Гетьманська Україна, стр. 40

* * *

Отже, неперервні війни Московії, хоч би яку мету вони при цьому переслідували, негативно позначалися на її союзниці - Гетьманській Україні: виснажувалися людські ресурси, на багато років було затримано розвиток народного господарства. Геноцид, що його здійснював царський уряд на українських землях, які входили до складу Російської держави, породжував космополітизм, зневіру в потенційних можливостях національних кадрів. Постійна воєнна напруга, перманентні військові поразки Росії погіршували й міжнародний статус Гетьманщини, ускладнювали її стосунки із зарубіжними країнами. Втрачаючи боєздатність власних збройних сил, гетьмани послаблювали свою політичну владу, унеможливлювали гідне самостійне протистояння зовнішньому ворогові. Героїзм козацьких полків і воєнний талант воєначальників у більшості випадків використовувалися задля чужих імперських інтересів. Протягом останньої чверті XVII-XVIII ст. козаки виступали на боці царів проти могутніх армій Польщі, Швеції, Туреччини, Кримського ханства, Персії, Пруссії, Англії, воювали на Балтійському, Каспійському, Чорному, Азовському морях та прилеглих територіях.

Неспокій в Україні посилювали визвольні змагання, міжстаршинська боротьба за булаву, масові вибухи протесту проти соціального гноблення. Зокрема, селянсько-козацька війна під проводом К.Булавіна (1707-1708 pp.) і участь у ній українців переконливо показали, наскільки болючим для простолюду стало вже на початку XVIII ст. питання "землі й волі", самостійного економічного господарювання та самоврядування. Таке явище, як "шукання козацтва", хотів того уряд чи ні, спонукало посполитих від часу до часу шукати витоки своїх "давніх" прав у неписаних законах періоду Хмельниччини, коли всі, на їхню думку, були рівноправними. Поширення самозванства свідчило, що й "віра в доброго царя" у народі не була беззаперечною й мала певні межі. Найочевидніше гострота соціальних конфліктів, зрозуміло, виявилась у великих збройних повстаннях проти можновладців. Саме вони вели до руйнації старих форм феодальних порядків. Географічно виступи охоплювали всю Україну, але найбільш інтенсивно спалахували в тих регіонах, де гніт був сильнішим - спочатку на Лівобережжі, згодом - на Слобожанщині та Запорожжі.

Розділ V: Правобережна та Західна Україна в останній чверті XVII-XVIII ст.

§1. ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ОПИС

"Правобережна Україна" - така назва утвердилася в наукових колах для земель Волині, Київщини та Поділля, де на захід від Дніпра споконвічно проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства (Волинське, Київське, Подільське, а також Брацлавське) існували протягом XV-XVI ст. у складі Великого князівства Литовського; згодом, після утворення в 1569 p. Речі Посполитої, вони перейшли під владу польської корони.

Існує дві головні площини, в яких треба розглядати питання про термін "Правобережна Україна" - суто географічна та істерико-політична (можливо, навіть історико-політико-географічна). Якщо в першому випадку не викликає сумніву той факт, що означення "Правобережна Україна" стосується до території, яка географічно лежить на захід від Дніпра, "на правому березі" (звідки й пішла сама назва), то розгляд терміна у політичному ракурсі є більш складною проблемою.

Із появою в першій половині 60-х pp. XVII ст. двох гетьманських урядів, один із яких поширював свою владу на Правобережжя, а другий - на Лівобережжя, географічні означення, які вживалися в тогочасних документах щодо цих територій України ("той бік Дніпра", "тої сторони", "сеї сторони", "тогобічна Україна", "цьогобічна Україна", "Задніпров'я", "задніпровська Україна ), поступово перетворюються в політико-географічні терміни. Ось що, наприклад, писав військовий скарбник Р.Ракушка до лівобережного (у сучасній трактовці) гетьмана І.Брюховецького у листі з Ніжина від 13 вересня 1665 p.: "... Дорошенко (правобережний гетьман - авт.) б'є чолом (до татарських мурз - авт.), щоб тої сторони Дніпра людей в полон не брали і інших яких піймали були попускали, а Дорошенко обіцяє їх наповнити полоном сеї сторони Дніпра людьми (підкреслення наше - авт.)". Використовувалися й такі терміни, як "тогобічний" і "сьогобічний" гетьмани. Дещо пізніше стосовно до гетьманського уряду на правому березі Дніпра з'являються означення "чигиринський гетьман", "чигиринська сторона Дніпра", "чигиринська Україна". Це було спричинено тим, що козацькою столицею на Правобережжі в 60-х - 70-х pp. і далі залишався Чигирин. Через півстоліття, зважаючи на остаточне підпорядкування Речі Посполитій, Правобережжя вже означалося як "польська область", "польська сторона Дніпра".

Після укладення в І667 р. Андрусівського перемир'я між Польщею і Москвою в 1668 р. бунтівний правобережний гетьман П.Суховієнко писав: "... одна сторона Дніпра від Москви царській величності, а друга від сторони Польської королю його милості, взагалі віддана.., всьому єдиноутробному братству моєму посполитому Українському, носім і по тім боку Дніпра... (підкреслення наше - авт.)". Що стосується зовнішньополітичного аспекту даної термінологічної проблеми, то в текстах польсько-російських договорів 1667 і 1686 pp. також не вживалося означення "Правобережна Україна", а йшлося лише про певну сторону Дніпра, яка належала "Його Королівській Милості".

Автор "Літопису Самовидця" (початок XVIII ст.) називає правобережні землі "тою стороною", "тот бок Дніпра". Інший козацький літописець, С.Величко, означає їх як "тогобічну козако-руську малоросійську Україну".

Для того, щоб читачеві було краще зрозуміло, про яку "сторону" йде мова у джерелах другої половини XVII ст., історики XIX - початку XX ст. почали вживати у своїх роботах терміни "західна" або "права" сторона Дніпра, які невдовзі трансформувалися в означення "Правобережна Україна". Погоджуємось із думкою сучасного історика М.Крикуна, який стверджує, що дане означення з'явилося в тогочасному науковому обігу також як історико-географічна противага історіографічному терміну "Лівобережна Україна". Однак дане поняття зараз більше усвідомлюється як історико-географічна назва, що не охоплює державотворчих процесів на українських і землях. Зважаючи на існування з 1663 по 1714 р. (з незначними перервами) в Правобережній Україні національних державних інститутів у вигляді гетьманського уряду і полково-сотенного адміністративного устрою, вважаємо, що стосовно до них можна вживати означення "Правобережна Гетьманщина", яке разом із означенням "Лівобережна Гетьманщина" корелюється із загальними термінами "Гетьманська Україна", "Україна-Гетьманщина", "Гетьманщина" (тотожним до терміна "Правобережна Гетьманщина" є термін "Правобережна Україна-Гетьманщина", який в історико-політичному розрізі може означати "Правобережна Україна" або "Правобережжя").

Кордони Правобережжя склалися історично. У XVII ст. воно межувало: на Півдні - із Запорозькою Січчю, Молдавським князівством, турецько-татарськими володіннями; на Заході - з Руським і Белзьким воєводствами Корони Польської; на Півночі - з Брестським і Мінським воєводствами Великого князівства Литовського; на Сході кордон спочатку був суто географічним (р.Дніпро), а згодом став відокремлювати Правобережжя від Лівобережної України-Гетьманщини, яка поступово інкорпорувалася московськими царями. Саме невдале геополітичне становище України та її правобережної частини спричиняло перманентні втручання іноземних держав у її внутрішні справи. "... Географічне положення України, розташованої на рівнині, позбавленої природних захисних кордонів і оточеної з півдня та південного заходу турецькими васалами, із заходу - ляхами, а з північного сходу - Москвою, вказувало на неможливість довгого самостійного буття", - вказував на початку XX ст. російський історик права І.Розенфельд.