Гуси-лебеді летять, стр. 22

— Та це добре, коли сміється, аби не голосило. Може, послухаєте трохи музики? — кивнув головою на хату.

Старий озирнувся навкруги і почав потроху втихомирюватися.

— І що, оглашенний, таки навчився хоч трохи бринькати якусь бариню-судариню?

— Нащо нам такий непотріб?

— І щось таки граєш?

— З горем пополам.

— Хто ж тебе навчив?

— Революція!

— Революція?… — задумався старий. — Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.

— А чого ж ви до хати не зайдете?

Старий покосував на вулицю:

— Щоб раків не пекти. Ти заграй, а я на призьбі сяду і сваритись на тебе буду: хай насмішники бачать, що я крепко проти твоєї дурості йду.

Старий, спираючись на патерицю, сів на призьбі. А з хати небавом пробилися музика і спів про ті василечки, що сходять на горі, про той барвінок, що послався під горою. І угледів старий крізь притуманені роки свої далекі-далекії василечки, і той барвінок, і молоду жінку, яких тільки в молодості бачив…

Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навіть без піаніно в театрах щось платити. А от чи довго він протягне без кабанця та корівчини? Аби ось так на війнах і в революцію порешетили не його дитину, а безчуственне залізо, то крізь нього можна було б шеретувати зерно… А йому і досі василечки сходять, барвінок стелиться… Дивовижними стають тепер люди: дивишся — вчорашній мужик, а сьогодні вже й не мужик… Що воно тільки далі з цього буде? Кажуть, знов усі загряниці на нас військо збирають, і тоді знову покотяться по шляхах і дорогах голови синів, а по селах затужать похоронні дзвони і вдови…

Полісовщики прощаються з дядьком Себастіяном, і він аж тепер питає, чого я прийшов.

— Та… коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви у бандитів відбили.

— Вже прочув? — сміється чоловік.

— Прочув. Кажуть, такий кінь тільки в Георгія Побєдоносця був.

— Славний. Жаль одного: під убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузі. От видужає — тебе прокатаю на ньому. Хочеш?

— Ой, хочу, дядьку.

Ми виходимо з хати і понад призьбою прямуємо у маленький садочок, де темною купиною лежить поранений кінь. Почувши людську ходу, він тихо і болісно заіржав. Шия в нього була перев'язана вишитим рушником. Дядько Себастіян погладив коня, сказав йому кілька слів і витер сльози з очей.

— Плаче, бідний, од болю, — мовив із співчуттям. — Чуєш, Михайле, це такий розумний кінь, що, здається, от-от заговорить.

І я вірю кожному слову дядька Себастіяна. Коли б він сказав, що чув, як говорить худоба, теж повірив би.

— Що ж, Михайле, час тобі додому. Там уже мати, мабуть, не дочекається тебе. Провести?

— Не треба, я сам.

— Не боїшся?

— Не боюся… Я ще буду просити, щоб ви мені хоч трохи розтолкували одну книгу.

— Зараз?

— Коли можна, зараз.

— Якщо це діло дуже пильне, — посміюється голова, то ходімо до світла.

В хаті він розгортає книжку, спочатку дивується, потім зосереджується, насуплюється, насурмонюється, і на його щоках з'являються горбаки.

— Ти де її взяв, таку розумну?

— У попа, — розказую, як було діло.

— Ага! — зловтішне говорить дядько, а його обличчя так червоніє, що навіть зникають латки лишаїв. Він перегортає кілька сторінок, знов учитується, нарешті, встає з-за столу і, дивлячись мені у вічі, говорить:

— Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне — знати землю, знати і ділити її бідним людям. А потім уже будемо добиратися до неба. Завтра занеси книгу попові і перекажи йому, що я просив давати тобі ті книги, які зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього, і завтра ввечері знов приходь до мене. Зрозумів?

— Зрозумів.

— То й будь здоров, — прощаючись, подав велику, обплетену жилами руку…

Скільки років минуло відтоді. Я вже, було, й забувати почав цю химерну історію з космографією, коли з невеликого розуму хотіли насміятися з малої селянської дитини. Але все це, як з води, піднялося того дня, коли селянський син нашої рідної землі вперше в історії людства піднявся у космос… Справді, добре сміється той, хто сміється останнім!

Розділ п'ятий

— Михайле, вставай! Чуєш!

— Ді-і-ду, іще тро-о-шечки… — ніяк не можу розплющити обважнілі повіки, а в цей час навколо мене тріскається і, наче крига, розповзається мій добрий сон — з ранковими імлистими полями, з набакиреними полукіпками по них, з долиною, ставочком і дуплавими вербами над ним. Мені все це хочеться з'єднати, та руки мої вчеплюються не в клапті полів, не в полукіпки, а в рядно, яке стягує дідусь. Голос у нього м'який, лагідний, наче дідусь теж стоїть у сні.

— Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.

— А я й не хочу купувати коня, — намарно відгетькуюсь од діда. — Не хочу, та й годі.

— То який же з тебе господар буде? — посміюється дідусь. — Що ми варті без худоби? Вставай.

— Діду, хоч крапелинку…

— Нічого тобі ця крапелинка не пособить. Уже зовсім розвиднілось, та й сніданок парує на столі. Чуєш, як пахне? — витягує мене зі сну.

Я вдихаю повітря, але не знаю, що це пахне: чи поля, що снились, чи набитий сіном мішок, на якому я сплю, чи прив'яле зілля на божниці, чи їжа. Нарешті, мружачись, я підводжуся з вузенького ясенового тапчанчика, якого змайстрував для мене дідусь.

За вікнами іще тремтить блакитнавий сон, під ним сизо росяніє спориш, а на сході ширшає небесна прозелень, яку ніжно визолочує і шафранить невидиме сонце. А в хаті по кутках ще старцями туляться тіні.

— Прочумався, нарешті? — співчутливо обертається од печі мати. На її обличчі міняться гарячі полиски, а на рукавах сорочки оживають вишиті квіти. Хоч ми й бідні, та маємо квіти і в городі, і на комині, і на полотні, яке зодягає нас. — Що тобі снилось, дитино?

— Забув, — насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння і язик, і губи не розчиняються. То вдень — друге діло: тоді мати каже, що мені треба дратвою зашити варги, наче нема на що інше тратити дратву.

— Вмивайся, вмивайся, хлопче, — квапить мене дід. — Час вести коняку.

Вода і рушник стирають з мене останні клапті сну, і тепер я чую, як на всю хату прокислим хмелем пахне тісто, свіжозварена розсипчаста картопля і підпалок [3]. Дідусь знає, що я дуже люблю гарячий підпалок, він бере його прямо з чорної пательні, ломить на чотири шматки і одну четвертину, що аж димить, подає мені:

— Бери, часнич, їж та рости великим!

Еге, коли б це збулися дідові слова, то, може, не крутили б тобою по-всякому. Щось тільки скажеш чи зробиш не так, зараз і соромлять: «Такий великий, а що витворяє. Чи ти сорому і клепки заодно позбувся?» А щось попросиш собі, то вже зовсім іншої співають: «Ти ще малий. От коли підбільшаєш…»

Але люди чогось не так швидко ростуть, як би їм хотілося. То тільки гриби після дощу за ніч повискакують з землі та й один перед одним похваляються шапками. Згадавши це, я трохи розпогоджуюсь і починаю посміхатись. Дідусь це помічає і добряче мружиться мені:

— Бачиш, які смачні у нас підпалки, а ти ніяк вставати не хотів.

— Діду, може, повести коняку в гаї?

— Можна й у гаї, там зараз така любота! — охоче погоджується дідусь, душа якого змалку зріднилася з лісом. — Тільки далеко не заїжджай.

— І торбу мені дайте трохи більшу: може, якраз на опеньки нападу.

— От і добре, — згоджується мати. — Все якийсь приварок у хаті буде. — Вона підіймає важку ляду скрині і подає мені торбу, пошиту з широкого рукава сорочки, на ній і досі червоніють квіти її дівування.

Надворі вже пофоркує і нетерпляче б'є копитом наша лукавоока хитрюга. Побачивши мене, вона привітно мотнула головою: сідай, мовляв, скоріше, бо мені теж пора снідати. Знаємо твою вдачу: коли голодна — покірна, а напасешся — не підступись, тоді навіть на свої оксамитні губи назбируєш злість.

Сива, шкірячи зеленкуваті зуби, підходить до порога і починає шиєю тертися об моє плече. Іч, як піддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона паршива, неслухняна й підступна. А їй хоча б що: знову зачіпає моє плече і квапить на ту пашу, в якій заплутались роси і клапті туману.