За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії, стр. 1

Іван Драч.

Про “святих і страшних”

Розірваний за десятиліття і століття зв’язок історичних часів українства не зв’язати за кілька років. Не лише школярам і студентам, а й багатьом інтелектуалам, навіть деяким історикам і досі легше пригадати, який черговий цар чи цариця в Москві чи Петербурзі посіли трон і скільки вбили або задушили своїх династичних конкурентів, скільки вирізали, виморили голодом і Сибірами інородців, ніж запам’ятати бодай головну хронологію Українських національних змагань 1917 – 1920-х років.

А для того щоб уроки Центральної Ради, гетьманату, Директорії, Винниченка, Петлюри, Скоропадського, Махна, Скрипника стали не просто текстами підручників і наукових праць, а й складовою поведінки новітніх українських державців, воєначальників і політиків, а також політичних партій, інтелігенції, закріпилися в генетиці нації живим досвідом, нам доведеться докласти чимало розуму і волі.

Тому значення тієї вже величезної праці, яку здійснюють науковці, публіцисти, письменники, вчителі нової, незалежної України до освоєння спадщини доби УНР, виходить далеко за межі архівних, академічних здобутків. Це – регенерація української душі, воскресіння української духовності в її історичній цілісності й творчій силі.

Два десятки книжок про “святих і страшних” отаманів часів УНР написав та упорядкував Роман Коваль – лікар за професією й історик за покликанням. Вже без них годі собі уявити той період нашого буття, який і досі впливає на перебіг нашої долі.

Роман Коваль переважно критично наставлений до керівників Української Народної Республіки. Поразка Центральної Ради дає йому можливість відточувати вістря публіцистичного пера на повну силу. Проте найпереконливіший він там, де видобуває масу невідомого для широкого читача матеріалу із архівів, забутих і напівзабутих збірників і часописів, коли осяває їх вогнем серця патріота.

В оцінці тих недавніх часів, коли українську історію творили наші батьки, діди і прадіди, я всіляко намагаюся, щонайперше для себе, уникати слів “помилки”, “прорахунки”, “неправильні рішення” і тому подібних, хоча, здавалося б, об’єктивних підстав для таких присудів можна знайти багато. Наші попередники щодня мусили давати відповіді на нові виклики, розв’язувати нові завдання без готових рецептів. І той, хто сьогодні хотів би кинути камінь у невдатні наслідки діячів минулого, хай доведе, що кожен із нас сьогодні розумніший, чинить правильно, вміє не тільки знайти найоптимальніше рішення суспільних проблем, а й здатний його втілити в життя. Тому мені видається більш плідним пильніше аналізувати обставини тодішньої боротьби за українську державність хоча б тому, що нинішня історична ситуація містить цілу низку старих глибинних українських проблем, зокрема закорінених і в той час, нерозв’язаних і досі.

Світоглядною базою як Визвольних змагань 1917 – 1920-х років, так і значною мірою сьогодення були і є нечіткі орієнтири, ідеї та гасла, більше модні, ніж життєдайні для України.

Тоді це був соціалізм, а провідною силою української революції були соціалісти – як червоні, так і жовто-блакитні. Але вся справа в тому, що тодішня соціалістична доктрина ефективно прислужилася деяким іншим націям, але не українській. Під соціалістичними прапорами росіяни зуміли обновити своє колонізаторське панування, свою гегемонію і реанімували Російську імперію ще в згубнішому для інших націй вигляді. “Я їхав у червоному поїзді до зупинки “Вітчизна”, – всім відомі афористичні тези колишнього соціаліста з Польщі Пілсудського. Вміло порядкували своєю долею чехи і словаки. Соціалістичні постулати допомогли певним націям Європи не лише зміцнити свої держави, а й досягнути соціального партнерства між класами. І зрозуміло чому. В ідеології, що зваблювала більшість населення, революційні патріоти інших народів знаходили конкретний історичний зміст, що служив передовсім їхнім національним інтересам. Бачимо це й по сьогодні в політиці французьких, німецьких, італійських, іспанських, англійських, ізраїльських та інших соціалістів. Порівняймо з ними український соціалізм, а точніше – соціалізм в Україні, бо якраз українського національного варіанта, українського змісту в ньому забракло. Для нас, тодішніх, соціалізм означав спочатку федерацію з колонізаторською метрополією, бо, бачте, й там володарюють соціалісти – класові брати.

Соціалізм – отже, знищуй національних підприємців як класових ворогів, а основну масу українства – селянство можна ігнорувати, бо це дрібнобуржуазний, непролетарський клас, його треба пролетаризувати. І так майже в усьому: догма вища за націю, за власні інтереси. Прохопилася десь аж через десяток років українськість українських ленінців, та це було запізніле прозріння, за що й наклали життям (Скрипник, Хвильовий)...

Щось подібне в багатьох виявах українського світогляду бачимо й зараз. Тепер багато голів зводить із розуму демократія – нова догма. Її зміст в усьому культурному світі простий – забезпечити суверенітет своєї нації, злагоду в ній і спільний добробут, конкурентоздатність серед інших націй. А дехто з нас, сучасних освічених українців, ладен заплющити очі на безсилість і безвільність влади, не помічати перетворення України в прохідний двір для авантюристів і пройдисвітів – і власних, і з усього світу. Ми ладні миритися з придушенням української культури, українських засобів масової інформації – тільки б торжествувала демократія. Яка демократія, для кого, адже для українців вона обертається чомусь, як раніше соціалізм, тільки втратами і трагедією. Але “святість” чергової догми, чергового троянського коня і сьогодні затьмарює національну свідомість і заважає знайти в черговій “загальнолюдській цінності” кореневий, спасенний український зміст. Хай живе новий чужий ідол, хоч би й згинула Україна!

Те й саме можна сказати і про ринкові відносини – священну корову сучасності. Для кожної країни ринок внутрішній і світовий – це найефективніший спосіб нарощувати національну економічну й фінансову могутність, дорожче продавати іншим і дешевше купувати в них, щоб нагромаджувати капітал для процвітання своїх народів. Саме про це дбають ринкові держави та їх уряди...

Проблеми українсько-єврейського антагонізму Роман Коваль торкається в багатьох своїх книжках “про святих і страшних”. Достовірності його документального викладу не можна не вірити. Проте наш час уже виробив деякі постулати й узагальнення, не спиратись на які означає прирікати себе на поверховість і однобічність. Ще на першопочатках Руху ми провели 7 – 9 червня 1991 року в Києві міжнародну наукову конференцію на тему: “Проблеми українсько-єврейських відносин”. Ось витяги з деяких узагальнень, які варто пам’ятати:

Леонід Плющ: “У боротьбі за існування євреї змушені були вставати на бік панівної нації. Українці мстилися за пригнічення насамперед не на гнобителях, а на інших пригнічених, бо їм легше мстити. Ці ж умови створили й психологічний ґрунт для взаємної ворожнечі. Принижене становище породжує в обох націях “неавтентичних людей” (Ж.-П. Сартр)...”

Іван Дзюба: “Проблема “українці і євреї” – ширша, ніж просто українці й євреї. Українське тут – не тільки українці. Єврейське – не тільки євреї. І не тільки у відносинах одних з одними. Це проблема людини. Це проблема знаходження порозуміння між жертвами історичного процесу, жертвами творців великодержав, жертвами режимів, ворожих свободі. Єврей – вічний дисидент, вічний інакомислячий. Українець – вічний укомплексований, вічний об’єкт чиїхось претензій. Вони – “бездомні”. Вони – “не свої”! (Марина Цвєтаєва: “В сем христианнейшем из миров поеты – жиды”). Євреї – не свої скрізь. Українці – не свої на рідній землі. Не про окремих людей, звісно, йдеться, а про поняття...”