Отаман Зелений, стр. 29

Ще у заяві “К населенно Малороссіи” Денікін недвозначно заявив, що Петлюра і його соратники продовжують “свое злое дело создания самостоятельной “Украинской Державы” [213]. Як же Денікін міг підтримати отеє “злоє дєло”?

Головного отамана Армії УНР у денікінських колах зневажали. Ось як денікінці оцінювали його: “Московский телеграфный чиновник… сын полтавского извозчика… подкупленный немцами бывший бухгалтер”. Звичайно, це не додавало авторитету нашому війську, нашій визвольній ідеї, радше тільки підтверджувало в очах ворога “безумие самого существования самостийной Украины” [214].

Саме крізь призму денікінського погляду сприймали нас керівники Антанти. Для них факт, що українську армію очолював неук у військовій справі, тільки підтверджував навіювану москалями думку, що Україна — це щось несерйозне, мати з нею поважні справи неможливо.

Довідавшись від Кравса, якими образливими епітетами осипають його білогвардійці, Петлюра не витримав. “Я пущу на них Ангела і Зеленого”, — грізно кинув він [215].

Помітьте, не регулярне військо вирішив кинути Петлюра на армію Денікіна, а селян! Так “Головний” уже робив — не завжди слухняних повстанців кидав у пекло, попереду регулярного війська. Повстанці й мали врятувати репутацію “вождя” народу, народу, що бореться за свою свободу — всупереч його репрезентантам і керманичам.

Аякже, тепер уже ніхто не скаже, що Петлюра намагається порозумітися з Денікіним — лютим ворогом України.

“Слава Зеленому!”

Старшини Кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка. 1918 р. Копія.

Марко Шляховий згадував, як до Христинівки, коли бої вже скінчилися, прибув “хвилин на кілька” Головний отаман військ УНР Симон Петлюра — для ознайомлення зі становищем на фронті. На коротенькій нараді за участю Петлюри побувати Шляховому не вдалося, але, як сказав йому потім Юрко Тютюнник, “Петлюра наказав, що, коли здибаєтесь із Денікіним, який тоді вже підійшов до Звенигородки, і коли він не повернеться по-доброму назад, пускайте в морду йому відразу той замах, який ви приготовили на большовиків, і скажіть це, мов, усім старшинам і козакам” [216].

Ці слова Петлюра сказав повстанцям, за дії яких перед Антантою не відповідав. Чого ж сам продовжував політику упадання і перед Денікіним, і перед Антантою?

Зелений Петлюру за це публічно не критикував, бо на нього знову б накинулись як на “зрадника, який виступає проти Директорії”… Та все одно на трипільського отамана посипалися критичні стріли — хтось же має бути винний у невдачах Петлюри.

Зеленого звинувачували, що він не виконав наказ командування перейти на Лівобережжя, зайняти місто і станцію Баришполь, щоб перешкодити рухові лівобережної групи Добровольчої армії. “Але він і не міг виконати цієї директиви, — зазначав історик Лев Шанковський, — бо вже від 29 серпня перебував у боях з 2-ою Терською пластунською бригадою, яка, забезпечивши себе від української армії демаркаційною лінією, почала атакувати повстанців от. Зеленого, маючи, до речі, від команданта корпусу наказ очистити район Білої Церкви й Трипілля від “банд” [217].

Чому Петлюра наказав боронити Батьківщину від Денікіна повстанцям Зеленого, а не українській армії, якою командував? Чи ефективно кидати партизанську формацію у фронтові бої проти регулярної армії, оснащеної Францією найновішою технікою, в тому числі танками, літаками та бронепотягами? Може, не знав Головний отаман, що то не справа партизан вести фронтову боротьбу? Вони до неї непридатні, у них своя тактика боротьби, в основі якої — несподіваний удар у слабке місце і швидкий відхід.

Напевно, Петлюра хотів просто спекатися повстанців, пославши їх на малознайомі терени — замість того, щоб доручити вибити ворога з рідного району і закріпити там владу Директорії! Головний отаман ніби знову провокував Зеленого не виконувати його накази. Та Данило Терпило жив своїм розумом, а головне — потребами і настроями козаків, які знали, що їхня справа — бити ворога так, щоб у того в носі свистіло.

В останніх днях серпня Зелений повернувся у Трипілля, повернувся переможцем. Та на лаврах спочивати не було часу: 31 серпня Петлюра без бою здав Київ денікінцям, і українська армія відійшла за Фастів.

Незважаючи на благі сподівання Петлюри, денікінці укріплювали в Україні владу російського народу. Так, 2-га Терська пластунська бригада висунулася з Білої Церкви в бік Сквири, маючи намір відрізати від інших частин української армії армійську групу Кравса, якому був підпорядкований Зелений. Оскільки наказу воювати проти білих Кравс від Петлюри так і не отримав, то мусив 4 вересня відводити свої підрозділи на лінію Козятин — Бердичів. Відступ супроводжувався наскоками денікінців. А українські вояки не мали права збройно відповісти — цього права їх позбавив Петлюра.

В Армії УНР росло глухе невдоволення і розчарування.

— Доки відступатимемо? — похмуро питали козаки. — Чому немає наказу дати бій ворогові? Чому начальство грається з ним?

Вояки “з кожною годиною все більш і більш обурюються на всіх, команду, і на Правительство, і на Головного отамана, за те, що не дозволено до цього часу битись з добровольцями, — писав державний інспектор Запорозької групи Петро Дерещук. — До мене і до командуючого безупинно прибувають з фронту посланці, через котрих війська вимагають наступу. Держін (державний інспектор. — Ред.) 8 дивізії пише так: становище тяжке, козаки і старшини хвилюються відходом з місцевостей, политих кров’ю синів України. Добровольці нахабно йдуть вперед і заявляють, що вони будують єдину неділиму. Наших козаків обеззброюють, а від Начальної команди і до цього часу директиви: “не бить їх”… Це похоже на глум. Надалі таке становище продовжуватись не може. Козаки розбігаються, бо їх, як вони кажуть, продали… Все іде до знищення нашої армії… Всі, від найстаршого до найменшого, вимагають наступу. Обурення всіх селян росте, не тільки проти добровольців, але і проти нас за те, що ми не б’ємо добровольців. Одні тільки повстанці то тут, то там мають з добровольцями сутички і мають успіх… Ще раз зауважую: всі, хто живе в цьому районі, дуже бажають бити добровольців, і всіх хвилює вістка про якісь розмови про порозуміння з добровольцями, всі в один голос вимагають наступу…” [218].

Козак Армії УНР Сергій Колубаїв про той незрозумілий відступ боєздатної армії писав так: “Зо всіх нещасних для нашої Батьківщини подій [тих років] ніщо… так сильно, так боляче (…) не вразило, як зайняття Київа денікінцями в літі 1919 року та почавшийся після цього сумний відступ наших військ до західного кордону Вкраїни. Вразив і тяжко засмутив (…) цей відступ. (…) Цей відступ цілком розбив (…) рожеві надії, що ось Україна буде звільнена від хижої московської орди, що наш уряд почує під собою твердий ґрунт, затвердить своє міжнародне становище й матиме сильний голос у себе дома та й за кордоном, бо матиме опору в населенню великої території й не буде, як досі, урядом без території, бо, мовляв, до того часу влада У.Н.Р. дальше Проскурова не сягала. (…) Гірка була це новина, що так безжалісно прикоротила надії на скоре визволення Батьківщини…” [219].

А зеленівці не нудьгували. Вони билися з москалями під Фастовом, а коли терці 6 вересня захопили ст. Устимівку, наскочили й на них…

Козацька постава повстанців давала надію, що не все ще втрачено. Тож, коли Зелений приїхав у гості до Петлюри в Кам’янець-Подільський, йому влаштували грандіозний прийом. Як видно, саме на нього надіялися люди, що він захистить від московської орди. Тож коли публіка в театрі побачила Данила Терпила в ложі “Головного”, всі встали і оваційно вітали трипільського отамана.