Щедрий вечір, стр. 7
Через отой неспокій уночі я прокинувся раніше звичайного і став прислухатися до світанку.
Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досі стрічаюся з сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей...
У хату входять батьки і мовчки дивуються, що я вже встав. У міжбрів'ї батька зібрався клопіт, а материні очі, видно, й сьогодні купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думці, надворі обізвалась качка: "Так-так-так".
? Кого б це так рано? ? поглянув батько на матір ? видко, йому хотілося, щоб вона заговорила до нього.
І мати, заглядаючи в піч, сумно сказала до вогню:
? Хто його знає? Може, Дарка.
Але це ішла не тітка Дарка, бо в двері хтось тихенько постукав.
? Заходьте, заходьте, ? мати вихопила з вогню коцюбу і поставила в куток.
Двері відчинились, і ми всі з подивом побачили на порозі зніяковілу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
? Добрий ранок вам, ? вклонилася Люба.
? Добрий ранок, дівчинятко. Ти чия? ? здивувалася мати.
? Я, тіточко, Люба, ? несміливо сказала дівчинка і хитнулась, як очеретинка.
? А-а! ? одразу ж догадалася мати. ? Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?
? Ні, тіточко, я до вас.
? У тебе до нас є діло? ? здивувався тато і грізно поглянув на мене. ? Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремінь.
? От вічно ви на мене! ? образився я.
? Що ж у тебе, моргухо, до нас? ? підійшов тато до Люби і з цікавістю подивився на її свіжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетені кіски і оті окостенілі гудзики на блузці, що чогось ображено понадимали щічки.
Люба підвела голову і сумно подивилась на батька.
? Михайло мені сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсім немає лісів, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, ? простягла батькові глечика і вже зовсім тихенько прошепотіла: ? А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.
? Ти дивись, ? розгублено сказав батько і навіть закліпав повіками. Він поставив глечик на стіл і однією рукою пригорнув Любу до себе.
Біля печі схлипнула мати й намірилась вийти в клуню.
? Почекай, Ганю, ? лагідно зупинив її батько. ? Чи не бачиш, що тепер малі починають учити старших?
? Може, послухаємо їх, Панасе?
? Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, ? погодився батько.
? Ой, спасибі, дядечку... Іще раз спасибі, ? сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. ? Я вам два рази сказала спасибі, а далі не знаю, як уже треба дякувати...
? Спасибі, донечко, і тобі і за суниці, і за те, що прийшла до нас, ? сердечне сказав тато.
А Люба радісно подивилася на мене і вперше посміхнулася в нашій хаті, і посміхнулися всі її насурмонені гудзики...
Розділ другий
Цієї ночі я в усіх снах плив на човні ? плив по воді, по росі, по траві і навіть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. І з напівзабуття теж випливав, мов на човні.
Ще не розтуляючи очей, я всім тілом відчуваю злагоду в нашій хатині, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батьків голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печі, як вужем сичить на нього окріп, як пахуче метляється по долівці полиновий віник. І в моїх вухах аж забриніли-затанцювали весільні співи:
Я одразу заплющеними очима бачу цю весільну піч із позагнічуваними хлібинами і веселішаю.
? І чого воно ще посміхається собі? ? журно говорить мати, думаючи, що я сплю.
? Мабуть, і в снах читає якусь книжку, ? лагідно відповідає тато,
? Ноги он потріскались на росі, немов деревляччя.
? На росі потріскались, на росі і вигояться.
? Хоч би на які постоли розжитись йому, ? жаліє мене мати.
? Хай ногами чує землю, ? так скоріше і танцюристом, і людиною. стане.
На батькові слова я кажу: "Ги", розплющую очі й одразу ж підводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й ніби з великим пошанівком спитав:
? Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" ? І сміюся. А тато, заховавши насмішку під укорочені вуса, вже заходить з іншого боку ? починає мене підхвалювати :
? Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть ? не дрімає.
? А чого ж дрімати біля миски? ? безтурботно відповідаю і, скільки можу, висовуюсь у вікно, бо за ним уже починають світлішати порічки.
? Кортить зеленухами оскому набити? ? розгадує тато мій намір.
? Дуже вони мені потрібні! ? і я починаю дивитися поверх куща порічок, буцімто він зовсім не цікавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь біля бондарської криниці його розкльовують півні, а за півнями косар клепає косу, а за косарем на леваді озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, і придорожня верба розкошує у його короні.
А ось на вулиці з'являється з граблями на плечі насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось він побачив біля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, і кури, гублячи пір'я, зметнулись вище тинів.
? А щоб ви йому виздихали ще до вечора! ? каже їм навздогін дядечко Володимир, потім крадькома оглядається на нашу клуню, помічає мене, одразу хекає і швидко зникає за хатами. А мені знову стає весело.
Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно і з дядьком Миколою. І за що б? Коли навесні мати підсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Він одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали одні кругленькі яйця.
? А чому ви, Ганю, довгоносими не підсипаєте? ? аж присів біля решета, на яке вже мостилася квочка.
? Та, ? відмахнулася мати рукою.
? Е, ні, скажіть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не піду.
? Що там казати? Помітила собі, що з довгоносих крашанок найбільше вилуплюються півники.
? Та що ви?! ? здивувався дядько Микола. ? Вік учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер і піду з вашої хати.
І, напевне, щоб перевірити мамині слова, чоловік одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому підсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самі курочки. Дядько Володимир і тітка Марійка послухалися лукавого порадника, і вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять півнів і одна курочка, а в нас навпаки. Ох, і лютував тоді дядько Володимир і все обіцяв комусь вкоротити і язик, і день. Ось через цю дивоглядію і досі вогнем дише Володимир на наших курей і на дядька Миколу.
Але це нам не вдивовижу: на кого тільки не гнівається і кому тільки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селі, нема і на всьому білому світі жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить він тих, що мають у руках чи в голові більше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись він умів гнути чи пригинати добрих майстрів і розумників, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем і не помічав, що всі свої роки, увесь вік по багнюці проволік.
Не догодила дядечку й нова влада. Це ж раніше були і царі, і князі, і графи, і аж барони, а тепер усі стали товаришами. То хіба це порядок? І за чим тільки дивиться загряниця? А коли Літинський фінвідділ не прийняв у нього податку ні золотом, ні сріблом царської чеканки, він спочатку оторопів, далі обурився, а потім скумекав, що й до чого, вибіг на вулицю, скочив на свого воза і погнав додому волів, наче коней. Щоб вони ще скоріше бігли, не тільки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь. І нерозумна худоба бігла мов навіжена. Йому так нетерпеливилося, що він уночі обійшов своїх однодумців і, хекаючи й відхекуючись, сипав і сипав у їхні вуха політику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на одній волосинці, бо в неї навіть золота-срібла не приймає загряниця.