Отаман Зелений, стр. 102
Розповів Грицько Ількович ТЕРПИЛО, старший брат отамана Зеленого.
Записала його онучка Раїса БРАСЛАВЕЦЬ (ТЕРПИЛО).
Микола
Щербак.
Месницькі мечі
Пам ’ятник отаманові Зеленому в його рідному селі. Трипілля, 24 серпня 2008 р. З оригіналу. Публікується вперше.
Отаманові Зеленому та його козацтву присвячується
Далекі дні, овіяні грозою,
Вже відійшли у вічність, наче спів,
Та дихає понад Дніпром-рікою
Поривний подих вогняних вітрів.
Встає минуле — мрій і духу вияв,
— І губиться, і знову вироста,
Як наш світильник на пригір’ях — Київ,
Як наша мука і ясна мета!
І в непокорі зводиться Трипілля,
Немов надія — промінь з глибини,
— Із Вороньків, з Обухова — з довкілля
— Ідуть, ідуть, як месники, сини.
Ідуть у млу, засмаглі і уперті,
— З-за хмар пробила громовісна мить!..
Ой не один дивився в очі смерті,
Щоб Україна сяла, як блакить!..
Минулого не повернуть ніколи,
Та чути віку віщий передзвін…
Спадають зорі. Місяць робить коло.
Іде у бій Зеленого загін.
Як з неба грім, лунає лунко: “Слава!”,
Не знаючи в пориві берегів.
Із-за Дніпра омріяна Держава
Підноситься як сонце і як спів!
* * *
Гуде майдан, шумить майдан святково,
Куди не глянь — шинелі, сіряки…
А хто ж то, хто там промовляє слово?
Кого це так вітають козаки?
Чи це клекоче грізне Запоріжжя,
Чи засіяла невгамовна Січ?
…Іде весна по мокрих роздоріжжях,
І їй ідуть схвильовано навстріч…
Ідуть… ідуть… Як гомінкі потоки,
Рокочуть з гір, струмують звідусіль
Пливуть колони на майдан широкий,
Несуть свою надію і свій біль!..
Надію й біль!.. Як розповім про біль я,
Що в грудях не стихає, не вмира!..
Гримить Трипілля, закипа Трипілля,
Як повінь повноводого Дніпра!
Гримить Трипілля!.. Жовто-сині стяги
Гойдаються на вітровім крилі.
Збудили душу в козака-нетяги
Журба віків, і кривда, і жалі…
Майдан притихнув… Промовля Данило.
Замовкли люди, та говорить кров…
Що ж так серця спрагнілі полонило,
Неначе шерех гіллям перейшов?!.
Вже досить мук… і тюрем, і Сибірів…
Наш Київ знемагає… Знов Москва
Несе неволю… Чуєте, як звірі
Лютуються — вовчиця завива…
У бій, козацтво! Мати-Україна
Чекає нас, синів-січовиків!
— У бій! У бій! — прорвалася лавина.
— За рідний край! — майдан полум’янів…
… — Благословіть нас, тату! — став Данило
І перед батьком голову схилив…
— Хай Бог благословить! — а серце нило.
— Хай Бог… — промовив… Козаків розлив
— Жива вода, що рве й лама загати!
— Гримів Трипіллям! — У похід! В похід!
…Молився батько. Біля хати мати
Тривожно їм дивилася услід…
* * *
Бої… Фронти… Луна Трипілля!
Загомоніли лозняки…
Як буревій, що трощить гілля,
Дихнули гнівом козаки…
Гарячі коні рвуть вудила
І крешуть камінь. Ніч стара
Хрипить, конає, скостеніла,
По схилах сивого Дніпра.
Хрипить. Московським яничарам
Безвихідь б’є у береги…
І котить хвилі помста яра —
Вогненні хвилі навкруги!
Вогненні хвилі — згубні стріли,
Мов жах полями перейшов,
Аж в небі зорі побіліли,
Тамуючи загуслу кров.
— Ще, хлопці, ще! — як блиск із хмари,
Поривним помахом руки
Кресав отаман…
— Зайдам кари! — Дихнули гнівом козаки…
* * *
Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква горить — блискавицями зайдів зустріла.
Пан отаман як грім… У Черкасах сідлає коня.
Над Дніпром пролетить. У Таращі розпростує крила.
Як вогонь, він випалює й косить бур’ян-блекоту,
Із двосічним мечем викорчовує плем’я Батиїв.
У Трипіллі зітхне, як подивиться в мряку густу,
Де в диму клекотить і палає розтерзаний Київ.
Заскрегоче зубами, наморщить високе чоло,
Стисне в боки коня і як вихор шугне в надвечір’я…
Вільна Січ ожила, і козацтво як мак розцвіло.
Хвиля б’є в береги — розлилось українське безмір’я!
* * *
— На Канів, лицарі, до бою!
— Заграли сурмою кличі…
І вранці над Дніпром-рікою
Заблисли месницькі мечі!
— На Канів, лицарі!.. —
Гармати Ударили, як грізний грім…
— Тікай, конай, кривавий кате!
Гори у шквалі вогнянім!
— Вгощайся! — рушилися кручі,
І мов валилася земля.
— Напийсь води! — Дніпро ревучий
В священнім гніві промовля…
Та раптом — що це? — крови плями?!.
Отамане! Чому поблід?!
Вхопивсь за груди…
Смугно глянув,
Як похитнувся сірий схід…
Мигнула біля хати мати,
Немов жива і нежива…
Ревіли над Дніпром гармати,
І пахла спалена трава…