Багряні жнива Української революції, стр. 40
Яків із нетерпінням чекав весни, покладаючи на неї великі надії. 5 квітня 1921 року до табору приїхали Головний отаман Симон Петлюра, Михайло Омелянович-Павленко і військовий міністр Володимир Сальський. Здавалося, що готується нова воєнна кампанія… Та високі чини поїхали назад, а козаки лишилися віч-на-віч зі своєю недолею. Весна 1921 року для інтернованих змін на краще не принесла. Козаки продовжували нудитися. І вмирати від хвороб та недоїдання.
18 вересня 1921 року отець Білон освятив братську могилу і цвинтар вояків 4-ї та 6-ї стрілецьких дивізій. Із фронтального боку могили було вмуровано велику плиту з червоного пісковику, на якій викарбувано:
Від імені полеглих виступив хорунжий Соловчук: «Скажіть, як вернете на Україну, що ми сповнили свій обов’язок і для її життя загинули… — говорив він. — Не посоромте ви імені нашого, тої ідеї, за яку ми боролись і загинули, бо до того часу, поки край рідний у неволі, не буде і в могилі спокою…»
Яків думками весь час був в Україні… Він мріяв про продовження боротьби та про нові хрестики на своєму шликові.
Довідавшись, що генерал-хорунжий Юрко Тютюнник збирається на повстання в Україну, Чекірда вжив заходів, щоб і його взяли. Та невідомо з якої причини гаряче бажання продовжити боротьбу не було задоволене.
Врешті табір в Олександрові-Куявському розформували і козаків перевели в інший. Яків пересидів у новому таборі ще одну зиму. На весну 1922 року він збирався втікати в Україну, до свого брата Віктора (отамана Чорного Ворона), який на Поділлі «весь час водив партизанські відділи».
Мріючи про нові хрестики на своєму шликові, Яків все ж подав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах прийняти його студентом. Писав, не дуже вірячи в позитивне рішення. А коли прийшла ствердна відповідь, взяв та й поїхав у Чехословаччину. Вікторові залишив у таборі листа, в якому повідомляв, що їде в Подєбради. Він знав, що брат мусить завітати в табір, адже обіцяв з’явитися і забрати Якова до свого партизанського загону.
Кілька днів блукав Яків Чекірда в Карпатах, доки перейшов чехословацький кордон.
1922 року, вже в Чехословаччині, отримав листа від брата, який приїхав до Польщі на лікування — поранення отримав в бою біля с. Іванівки, що неподалік Яруги на Дністрі. Віктор писав, що, незважаючи на поранення, поляки кинули його в табір для інтернованих, також повідомляв, що всіх вояків Армії УНР, які залишилися вдома, розстріляно більшовиками. В тому числі й Михайла.
Коли Михайла разом з іншими (разом 60 чоловік) вели на розстріл, всі вони співали «Ще не вмерла Україна» і «Не пора, не пора москалеві, комуні служить». Михайло загинув зі словами: «Хай живе Самостійна Україна!»
Гірко заплакав Яків…
Тішило лише, що друзі гідно прийняли смерть.
— А хіба зараз я зумів би так гідно вмерти? — запитував він сам себе з докором і відповідав: — Мабуть, що ні.
Де поділась відвага подільського козака? Зостались тільки розхитані війною та нестерпними таборовими умовами нерви й замучена нездійсненими надіями душа. «Що ж може мене розворушить?» — думалось йому.
Справді, як зібрати розвіяні мрії, як воскресити той дух, ту міць, яку відчував він на ланах рідної України, б’ючись із ворогом?!
А довкруги кипіло життя зовсім чужого для нього Заходу, «якому байдуже до тієї крови, що точиться кожну хвилю на Україні, до тої ненажерливої смерти голодної, яка сотнями, тисячами, кожний час, кожну хвилю жре там, на далекій Україні, нещасних братів, сестер, матерів і батьків».
І він взяв до рук ручку, щоб вилити свій біль і мрії про нові хрестики на козацькому шликові.
Було це 26 листопада 1922 року в Подєбрадах.
42. «Україна є і буде»
У ніч проти 3 червня 1919 року більшовики відступили з Кам’янця-Подільського. Та далеко не завіялись, а укріпились у Гуменецькому лісі. Близько 15-ї години до міста увійшло українське військо. Розташувались на площах, зокрема й біля семінарії.
На другий день, 4 червня, близько полудня, частини Армії УНР рушили далі — Проскурівським шляхом, але біля Гуменецького лісу передові відділи потрапили під обстріл. Трохи відступивши, встановили на позиції гармати і почали гатити по лісу.
Обстрілювали, доки не витурили з нього більшовиків.
Й пішли слідом за ними.
Але в українських частинах було неспокійно: у багатьох козаків та старшин виявилася гарячка. Тож один за одним вибували вони з ладу й поверталися назад у місто, з якого недавно вийшли.
Звозили козаків до земської губернської лікарні. Коли підтверджувався діагноз тифу, їх переводили до бараків.
За кілька днів бараки вже були переповнені.
Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного хліба й склянка з чаєм без цукру. Раптом озвався один козак:
— Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?
— Як же ні? Українська, — відповіла та.
— Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?
— Мабуть, не вміють по-українськи…
— Не вміють, — продовжував козак, — бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.
— Так… так… так… — підхопили слабкими голосами інші козаки…
За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів уже не було в бараках — їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили.
43. «Вони не скажуть…»
Палало літо 1919 року. З півдня на Україну сунули дивізії Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Червоні москалі, не вступаючи в серйозні бої, тікали в свою Совдепію. Та на їхньому шляху опинились частини Армії УНР. Щоб пробитись на північ, москалі мусили ставати з «петлюрівцями» до бою.
«Червоні хотіли продертись на Бершадь — Христинівку і далі ген на Московщину». Ось тут, у районі сіл Попелюхи, Городища і Торканівки, загуркотіла і закривавилася жорстока битва.
Під вечір у бою між селами Павлівкою та Городищем полягло декілька юнаків, щойно мобілізованих до української армії.
Після бою валка однієї з частин 2-ї пішої дивізії Запорозького корпусу зупинилася в Городищі. До підводи, де спали працівники культурно-освітнього відділу (так звані інформатори), підійшов командант обозу й звернувся до інформатора Мочарного, який ще не лягав:
— Завтра о 10-й годині маємо поховати побитих сьогодня козаків. Треба приготуватися. Утворіть маленький хор, але щоб співали по-нашому, українському.
Наказ є наказ, і Мочарний взявся будити товаришів.
І ось четверо військових урядовців у хатині при каганці, озброївшись російсько-українським словником, взялися за переклад із церковнослов’янської мови заупокійної молитви — «щоб… не було чути отих ятів».
Працювали до світанку, двічі підливаючи в черепок олії. Нарешті впоралися. Хоч часу на сон вже майже не лишалося, все ж вирішили трохи передрімати, а там і до діла. Але так задрімали, що прокинулись вже перед десятою.
Їх заспокоїли, сказавши, що спішити нема чого, бо командант звечора перехилив зайву чарку гіркої і досі спить, домовини не готові, селяни тільки почали зносити дошки, а селянки ще одягають покійників.
Отож Мочарний із товаришами встигли ще раз наспівати заупокійну. Нарешті імпровізований хор був готовий. Але їм повідомили, що домовин так і не збили, бо нема цвяхів…
Панахида почалась, як вже почало смеркатися.