Історія польсько-українських конфліктів т.1, стр. 14

У 1919 році зазнали репресій 375 уніатських священиків і стільки ж учителів, арештовано 50 монахів і 41 монахиню із ордену Василіанів, у Домбі затримано 64 вчителі, серед них 12 жінок.

Коли почався збір фондів, відомий скульптор Сергій Литвиненко зробив проект пам'ятника жертвам польського терору в Домбі — галицьким стрільцям, військовим з Наддніпрянщини, робітникам, духовенству, інтелігенції. Все загинуло у військовій заметілі. І якщо сьогодні прийшла пора відновлення пам'яті поляків на Личакові, то чи не належиться те саме українцям у Домбі? — ставить логічне питання автор [15].

Звичайно, неписане правило взаємності у міжлюдських стосунках зобов'язує. Тільки ось ці два пам'ятники будуть символом крайніх протиставлень: у Личакові — польському геройству, хоча проявленому в боротьбі за загарбану землю, а в Домбі — польському варварству. І треба ще добре працювати над вихованням польських поколінь, щоб не шукали динаміту до висаджування пам'ятників. Бо розмови про культуру, гуманізм, потребу, навіть необхідність співпраці чи приязні залишаться тільки пустим звуком.

Частина друга

Репресії Другої Речі Посполитої

Право кадука

Ненависть обох народів, ніби грізне memento, закладалась уже в самих основах будови великої Польщі. Вона могла постати лише внаслідок привласнення території і полонізації національних меншин, головним чином української. Створюючи цей план, Дмовський пішов дорогою Казимира Великого, не враховуючи той факт, що українці у XX столітті вже не були русинами XIV століття, що розвиток їхньої національної свідомості неможливо зупинити. Вождь ендеції не чекав, що опір народу буде настільки сильним і боротьба невідворотною. Розробляючи план у 1917 році, Дмовський також не передбачав, що боротьба за незалежність охопить усю Україну, в тому числі й Західну. Коли, нарешті, план, побудований на помилкових задумах, почали реалізовувати, репресії проти українців стали необхідними, що, відповідно, посилило ненависть. Політика непорядності, віддання переваги одній групі над іншою змушували до порушення законності і створення права кадука.

Якщо не дотримується зобов'язань і порушує обіцянки звичайний громадянин, то наражається на втрату суспільної поваги і презирство оточення як людина без честі, інколи відповідає перед судом. Власне право, зобов'язання і красиві ідеї конституції порушував у Польщі уряд, і ніхто його не притягував за це до Державного Трибуналу. Нагадаємо:

— погоджуючись з рішенням мирної конференції у Версалі з 28.VI. 1919 року про передачу Східної Галичини під тимчасове польське правління, польський уряд зобов'язався гарантувати українському населенню рівні громадянські права, свободу користуватися рідною мовою у суспільному житті, висловлюватися на тему постійної належності цієї території, утворення територіального самоуправління. Незважаючи на те, що ці умови були включені до березневої конституції 1921 року, вони не були виконані;

— у 1923 році Рада Амбасадорів, передаючи Східну Галичину Польщі, зобов'язала польський уряд до надання їй автономії і відкриття українського університету. Сейм навіть видав відповідну ухвалу, яка так і не була виконана. Що більше — зовсім усунено українську мову з Львівського університету, яка була запроваджена ще за Австрії;

— у польсько-українському договорі, підписаному у Варшаві 21 квітня 1920 року, польський уряд зобов'язався не укладати жодних міжнародних договорів, спрямованих проти України. Але через 11 місяців, однак, підписав у Ризі мирний договір з більшовиками, у якому однією зі статей було передбачено ліквідацію залишків української армії, інтернованої у польських таборах.

Тієї армії, яка внесла свій посильний, чесний внесок у боротьбу з більшовиками. Про це писав Каєтан Моравський до Еразма Пільтца — посла Речі Посполитої у Празі: «Щодо точних відомостей із фронту — досить важко. Але, здається, на Півдні Ридз-Смігли оволодів ситуацією і тримає лінію по Збручу. Велика у цьому заслуга українських підрозділів, які навіть під час відступу не втратили холоднокровності і, переважаючи дисципліною наші війська, б'ються по-геройському. У найбільш критичний момент український офіцерський підрозділ зупинив наступ Червоної Гвардії на Галичину ціною втрати 350 убитих та поранених офіцерів. Що за іронія історії!» [16] Нічого дивного, що під час інспекції табору інтернованих вояків української армії в Каліші після укладення ризького договору Юзеф Пілсудський почував себе винним: «Я вас, панове, перепрошую, я вас дуже перепрошую…»

Це був винятковий випадок, бо у польській політиці національним меншинам рівноправність гарантована лише теоретично, щоб отримати від західних держав схвалення здійснених загарбань, а на практиці після схвалення ті зобов'язання були перекреслені. За непорядність жодна держава навіть пальцем потім не пригрозила, тому нічого дивного, що пізніше Польща відкликала свій підпис під міжнародним договором про меншини. Меншинам залишився рух опору Серед українців він оформився в У ВО — Українську Військову Організацію, яка у 1929 році перетворилась в ОУН — Організацію Українських Націоналістів.

Іншого виходу не було. Репресії стали щоденним явищем для українського населення від народження Другої Речі Посполитої. Майже 6-мільйонній частині народу навіть її назву залишено хіба лише у звороті «ти, гаде український» [17], тоді як урядова номенклатура і весь польський народ вперто повторювали «русини», «русинський», «руський», і за це їх ненавидів свідомий український елемент. У березні 1920 року Галицьку землю було названо «Східною Малопольщею», випереджаючи рішення Ради Амбасадорів про передачу цих земель Польщі. Ще у 1919 році польська влада замкнула майже всі відділи і більшість читалень культурно-просвітнього товариства «Просвіта», яке діяло понад 50 років (від 1868 року); серед 2879 читалень, які існували у 1914 році, залишилось у 1923 році тільки 832. Закрито було редакції українських газет, які виходили перед війною, розпущено автономно діючі у певному розумінні інституції — Крайовий відділ і Крайовий Сейм, які залишались ще з австрійських часів, а також самоврядні повітові ради і більшість громадських, передаючи їх компетенції старостам і комісарам. У 1921 році розпущено Український Громадянський Комітет у Львові, який займався доброчинною діяльністю. Бойкот українським населенням виборів до Сейму в 1922 році викликав нові репресії. Відповідно до ухвали від 31.VII. 1924 року заборонено вживання української мови у всіх державних і самоуправних інституціях.

Проведено було генеральну полонізацію освіти. Згідно з польськими й українськими даними [18] перед встановленням польської влади у Галичині діяло 2496 українських початкових шкіл, на північно-західних українських землях (Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя) — близько 500, а середніх шкіл по всій Західній Україні — 35. У шкільному 1937/38 році українських початкових шкіл у Галичині залишилось 392, на Волині — 6. На Поліссі закрито було всі 22 українські початкові школи, не відкриваючи утраквістичних (двомовних), заборонено українську мову навіть як предмет. Видано було ухвалу про заборону навчання українською мовою на Холмщині й Підляшші, наказано було перейти на польську мову у вивченні православної релігії. У Кременецькому повіті, де урядова статистика налічувала 80,7 % населення з рідною українською мовою, навчання польської мови введено вже у першому класі. В кінці 1930 років у Західній Україні рідною мовою навчалось лише 7 % української молоді. Серед 27 середніх шкіл на Волині було 3 українські, і то приватні, утримувані батьками. «На загальну кількість 4983 учні середніх шкіл українців було 723, тобто 14 %», — читаємо в Іваницького (с. 175), який посилався на архівні документи. Якщо взяти до уваги, що ці 14 % становило представництво близько 80 % українського населення Волині, а 70–80 % місць займали поляки, то конституційне положення про демократичну рівноправність громадян Речі Посполитої перетворено на знущання.