Багряні жнива Української революції, стр. 36

— Нарешті заварилась каша, — казали козаки в радісному передчутті бою.

Чи задумувались над тим, що битися сьогодні доведеться зі своїми — такими ж, як і вони, козаками і селянами?

Але битися було необхідно — може, і брати вони, все ж червоні…

Кулемети заговорили першими — і ніби дощ зашелепотів по землі.

«Каша варилась» довго — аж до самого вечора. Та нічого доброго не зварилось. Довелося знову відступати…

По широкому шляху в напрямку Бендер сунули валки з пораненими, хворими, жінками та дітьми. Голосили жінки, відірвані від батьків діти. Якесь дівча, хлипаючи, оповідало, як наскочили більшовики, забили батька, спалили оселю.

Павлові все це нагадало переселення народів під час татарського наїзду. Хотілось кричати, — щоб світ почув про ці страшні знущання. Та де там?!

Світ не хотів знати про трагедію України, тож відвертав очі й затуляв вуха…

Румуни зустріли негостинно: забирали коней, фураж, харчі. З козаків стягали навіть останнє лахміття. Декого — хто пручався — били…

Була ніч. Запорожці стояли на румунському березі Дністра і мовчки дивились на велетенську пожежу на тому, рідному, березі. Це горіли потяги з майном. Дивилися козаки і згадували забитих та поранених товаришів, яких залишили на тому, такому дорогому, березі.

Вже на еміграції, в Подєбрадах, ввижався Павлові берег Дністра, на якому вбиті лежали вперемішку з уламками рушниць та шабель. І, ніби наяву, чув він безпомічний стогін людей, які переправлялися на румунський берег Дністра.

40. Трагедія в Білій Криниці

Село Біла Криниця, [9] що вмостилося коло шляху Дубно — Кременець, спокійно зустрічало вечір. Фронт був ще далеко за Рівним, і про небезпеку ніхто не хотів думати.

Сутеніло. Господарі з поля поверталися до села, розпрягали худобу та вели її на водопій. Жінки готували вечерю. Раптом на одному краю села, з боку Шумських лісів, зчинився галас. Зойки і крики полетіли через все село — вулицею мчав чималий кінний загін, на ходу стріляючи в повітря.

Їх було близько сотні. Одягнені хто як. Таку ж різноманітну мали й зброю. З диким галасом носилися вершники по селі. Зупинялись коло багатших хат. Обшук починали, не зволікаючи. Допитувались гайдамаків, «буржуїв» і «жидів».

Власне, це був грабунок. Питаючи, де «враґі рєвалюциі», червоні чомусь частіше «шукали» їх у скринях. Гроші, цінні речі та одяг незвані гості забирали без всяких церемоній, не питаючи.

Настав час вечері. Це на якийсь час вгамувало напасників. Не одна господиня почула в той вечір:

— Тьотка, жрать давай!

Рудий, високий на зріст, широкий плечима та з типово московськими рисами обличчя командир теж усівся «жрать» в одній із господ. Суворий погляд його очей не віщував нічого доброго. Трохи випивши, він, як і кожен москаль, почав хвалитися. Показуючи свій пістолет, із задоволенням признався, що вже «30 враґов комунізма» він відправив у «штаб Духоніна». Тобто вбив. Із його слів виглядало, що ще до революції він двічі побував на каторзі.

Раптом розкрилися двері й до хати заштовхали двох напівроздягнутих козаків. У Білій Криниці якраз перебувало на лікуванні до двадцяти поранених старшин і козаків Армії УНР. Більшість із них встигла втекти через городи. А цим двом не поталанило.

— А, пєтлюровци! — похмуро всміхнувся командир. — Аткуда будєтє?

— З Катеринославщини, — відповів перший.

— А ти?

— З Чернігівщини.

— Зємлячкі, виходіт. — І несподівано гаркнув: — А ну-ка раздєньтє етіх малодчіков!

В одну мить із них постягали все до нитки.

— Круґом! — заревів рудий і несподівано двічі випалив у ноги одному з козаків.

Той із криком повалився на землю. Другого збили на долівку прикладом. Після цього почався кривавий шабаш. Із дикою лайкою та погрозами підскакували до них переможці й били — в голову, груди, живіт, били де попало. Козаки тільки важко стогнали…

Незабаром привели ще одного наддніпрянця та двох галичан. Напевно, серця в них захололи, коли побачили закривавлених своїх товаришів. «Новачків» також роздягли і, глузуючи, почали бити ногами та шомполами. Стріляли в ноги. Все більше шаліючи від запаху крові, москалі шпигали багнетами, рубали шаблями, товкли кольбами рушниць…

За весь час нелюдського катування ні один козак не промовив й слова про помилування, хіба хтось просив швидше забити.

У хаті голосили з жаху діти, а дочка господаря, років чотирнадцяти, зі слізьми на очах намагалась боронити козаків, а коли почула погрозу дістати те ж саме, вискочила з хати. Вона розшукала матір, і та забрала до сусідів переляканих малюків. Непомітно зник і господар.

Залишившись без глядачів, більшовики ще якийсь час по інерції продовжували збиткуватися, а потім, потомлені, розійшлися. Забрався і командир. Та впродовж ночі до хати, яка перетворилася на пекло, заходили п’яні «сєвєрниє братья» і продовжували вгамовувати свою ординську спрагу: відрізували вуха та носи, виштрикували очі, а то, намотавши оселедця на шомпол, виривали його разом зі шкірою. З хати чулися постріли.

Невідомо як довго продовжувалось би це катування, та під ранок червоних сполохала чутка, що з Дубна до Білої Криниці виступили гайдамаки. «Лицарі» червоного терору в одну мить провалилися крізь землю. Були — і не стало. Навіть награбоване не встигли з собою прихопити — так спішили. Вози, повні здобичі, лишилися.

І справді, до Білої Криниці невдовзі в’їхав невеликий відділ — 30 кінних гайдамаків. Їх вислали розчистити шлях для відступаючих піших частин Армії Української Народної Республіки…

Чи збереглася пам’ять у Білій Криниці про героїзм вояків УНР, які, не скорившись лютому московському ворогові, гідно прийняли смерть?

41. «Не журись, брате…»

Був кінець травня 1919 року

На сході вже починало розвиднятися. Птаство прокинулось і наповнювало ліс своїми дзвінкими голосами. Покрученою, ледь помітною лісовою стежиною обережно посувався кінний загін. Близько півсотні вершників їхали вервечкою один за одним. Вони весь час пригиналися, щоб гілки не позбивали шапки та не шмагали в обличчя.

Зупинилися на галявині.

Сходило сонце. Крізь гілля дерев уже пробивалися перші ласкаві промені. Постаті та обличчя невідомих розвиднювались.

Одягнені вони були різноманітно, більшість у широких різнокольорових шараварах, жупанах та шапках із довгими червоними шликами. Кожний мав зброю.

Коней поставили між дерев, навкруги галявини, нерозсідланими. Все робилося мовчки і так тихо, що якби хтось проходив на віддалі 20–30 метрів, то й не помітив би лісовиків. Навіть коні присмиріли.

Один із хлопців, злізши з коня, зник у кущах і почав прислухатися. «Постать його була мізерна, (а) обличчя майже дитяче». Чужа людина ніколи б не здогадалася, що в цьому миршавому юнакові нуртують великі почуття — «запекла ненависть та помста до московських окупантів».

Це був отаман Яків Шепель із села Вонячина Літинського повіту.

Незважаючи на молодий вік, він уже уславився захопленням у ніч проти 14 травня повітового центру Літина і звільненням із в’язниці української інтелігенції, яку мали розстріляти більшовики. А тиждень тому він звільнив Вінницю і Хмільник. Та нова хмара червоного війська знову загнала його до лісу.

Отаман повернувся до козаків і старшин, які купками сиділи й вели тиху розмову.

— Чого ж це його так довго немає? — запитав сам себе Шепель. — Хоч би не вліз де-небудь у руки цих гадів.

— Е-е-е ні, батьку, Степан не такий дурень, щоб втрапити в руки якогось комісара, сам скорійще згребе його до своїх рук, — стиха відповів козак у високій шапці з довжелезним червоним шликом, обмотаним довкола шиї; попри це, кінець його ще й звішувався майже на піваршина.

вернуться

[9]

Не плутати з селом Біла Криниця Рівненського району Рівненської області.