Багряні жнива Української революції, стр. 29

Командир вирішив не чекати більшовиків і наказав приготуватися до наступу на рідне село, яке опанував ворог. Страх за рідних штовхав до негайного бою. Забурлила тут козацька кров, з’явилося завзяття. Всі дивилися з нетерплячкою на командира в очікуванні команди «Вперед!» І коли той піднявся, всі ринулися за ним.

Хоч і відважний був командир, та, напевно, недосвідчений, адже повів в атаку своїх козаків через рівне поле, не провівши до того ж як слід розвідки. Краще б через це поле атакували більшовики.

Червоні зустріли козаків щільним вогнем. З лави почали вибувати козаки… Все ж настрій залишався бадьорим.

Та ось на правому крилі лави впав улюблений курінний Морозюк, який, провідавши батьків, встиг до цього бою — останнього в своєму житті. А в центрі лави кулі збили ще декількох старшин, між ними й командира полку.

І серця козацькі затремтіли. Почався відступ… Впорядкувались аж за Чорнорудкою — тут вже укріпились два інші полки 7-ї дивізії. Влившись у лаву, трохи заспокоїлись. Підбадьорювало й те, що командир дивізії спокійно роз’їжджав на очах у всіх.

Тим часом підійшли більшовики і «знову почалась завзята бійка». Але не було вже в козаків впевненості в своїх силах, знову не витримали вони й почали відступати. Командир дивізії Микола Шаповал намагався затримати своє воїнство. Це йому час од часу вдавалося, та ненадовго. Козацтво знову не витримувало ворожого натиску. Врешті відступили аж до залізниці.

Вечоріло. Більшовики припинили наступ. Розібравшли колію, козаки відступили ще на дві версти. Нарешті, потомлені, зупинились на нічліг. Тут виявилося, що дехто дезертирував ще до початку бою. Зате ті, хто лишився, трималися в полку вже до кінця — тільки поранення чи смерть могли вивести їх із лав 7-ї дивізії Армії Української Народної Республіки.

34. Про Житомир та його оборонців

Не раз доводилося чути Олександру Гайдаю від недоброзичливців України, що, мовляв, український рух — це «німецька вигадка», що «лише купка авантурників та фантастів стремить до утворення незалежної Вкраїни, а населення вкраїнське ніби цілком байдуже або навіть вороже ставиться до визвольної боротьби».

Життєвий досвід Гайдая свідчив про інше. Тож він і залишив для нащадків історію про зміну настроїв у губернському місті Житомирі, центрі Східної Волині — «найбільш темного та національно несвідомого закутка України», на терен якої царський уряд кинув свого часу величезну кількість русифікаторів.

1917-й і 1918 роки, згадував Гайдай, справді «давали деяку підставу для подібного твердження, але рік 1919-й яскраво показав, що люд український не тільки спостерігач, але прихильний учасник українського національного руху».

«Повстання проти гетьмана в листопаді року 1918-го житомиряне уявляли собі яко рух збольшевичених сільських та мійських елементів. Мало хто вбачав у цьому повстанні прояв національних устремлінь».

Військ гетьманських у Житомирі в той час було дуже мало, тож губернський староста Волині Андро в надії створити силу, яка б оборонила місто від повстанців, оголосив мобілізацію колишніх старшин російської армії, урядовців військових та цивільних установ. Себе ж назвав командувачем «Добровольчєской арміі Волині». Андро стверджував, що на Житомир суне «темна маса», що повстання проти гетьмана — це похід більшовиків проти інтелігенції, тому «треба протиставити тій масі армію, складену з інтелігенції», а на підмогу їй долучити, як благонадійний елемент, колишніх жандармів, поліцаїв та унтер-офіцерів.

Мобілізація проходила мляво. Хіба колишні офіцери царської армії йшли залюбки, бо не бачили проблем у ліквідації «банд Петлюри». Коли ж надійшли чутки, що на Житомир йдуть не банди, а регулярне військо, настрій російських офіцерів підупав.

Побачивши нехіть дорослих, губерніальний староста Андро оголосив мобілізацію учнів чотирьох старших класів та польських скаутів. Учні відгукнулись охоче, адже приємно пройтися під звуки маршів у військовій уніформі, зі зброєю «та ще й із набоями».

Коли батьки запротестували, Андро запевнив, що мобілізована молодь на позиції не висилатиметься, а охоронятиме склади та установи.

А повстанці вже були коло села Сінгури, що за 8 верст від міста по Бердичівському шосе. Спочатку Андро підтримали німці. Ставши на річці Гуйві, вони трохи постріляли з гармат. Потім усе ж вирішили, що краще не втручатися, коли двоє б’ються, й оголосили нейтралітет. Отож Андро, щоб затримати наступ повстанців, вислав на фронт дітей, порушивши обіцянку…

Громадяни з цікавістю прислухалися до гарматних пострілів за містом. Лише батьки мобілізованих учнів та жінки силоміць забраних цивільних урядовців «серцем відчували кожний стріл».

Очевидець подій студент Олександр Гайдай стверджував, що більшість мешканців дивилися на бій як на розвагу. Вони тішилися як діти, коли бачили на вулицях міста велике броньоване авто, а на ньому трьох кокаїністів — російських офіцерів, що окриками підбадьорювали себе. «Любо було дивитися громадянам і на невеличкі загони гімназистів та семінаристів, що проходили містом». Тим часом староста Андро, тихенько напакувавши ешелон майном, із рідними, друзями та охороною непомітно від’їхав на Коростень. А звідти чкурнув на Київ.

Наступного ранку українське козацько-селянське військо увійшло до Житомира. «Зовнішнім виглядом (воно) нагадувало стару російську армію».

Нова влада вела себе чемно, нікого не переслідувала, не била. Громадянство остаточно заспокоїлося. Тож вулиці були наповнені людом. Усі, хто вмів, читали розклеєні звернення Директорії та наказ про мобілізацію.

Німці поводилися нейтрально. Але на третій день виникли непорозуміння, внаслідок чого німці почали обеззброювати Республіканське військо.

Козацтво відповіло швидко і рішуче, несподівано атакувавши німецький штаб та гауптвахту. Хоч і наліт був несподіваний, все ж німці швидко впорядкувались і за всіма правилами почали бойові дії у місті. Ось тут і відчули нарешті жителі міста, що таке війна.

Кулі сипалися з усіх боків. Німці вжили гармати. Два їхні літаки скидали бомби на позиції українських захисників Житомира. За півгодини всі мешканці зникли з вулиць, крім тих, хто впав на бруківку.

Цивільне населення, хоч і було перелякане й загалом перебувало у скрутному становищі (без води, світла, достатньої кількості харчів), усе ж не було пасивним, навпаки, як могло, допомагало козацтву, перев’язуючи поранених і переховуючи їх.

Після дводенних боїв повстанці мусили відступити.

Бої стихли. Мешканці почали виходити на залиті кров’ю та засипані шклом вулиці. «Мовчки збирались люде коло трупів повстанців, — описував побачене Олександр Гайдай. — Змучені або спокійні обличча забитих селян, їх звичайна сільська одежа впливали на психологію житомирян. Зрозумілим ставало, що оце лежать забиті ті, хто жиє ось тут же, коло міста, вони свої, домашні, а той, хто забив, це чужий, зайда… Ні єдиного докірливого слова не було сказано по адресі республіканського війська», — стверджував Олександр Гайдай.

За кілька днів німці самі залишили місто, бо їх кликала в дорогу батьківщина. Коротким періодом безвладдя скористались більшовики, які, створивши революційний комітет, проголосили в Житомирі «совєтскую власть».

До міста військо Директорії увійшло без бою. Частина повстанців погодилася на совєтську платформу, частина ні. Але дискусії лишили на потім, адже спочатку треба було поховати загиблих кілька днів тому республіканців.

Тисячі людей зібралися на панахиду по забитих козаках і селянах. Похорон був урочистим та величним. Коли останню труну спустили в могилу, Олександр почув:

— Боже мій! Оце як так ховають, то й умерти не шкода!

24 грудня 1918 року на Житомир під виття гармат бронепотяга «Сух» почав наступ курінь смерті Олександра Палієнка. Більшовики та їхні прихильники, недовго думаючи, втекли на село Левків, а місто зайняли сімсот червоних гайдамаків отамана Палієнка. «День 25-го грудня р. 1918-го чорними літерами буде вписаний в нашу історію, — писав Олександр Гайдай. — Це день житомирського погрому. Він поділив громадянство житомирське на дві нерівні групи — християн та жидів. Правда, християнське населення врятувало багато жидів від смерти, але після того дня жиди нетерпляче почали чекати большовиків».