Отаман Зелений, стр. 98
21 січня 2008 р.
Здійснили чудову поїздку до Трипілля, “столиці” отамана Зеленого. Крім мене, були Тарас і Святослав Силенки, Володимир Куєвда, брати-письменники Михайло Карасьов і Василь Трубай.
Колядували у Катерини Булавин (Глобенко), онучки Софії, рідної сестри отамана, та дочки Катерини Іллівни Ніни. Були й родичка їхня Галина Терпило та вчителька трипільської школи Катерина Буремко з учнем Юрком Чигирином.
Після віншувань Тарас заспівав пісню про отамана Зеленого. Пісня надзвичайна — як і виконання. Радість рідних Зеленого була глибока.
Побували на місці, де була хата отамана, звідки він пішов у світ. Тоді, вже у сутінках, поїхали на куток Гайдаївку, де козаки перепоховали Зеленого. Знайшли Василя Олександренка, 1937 р. н., сусіда діда Макурди, на леваді якого, між вербами, і поклали в сиру землю на вічний спочинок отамана. Можна й сказати, що поховано його на городі діда Лисаветки, який помер після Другої світової війни.
Коли ховали в перший раз, “офіційно”, на кладовищі, труну панотці “не запечатували”. Така була з ними домовленість.
Коли переносили тіло отамана на Гайдаївку, на березі річки Красної, бачив весь куток, але ніхто не видав. Те, що чекісти не знайшли тіла отамана ні того року, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого — вони оберігали його й після смерті.
На берег річки Красної прийшли із сутінками. Знайшли старезну вербу, гадаю, їй далеко за 200 років, та спалений пень такої ж величезної у діаметрі верби. Між ними відстань близько 10 метрів. Усі інші дерева — молоді, до 40 років, не більше.
Від старезної верби до річки метрів 50. Схоже, що біля неї й поховано отамана. Принаймні інших старих дерев тут немає.
Коли друзі ховали отамана, напевно думали про орієнтири. Тож вибрати мали міцне велике дерево. Без сумніву, розраховували колись знайти могилу, щоб перепоховати по-людськи.
Я підійшов до верби, поплескав її дружньо і сказав: “Може, хтось із козаків отак зробив, як я, зі словами — бережи, вербо, нашого отамана”.
Був на “Країні мрій”. Це явище українського духу, на яке чекаю кожний рік. Особливо запам’ятався виступ на кобзарській сцені Тараса Силенка. Всі його пісні були про Визвольну боротьбу нашого народу в різні віки: “Слово о полку Ігоревім”, “Про Северина Наливайка”, “Обріс мохом сірий камінь” (слова Левка Боровиковського), а також пісні на слова Олега Ольжича, Михайла Старицького, Володимира Косовського, Спиридона Черкасенка, Ананія Волинця, Наталки Кобзи, Руслана Морозовського і Василя Хитрука.
Серед слухачів особливо багато було дівчат. Тарас Силенко розповів їм про подвиг юної просвітянки з Фастова Євгенії Вовкової, яка ціною власного життя спричинила аварію двох більшовицьких потягів, переповнених московською чортівнею.
Потім Тарас заспівав про отаманів 1917 — 1920-х років: про Івана Савченка-Нагірного, Василя Чучупака, Зеленого (Данила Терпила) та інших. Коли заспівав про Зеленого, почалася злива, але Тараса це не спинило.
Це було щось неймовірне. Злива, грім! А всі біля Тараса — слухають його. Відключилася підсилювальна апаратура — згуртувалися ближче, декілька чоловік затуляли кобзаря парасольками, дощ заливав бандуру, над головою тріщало небо, а слова пісні наче були написані, щоб співати їх за такої погоди. Так усе збігалося: Тарас співає щось про грозу, а тут над головами — бах-ба-бах!
Неймовірно!
Дякую, друже Тарасе!
Максим СЕЛЮЗКІН
Київ
Незборима нація (Київ). — 2010. — Серпень. — Ч. 8 (294). — С. 4.
Яка потужна сила в цих словах, як гартують вони волю, запалюють дух!
Це слова з поеми “Месницькі мечі”. Микола Щербак присвятив її отаманові Зеленому (Терпилу). А кобзар Тарас Силенко, пройнявшись вільним духом Трипільської Січі, поклав ці слова на музику. І народилась геніальна “Пісня про отамана Зеленого”.
7 червня 2010 р. поет помер. Ми так і не довідались, чи долетіла до нього через океан ця пісня.
Народився Микола Щербак 26 листопада 1914 р. на Черкащині, в селі Топильна, що неподалік Шевченкових Кирилівки та Моринців. Закінчив Харківський інститут журналістики, Київський педагогічний інститут ім. Максима Горького. А потім Москва на спілку з Гітлером запалила світ. “Другу світову війну пережив тяжко, — писала дочка Ляля, — мобілізація в Червону армію, кривавиця на фронті, німецький полон, мучеництво в таборах полонених за колючим дротом, виснажлива робота на фабриці в Німеччині”.
У 1946 — 1947 рр. Микола Щербак працював учителем української мови та літератури в Українській гімназії у Баварії. 1950 року переїхав до Сполучених Штатів. Жив у штаті Нью-Джерсі. Працював в індустріальній компанії, згодом — радіожурналістом, рецензував книги у “Freelance Writer”. Ці рецензії-огляди впродовж 27 років виголошував через “Голос Америки”.
Микола Щербак — член Об’єднання українських письменників “Слово” (Нью-Йорк), Об’єднання письменників дитячої літератури ім. Глібова (Торонто) та Національної спілки письменників України. Він — автор збірок віршів “Вітри над Україною” (1947), “П’янкий чебрець” (1953), “Шляху вічність” (1954), “Багаття” (1959), “Віршована абетка” (1960), “Волошки” (1969), “Пахощі суцвіття” (1982). У Києві 1991 року вийшла друком збірка “Чебрець” (2-ге видання у 2004 р.), а у Канаді побачила світ книжка з нотами під назвою “Сонечко”. Чимало віршів для дітей зі збірки “Волошки” поклав на музику композитор Сергій Яременко.
Понад піввіку Микола Щербак був відірваний від Батьківщини, але в його серці завжди ясним промінням світила Україна та його рідна Черкащина. Про них весь час думав, для них творив, ними жив. Вічна пам’ять!
Тетяна НАУМЧУК
Незборима нація (Київ). — 2011. — Червень. — Ч. 6 (304). — С. 4.
На могилі повстанця-зеленівця Панаса Пустового. В центрі Михайло Горловий, попереду Роман Коваль. Щербанівка, 2009 р. З оригіналу. Публікується вперше.
Відгомін
Книжку “Отаман Зелений” Романа Коваля я читав із квітучим трепетом душі. Події, що описуються в ній, місцевість мені дорогі і близькі. Розповідь про славного сина України із Трипілля щира і глибока до болю. Автор з далекої Горлівки, що на Донеччині, пройшов дорогами й стежками отамана Зеленого (Данила Терпила), щоб розказати нам про нашого земляка — героя України.
Ось і прийшов омріяний час, якого так довго чекали Трипільщина і вся Україна, — про Зеленого і його козацтво сказане слово правди. Її ми чуємо з розповідей близьких і рідних, з уст самого Зеленого. Він говорив: “Я і мої козаки б’ємося і будемо битися за визволення України від всіх її ворогів”. Данило був вольовий, добрий і розумний отаман. Під його крилом стояла ціла армія українського люду, яка згідно з даними більшовиків налічувала 35 тисяч козаків і старшин. Одним з них був мій рідний дід по матері — Петро Стрілець…
Я вдячний Романові Ковалю, що він доніс до нас правду з уст козаків, старшин, отаманів і військових начальників. Тепер ми, онуки і правнуки гордих козаків-зеленівців, знатимемо правду про отамана Зеленого, його славне козацтво, про ті часи і події, що відбувались на нашій багатостраждальній землі.