Отаман Зелений, стр. 87

Степан ДЕГТЯРЬОВ

Спогади Степана Олександровича Дегтярьова, 1898 р. н., уродженця с. Зікрачі Київського повіту Київської губернії. Записав син — Борис Степанович Дегтярьов. 8 травня 2008 р., м. Ржищів Київської області.

Галина Хитенко.

Розповіді людей, які, прочитавши книгу “Отаман Зелений”, пригадали, що про Зеленого говорили їхні родичі чи знайомі

Чи були безрадичівці у військах Зеленого, невідомо. Відомо тільки, що в кінці червня 1919 року перед вирішальним боєм з червоними військами трипільський полк Максима Удода (Підкови) відійшов до Старих Безрадичів на відпочинок і поповнення припасів. Отже, отаман використовував Стугну і безрадичівські береги як кордон, а саме село — для відпочинку, а відпочивати, звісно, можна лише в колі друзів, однодумців.

Проте документального матеріалу чи конкретних спогадів знайдено дуже мало. Катерина Миколаївна Задніпренко згадала розповідь матері — Марії Данилівни — про її зустріч із зеленівцями:

“Було матері в той час років дванадцять. Пасла вона овечок у лісі. А був в отарі великий баран-молодий, круторогий, жирний. Не баран, а баранище. Всі сусіди намагалися спарувати з ним овечок. От пасе вона ту отару, коли бачить, їдуть із боку Козина вершники — загін чоловік 20. Під’їхали — в дівчини душа в п’ятках, та й недаремно: командир наказав забрати барана.

— Ти чия? — запитав.

Вона назвала прізвище батька.

— Скажи, нехай батько прийде в Обухів у канцелярію і одержить гроші за барана.

Поїхали вершники в село, а дівчина із плачем погнала овечок додому. Але батько її не лаяв і по гроші не поїхав. Казали люди, що то були зеленівці. Це справді були вони.

У лісниковому Номері (так називалася хатинка для лісників. — Ред.) жив один з лісників, Михайло Луценко, тещею якого була сестра Данила — Горпина, котру в селі прозивали Терпелихою. Її могилу і зараз доглядає Олена Рожовець, бо розташована поряд з могилою її батька.

Сім’я Олени Рожовець зберегла історію зустрічі молодої Федорки з командиром загону більшовиків, який йшов на розгром отамана Зеленого через Старі Безрадичі. Йшли колоною, чоловік 60, і дві дівчини з ними.

Співали “Розпрягайте, хлопці, коні”. Все село висипало дивитися на співців. Командирові дуже сподобалася чорноброва дівчина, яка виглядала з-за тину. Він зупинив колону, зняв з руки перстень і пообіцяв прийти посватати її після розгрому Зеленого. Як склалися далі події, відомо. Перстень Федорка загубила під час війни з німцями, набираючи мед руками, коли дозволили розбирати продукти з комори.

Микола Гнатович Абашкін, пенсіонер, працював конструктором на Трипільській ТЕС у м. Українці Обухівського району Київської області, розповідав, як наприкінці 1960-х років в автобусі, який курсував з Українки до Трипілля і Халеп’я, один дядько голосно розказував: “Комсомольці, дурні, лізуть під гору, а ми їх з кулеметів…”

З Абашкіним працювала прибиральниця Надія Удод, яка переповідала розповіді матері: “Зелений у багатих одбирав, а бідним давав. Матері та її подругам дарував золоті речі”.

Обухівські люди казали, що Зелений зобов’язував постачати його загону провіант. Ввечері збере у Григорівці й розподіляє: ти самогон несеш, ти хліб…

Один дід з Українки розказував: “Що Зелений грабив людей — неправда, грабили ті, що прийшли після нього, що видавали себе за зеленівців”.

Зінаїда Антонівна Куліш, що живе в Обухові, пров. Малишківський, 34, народилась у Трипіллі 1928 року, учасниця Другої світової війни, розповіла, що її дядько по батькові, Артем Григорович Островський, був у Зеленого писарем і посватав сестру Зеленого, яка була хрещеною матір’ю Зінаїді. Артема Островського забрали в тюрму, потім на каторгу.

Віктор Феодосійович Кияниця, 1951 р. н., інвалід 1-ї групи, корінний обухівець, розповідав, що у 4 чи 5 класі (1960-ті роки) почув легенду, яка побутувала в Обухові. Від маслозаводу (тепер вул. Каштанова) вниз до об’їзної йшла ґрунтова дорога, яку називали Зеленою. Там під горою ліворуч була печера, де, за переказами, переховувався отаман Зелений. “Ми, хлопчаки, вирішили подивитися на ту печеру. Знайшли велику нору, пролізли нею метрів 4, далі злякалися і повернулися”.

А баба Палажка з Бардіївки розказувала, що Зелений з дівчатами гуляв, ласий був до жіночої статі. Якась від нього і дитину народила.

Сергій Васильович Сак, правнук Сергія Малишка, 1951 р. н., згадав розповідь діда Сергія, брата поета Андрія Малишка.

Під час кулеметної перестрілки між зеленівцями і петлюрівцями, що відбулася на їхньому кутку, були вбиті коні діда Самійла (батька Андрія Малишка) і сусіда Назара Кравця. Коли петлюрівці відступили, дід Самійло із сусідом пішли зі своїм горем у комендатуру Зеленого на прийом до керівника Чайки. Дід Самійло першим у кабінет пустив сусіда, подивитися, що буде далі. А далі було таке: сусід заговорив про компенсацію за коня, а Чайка у відповідь велів дати йому нагаїв.

Родичі розказували, що майже всі хлопці з кутка були в загонах Зеленого. Після його загибелі розсипалися, поховалися, один одного не продавали, тому й уникли репресій.

Розказував дід і про єврейські погроми, які чинив 7-й червоноармійський полк, сформований із випущених в’язнів Лук’янівки. Тоді з Обухова позтікали майже дві тисячі євреїв. Таке ж ставлення до євреїв було і в денікінців. Дід пригадував, як зайшла перша група денікінців у двір і забрала копицю свіжого сіна, друга група — коня, треті нишпорили, нічого не знайшли, то зняли з діда нові чоботи (дід Самійло був чоботарем). До того ж ще у коморі побачили змотане вузлом іудейське богомільне вбрання сусіда-єврея, який, втікаючи на Київ, попросив діда це сховати. Денікінці: “Так ти жида прячєш!” Ледь не розстріляли його. Зеленівці ж погромів єврейських не робили, людей не оббирали.

Згадували й інші люди, як разом з усім людом святкували зеленівці Різдво і Водохреща. Після служби в церкві всі вийшли на ставок на Кип’ячій, де стояв вирубаний із льоду і облитий буряковим квасом хрест. Зеленівці салютували в небо — чим у кого було.

Ще дід Сергій пригадував, як він, щоб уберегтися від червоної мобілізації, пішов на роботу в обухівську міліцію. Коли наступали на Обухів зеленівці, вся міліція втекла і сховалася по ярках. А баба Сергія Сака, Марина, згадувала, як вона в очеретах на Кип’ячій в Обухові побачила двох київських комсомольців, які втекли з Трипілля. Сиділи перелякані й голодні. Бабі стало їх жаль, дала вона їм по шматку хліба і показала, в якому напрямку Київ.

Галина ХИТЕНКО, краєзнавець

Хитенко Г. Із туману забуття. — Обухів: Задруга, 2010.

Василь Стрілець. Розповідь розвідника отамана Зеленого

Одного разу в районі Трипілля комсомольці обстрілювали з кулемета позиції наших загонів. Мені доручив отаман Зелений розвідати, а якщо буде можливість, то і “зняти” вороже кубло. Я взяв набої у полотняну торбу і десятизарядну французьку гвинтівку. Хоч пробирався чагарями і повз густою травою, кулеметник мене помітив і почав по мені стріляти. То спереду, то за мною кулі вихором підіймали землю із травою в повітря. Бачу: діло пекельне, треба відходити. Відповзав у бік чагарів. Зненацька мене оточили вершники.

Я кинувся в чагарі. Відстрілювався на всі боки. Мені кричали, щоб я здавався, бо посічуть як капусту, але я вирішив, що загину, але не здамся. Перезарядив гвинтівку і на ходу продовжував відстрілюватися. Стріляв прямо по конях. Відступав до яру. З 15 вершників лишилося троє, вони не стали переслідувати. Я добіг до Диркачевого млина, потім берегами добрався додому. Сів на лаву, поставив відро — кров цибеніла з рота і носа. Дивлюсь: на одній нозі ботінок, друга боса — я так біг, що не пам’ятаю, що загубив його в ярах.

Батьки на другий день привезли лікаря Волинського з Трипілля, той сказав: “Коли б ти, Федоре, пробіг ще кілометр, у тебе б розірвалося серце”.

Це було в районі Кагарлика. Зелений наказав мені провести розвідку на позиціях красних. Обійшовши з тилу, бачу: красні сидять в окопах на снопах і теревенять. Поруч залізна дорога і два вагони, мабуть, із боєприпасами. Повернувшись назад, усю картинку змалював отаману. Зелений визвав до себе гармаша Петра і наказав вогнем з гармати стерти вагони з лиця землі, що й було зроблено. В районі вагонів рвалися снаряди і палала велика пожежа.