Дяківський та його дружина А. К. Орельська — ця інтелігентна дівчина, яка закінчила гімназію, працювала у кошового Малашка писарем.
Виступ отамана Малашка проти совєтської влади, за визнанням ворога, «став сигналом до відкритого повстання партизанських загонів…» «Попри те, що дрібні і навіть значні партизанські загони розсіювались і винищувались Красною армією, в травні, червні, липні та серпні 20 року повстанство ширилося і зростало, набираючи епідемічного характеру. З’являються все нові і нові отамани…»
Ворог не перебільшував.
Збройний виступ отамана Михайла Малашка був першим значним виступом селянства в 1920 року на півдні України.
І він запалив вогонь повстання по всій Україні…
49. Ледь не прохопився
У хаті пахло горілою соломою — це дівчина палила в грубці, щоб нагріти стіну, під якою стояла лавка, де одпочивав козак Армії УНР Олександр Нечай.
Мати дівчини місила тісто та весь час ойкала. Місяць тому вона втратила чоловіка — він переховував у лісі коней від військових частин, застудився і несподівано віддав Богові душу.
— Коли ж це скінчиться ця війна? — ремствувала жінка. — Отако: себе мучите й нас мучите. Ганяєте один другого з села в село. Сьогодні одні — завтра другі, і кожному треба щось дати. Нічого не втримаєш коло хати… Чоловіка втратила… Лучче б коні були забрали, ніж мав померти!
Раптом за селом гукнули постріли, аж луна пішла по долині.
— О Господи! Доки це буде?! — прошепотіла жінка й витерла сльози…
А Олександр уже спав і не чув ні пострілів, ні луни їхньої, ні нарікань господині…
Прокинувся від скрипу дверей.
— Доброго ранку! — привітався хтось із сіней. — Ви ще тут?
— А що?
— Та вночі була тривога, вашої частини в селі вже давно немає.
Це говорив сусідський дядько, який жив через дорогу.
Козак одразу не схопився, полежав, думаючи, що робити…
А в селі гудів дзвін — була ж неділя, і людей скликали до церкви.
У центрі села Олександр зустрів козака Миколайчука. Той охороняв школу, в якій зберігалися інтендантські запаси їхньої частини. Миколайчук сказав, що охоронятиме їх до 12-ї години, бо такий був наказ. Якщо інша команда не надійде, о дванадцятій можна вирушати.
На горі, що над селом, з’явились вершники.
— О! О! Большовики! — кинув Миколайчук. — Сьогодня вже четвертий раз бачу їх. Трохи покрутяться та й зникнуть.