За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії, стр. 17
Жаль, що справжнє ім’я цього повстанця, як і багатьох інших, залишилося за історичними лаштунками. Але пам’ять, що такий гідний чоловік був в історії нашого народу, підтримує на дусі й тепер.
Взагалі подвиг школярів і робітників Олександрівська, молодих хліборобів Олександрівського повіту та мешканців Нікополя, кинутих “національним проводом” напризволяще, не можна забувати. Адже ці українські ідеалісти не тільки ходили шляхами запорожців, але й самі топтали свої звитяжні стежки. І ми не повинні дати зарости їм травою забуття...
Повстання весни – літа 1919 року на Запоріжжі, попри поразку, сприяло поширенню національної свідомості серед українського населення. Незважаючи на великі жертви, повстанці не змирилися і знову сміливо кинули виклик російському окупанту. Лисогорці, стверджував Олександр Кошель, “і потім були найкращими козаками” – і в Катеринославському повстанському коші, й у “славному на все Запоріжжя” куреневі отамана Чорної Хмари.
Але це вже інша історія...
А нам лишається тільки вклонитися світлій пам’яті героїчних дітей Нескореної України! Згадаємо хоч ті імена повстанців-лисогірців, які збереглися: Петро Дерій (“Рудий”), учень комерційної школи з Олександрівська “Комар”, капітан Крижанівський, п’ятнадцятирічний повстанець Петро Ляшко, що поліг у бою з червоними під с. Біленьким у вересні 1920 року, Іван та Микола Марківи, сестра милосердя Лисогірського куреня Маруся з Олександрівська, Олекса і Олександр Ренгевичі з с. Августинівки, прапорщик Іван Сорін, Іван Старко з Верхньої Хортиці та його дружина Марія Старко, сестра милосердя Лисогірського куреня; Олександр Іванович Чайківський, Володимир Чижиків, бунчужний Гаврило Гордієнко, Олександр Кошель, Василь Якубинський, що загинув біля станції Мирова, а також козаки Петро Приходько, Микола Білоус, Петро Хомаза, Хведір Карпенко, Володимир Гречишкін, Семен Галич, осавул Петро Горбунь, чотовий Яків Говоруха, півсотенні Степан Різун і Василь Заєць...
Вічна Їм пам’ять!
Смерть у золотих погонах
Кінець “слави” Добровольчої армії припав на грудень 1919 року. Із півночі їх били червоні, а у запіллі – повстанці. Із заходу, з району Мирополя і Любара, виступила на денікінців Армія УНР Михайла Омеляновича-Павленка.
“В той час, коли Українська Регулярна армія вела уперту боротьбу з білими по той бік фронта, селяне-повстанці знищують билих по сей бік. Віра, надія в перемогу над ворогом, віра в Регулярну армію та її керівника отамана Петлюру зміцнює ряди повстанців й збільшує їх сили”, – писала газета “Повстанець”, орган штабу коша Українських повстанських вільнокозачих військ на Катеринославщині.
Успіхи протиденікінського руху вражали. “Повстання проходили надзвичайно легко, – зазначав отаман Андрій Гулий-Гуленко. – Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був у буквальному розумінні господарем становища”.
Андрій Гулий виставив ультиматум Добровольчій армії, в якому попереджав, що коли до 30 листопада 1919 р. денікінці не залишать української території, то після вказаного терміну будуть знищені не тільки вони, а й їхні сім’ї.
Відступаючи, озлоблені поразкою, денікінці нещадно били і нищили українське населення. “Палять села, мордують інтелігенцію, що ставилася вороже до їхньої злочинної акції, залишають на шляху свойого відступу море крови, гори трупів, зруйновані й пограбовані міста та села, зґвалтованих жінок, річки сліз, – писав старшина Запорозької дивізії Армії УНР Кость Подоляк. – Жахливі образи встають перед очима: довкола – смерть, кров, трупи, повні льохи людей, яких замордувала (денікінська) контррозвідка. Гидко дивитися на золоті погони, від яких тхне трупом”.
Чергова людська трагедія сталася біля станції Долинської у с. Миколаївка.
Москалі сюди ще не заходили. Місцеві хлібороби тільки чули про жорстокість добровольців. Але біда прийшла і до них – у Миколаївку заскочила кінна ватага москалів. “Заїхали свавільно в один двір...” Набрали вівса зі стодоли і дали коням. Дозволу, звісно, не питалися. Господарі боязко виглядали у вікна...
Та їсти хотіли не тільки коні. Тож денікінці посунули до хати. Загрожуючи зброєю, почали вимагати горілки і смачної вечері.
Молодий господар поспішив напоїти і нагодувати непроханих гостей. Сподівався, що цим обійдеться. Але москалі зачали вимагати сала і хліба для полку – і то немало, а кілька пудів. Сказали, що і корову заберуть, бо начальник наказав забезпечити полк вечерею.
Селянин почав скаржитися на “злидні в своєму господарстві”. Але москалі слухати не бажали. І – нумо нишпорити в коморі, клуні, на горищі...
Під час обшуку знайшли рушницю – іржаву, “зовсім нездалу”. Почали допитуватися, яким чином у хаті опинилася зброя і навіщо вона йому.
– Ґдє ти ещьо спрятал аружиє? – накинулися п’яні ординці.
Чоловік клявся, що рушницю привіз ще з Великої війни, ніколи з тих пір не використовував її... Звичайно, окупанти вірити не хотіли. Тим більше що з’явилася зручна причина пограбувати “на законних підставах”.
Щоб вдовольнити криваву московську спрагу, денікінці взялися катувати хлібороба, вимагаючи, щоб той зізнався, що є “повстанцем-петлюрівцем”.
Селянин благав, ставав на коліна, присягався, “але ніщо не могло ублагати звірів”. На наказ старшого вони полізли до скрині. Побачивши таке, господиня заголосила. Москалі раптом почули, що їх називають злодіями.
Це страшенно їх обурило. Мовляв, як можна безпідставно плямувати “славне ім’я добровольців”?
– Ну, что ж... Раз так, ми вас забіраєм с сабой...
Денікінці примусили господаря запрягти коні й поклали на віз все, що награбували. Силоміць посадовили його та жінку на підводу і поспішили радісно на станцію Долинську, де стояв штаб їхнього 77-го полку.
Коли увійшов старший інтендантської ватаги для доповіді, командир полку сидів на стільці біля столу і щось писав. Почувши, що його доблесні вояки “піймали одного бандіта – повстанця, у якого знайшли зброю”, і його жінку, мовив:
– Харашо, падайтє іх сюда.
До помешкання ввели обох, побитих, у синцях. Жінка плакала, не відіймаючи рук від очей – “її зґвалтували безсоромно на очах чоловіка”.
– Так ти бандіт? Прізнавайся! – накинувся одразу полковник З.
“Я!.. – тільки і міг промовити сердечний, бо сльози стиснули йому горло”.
– Расстрєлять... такую сволочь!
“Їх вивели за двері, а цей катюга, як і до цього, спокійнісенько продовжував палить цигарки. Для нього життя цих двох людей було що той дим із цигарки, – продовжував оповідати Кость Подоляк. – Зв’язали обом руки один до одного і, як тих великих злочинців, повели рострілювать. З боків йшли двоє з рушницями, один поляк – поручник С., а другий козак Т., це були фаховці розстрілювати”. Вони отримували насолоду від вбивства.
Підвели до мосту залізничного шляху, відійшли п’ять кроків і навели рушниці. Так тримали жертв півгодини, збиткуючись, розтягуючи задоволення від своєї диявольської сили. Казали, що стрілятимуть тільки тоді, коли засуджені розкриють очі. “Звичайно, не могли нещасні дивитися на свою страшну смерть, а їх, сміючись, примушували”, – писав Кость Подоляк.
– Стріляйте ж, кати! – не витримав чоловік і розкрив очі. – Годі мучить!
І два гучних стріли пролунало. Хлібороби, молоді ще люди, повалилися на землю. На сніг бризнула їхня кров і розійшлася рожевими плямами...
Денікінці підійшли подивитися – чи чисто виконана їхня брудна робота. Чи не доведеться добивати?
Селяни лежали горілиць. Здавалося, що “тільки тепер вони відкрили очі і дивляться не на цих катів, а кудись високо, високо, в синє небо, на яким сяяла вечірня зірка”.
Переконавшись, що і на цей раз вийшло “добре”, кати, попихкуючи цигарками, пішли.
Спогад про те, як денікінці пограбували господарів с. Миколаївки, а потім розстріляли, хорунжий Кость Подоляк написав 29 грудня 1922 року в чехословацькому місті Подєбрадах, де продовжив навчання, перерване війною.