Отаман Зелений, стр. 100

— Почему невыгодная?

— Может, историки думают, что, если “очернят” Петлюру, украинцам не на кого будет равняться… Мне понятна подобная мотивация в 1920-х годах. Тогда украинская военная эмиграция жила в чужих странах, в нелегких условиях. Критика бывшего главнокомандующего войском Директории убила бы тот идеал, каким являлся для них Симон Петлюра.

— Смотришь на старые фотографии атаманов и видишь в них другую породу людей. Волевые лица, выразительные глаза…

— Действительно, на старых фотографиях — люди с одухотворенными лицами, внутренне чистые, движимые идеей защиты своей земли. Многие из них были потомками древних казацких родов. Но большинство — простые крестьяне. Феномен породы в другом: в начале 1920-х годов “оказачились” потомки крепостных, чтобы защитить свою землю.

— Почему сегодня нет такой породы украинцев?

— Потому что ее в свое время почти полностью истребили. Села, где действовали гайдамаки, после подавления восстания превращались в пустыню. Триполье, родина Зеленого, в 1930-х годах стало селом вдов и сирот: все мужское население пересажали, выслали, многих расстреляли. Но повели их на расстрел не как баранов на убой: они были виновными перед советской властью, ведь боролись против нее. И потомки атаманов гордятся этим.

ЦИТАТА. Роман КОВАЛЬ: “Запал украинцев часто соломенный — мы быстро загораемся, но так же быстро и перегораем. Людей же, которые работают систематически, последовательно на протяжении многих лет, — мало”.

СПРАВКА “КВ”

АТАМАНИЯ — период украинской истории начала прошлого века. В конце 1918 года пала гетманская власть, а сменившая ее Директория УНР была слаба, не имела опытных политиков, администраторов, офицеров и четкой идеологии. Поэтому в провинциях с декабря 1918 г. оказалась под контролем сотен местных атаманов, которые руководили повстанческими добровольческими казацкими формированиями, набранными из крестьян Эти отряды защищали интересы отдельных волостей или сел от красної оккупации. Во главе каждого села стоял свой атаман, который называл свою вотчину “республикой”.

“Киевские ведомости”. — 2008.

Номер видання встановити не вдалося. Інтерв’ю Роман Коваль давав українською мовою. — Ред.

Володимир Куєвда, Катерина Булавин, Роман Коваль і Тарас Силенко. Трипілля, 20 січня 2008 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Творчість

Грицько Терпило.

Казка про козака Рися

Усі діти люблять, коли їм розповідають казки. В родині Терпил найкраще оповідав їх старший брат Данила Грицько. Казки у його виконанні були особливі: кожний герой у нього говорив “своїм” голосом-хто тоненьким, як зайчик, а хто грубим, як ведмідь. І багата дитяча уява малювала казкові пригоди так, ніби все те відбувалося насправді.

Казки в родині Терпил передавались із покоління в покоління і врешті дійшли до наших днів. Послухай одну з них.

Це було давно, за царя Панька, як земля була тонка, як сніг горів, а соломою тушили. Це приказка така, а тепер казку слухайте.

Був собі на Україні козак на ймення Рись. Вільний, як вітер, хоробрий, як лев, і добрий, як святий Миколай. Не мав він ні кола ні двора. Але були в нього вірний кінь, гостра шабля і довгий спис. Коли була війна, то добряче перепадало від нього і туркам, і татарам, а як вороги принишкли на деякий час, то став він листи розвозити по всій Україні, від села до села, від хутора до хутора.

Люди його добре знали, радо зустрічали, пригощали. Забирав він у торбину їхні листи і їхав далі.

Іде він по степу, пісні співає. Коли бачить — серед степу скирта сіна стоїть і вогнем палає. А з того вогню голос чути:

— Рятуй мене, козаче Рись! Рятуй мене, козаче Рись!

Під’їхав він ближче та й питає:

— А як тебе рятувати мушу?

А голос відповідає:

— Встроми у вогонь списа свого довгого, то й врятуєш мене.

Він так і зробив. Коли бачить, а по спису гадюка з вогню вилазить. Вилізла по його руці, обкрутилася навколо шиї і сидить. Не став він її чіпати. Поїхав далі. Доїхав до якогось хутора, став перед ворітьми, тут гадюка злізла на землю, далі — під ворота і під ґанком сховалась. А козак Рись думає: треба господарів попередити, щоб та гадюка лиха їм не наробила. Постукав він у ворота, і на ґанок вибігла дівчина молода, гарна та й каже:

— Заїжджай до двору, козаче Рись.

Коня напоїла, козака в хату завела. Дала йому вмитись, нагодувала, а потім каже:

— Не бійся, козаче Рись, гадюка мене не вкусить, бо я і є та сама гадюка. Я добра чарівниця, а злі люди хотіли мене вбити. Я сховалась у скирті сіна, а вони те сіно підпалили. Ти врятував мені життя, і я хочу тобі віддячити. Я можу нагородити тебе — силою, волею або щастям. Вибирай що хочеш!

Козак задумався, що ж йому вибрати. “Нащо мені більше сили, — думає, — ніж я її маю? Он скільки турків і татар побив. І волі маю вдосталь, бо я вільний козак. А от щастя козаку завжди пригодиться”. І вибрав він щастя. Відкрила чарівниця скриню і вийняла звідти щасливу сорочку та й каже:

— Носи цю сорочку і ніколи не скидай. І нікому не признавайся, в чому твоє щастя, навіть своїй дружині, коли оженишся, бо буде тобі велика біда. А як чогось тобі захочеться, то потруси сорочку за пазуху і скажи, чого хочеш, — те й станеться відразу.

Подякував козак Рись добрій дівчині за подарунок і поїхав далі. І захотілось йому перевірити, чи справді та сорочка щаслива. Потрусив він сорочку та й каже:

— Хочу, щоб до мене зайчик прибіг!

Коли дивиться — заєць степом біжить, аж перекидається. Прибіг і каже:

— Чого кликав, козаче Рись?

— А так, — каже Рись, — удвох нам веселіше буде.

їдуть вони, їдуть, захотілося йому лисичку побачити. Потрусив за пазуху, і лисичка прибігла. А потім і вовчик прибіг, і навіть ведмідь. Доїхав козак Рись до самого лісу і каже:

— Спасибі вам, друзі. А тепер біжіть своєю дорогою, а мені треба їхати до самого Києва.

А дорога його пролягала через ліс. Їде він, їде, аж бачить — хатка стоїть на курячих лапках. Зайшов він у хатку, а там Баба Яга сидить, стара-стара, у три погибелі зігнута. Побачила його та й каже:

— Дуже довго гуляв ти степами, козаче Рись, пора тобі й за діло братися.

— За яке діло? — питає Рись.

— У Києві біда сталася. Поселився у Дніпрі під Києвом дванадцятиголовий Змій і щороку вимагає від князя данину — молодого хлопця або найкращу дівчину. Князь уже всіх віддав, настала черга його дочки. Сьогодні вночі її відвезуть у золотій кареті на берег Дніпра. Хто її врятує, за того князь обіцяв свою дочку заміж віддати і половину князівства свого як придане. Отож іди і врятуй княжну від смерті, бо це тільки тобі під силу зробити.

Виїхав козак Рись із лісу і поскакав до Дніпра. Бачить — стоїть на березі золота карета, запряжена кіньми, а в кареті князівна сидить із зав’язаними очима. Він підійшов і доторкнувся до неї. Вона думала, що то Змій, затремтіла від страху та й каже:

— Їж, Змію, мене швидше, щоб я недовго мучилась!

А козак Рись каже:

— Не їсти тебе я приїхав, а рятувати.

Розв’язав їй очі, вона як побачила його — дуже зраділа, бо не сподівалась на порятунок.

Аж тут із Дніпра вилазить Змій, побачив князівну і козака Рися та й каже:

— Щось князь розщедрився, замість одного аж двох прислав.

А йому козак Рись відповідає:

— Одного, може, ти й з’їв би, та другим вдавишся!

І стали вони битися. Змій як свисне та хвостом вдарить, то козак Рись по кісточки в землю вгрузає. А козак Рись потрусить рукою за пазуху та як махне шаблею — так голова Змія додолу котиться. Билися вони цілу ніч і день, до самого вечора. Нарешті у Змія тільки одна голова залишилась. І став він просити пощади: