Три товариші, стр. 48
Я попрямував на берег моря, назустріч морю і вітру, назустріч глухому гуркоту, що з кожним кроком наростав, немов далека канонада.
XVI
Я сидів на березі моря і милувався заходом сонця. Пат не пішла зі мною. Вона протягом дня трохи нездужала. Коли почало сутеніти, я встав, щоб іти додому. Коли бачу — з-за лісу вийшла служниця. Вона махала рукою і щось кричала. Я нічого не зрозумів: вітер і море заглушали її слова, Я подав їй знак, щоб вона зупинилась і чекала, поки я підійду. Але вона бігла до мене, приклавши долоні рупором до рота.
— Дружина… — розібрав я. — Скоріше!…
Я побіг бігцем.
— Що сталося?
Вона не могла перевести дух.
— Скоріше… Дружина… Нещастя…
Я помчав піщаною дорогою через ліс до дачі. Дерев'яні ворота чомусь не відчинялися, я перестрибнув через них і прожогом кинувся в кімнату. Там у постелі лежала Пат, груди її були в крові, руки зведені судорогою, і кров текла з її рота. Біля неї стояла пані Мюллер з мискою води і з рушником у руках.
— Що трапилось?! — крикнув я, відштовхнувши її набік.
Вона щось відповіла.
— Принесіть бинти! — наказав я. — Де рана?
Вона поглянула на мене; її губи дрижали.
— Це не рана…
Я випростався.
— Кровотеча… — сказала вона.
Мене наче хто обухом ударив по голові.
— Кровотеча? — Я підскочив до неї і взяв миску з водою з її рук. — Принесіть льоду, швидше принесіть хоч трохи льоду.
Я вмочив рушник у миску і приклав його до грудей Пат.
— У нас вдома немає льоду, — сказала пані Мюллер.
— Я обернувся до неї. Вона відсахнулась.
— Дістаньте льоду, бога ради, пошліть до ближчої харчевні і подзвоніть негайно до лікаря!
— Але ж у нас немає телефону.
— Прокляття! А де є поблизу телефон?
— У Масмана.
— Біжіть туди. Швидше. Дзвоніть негайно до ближчого лікаря. Як його прізвище? Де він живе?
Не встигла вона назвати прізвище, як я виштовхнув її надвір:
— Швидше, швидше, біжіть скоріш! Це далеко?
— Три хвилини, — відповіла жінка і подалась.
— Захопіть і льоду! — гукнув я навздогін.
Вона хитнула головою і побігла.
Я приніс свіжої води і знову намочив рушник. До Пат я боявся доторкнутись. Не знаючи, чи правильно вона лежить, я був у розпачі: не знав єдиного, що мусив знати, — чи їй підсунути під голову подушку, чи лишити лежати горизонтально.
Вона захрипіла, потім конвульсивне рвонулась, і з рота у неї хлинула кров. Вона дихала важко і жалібно стогнала, її очі були повні нелюдського жаху, вона захлинулась і закашлялась, знову бризнула кров, я то тримав її, засунувши руку під плечі, то знову відпускав, відчуваючи, як здригалися її змучені груди. Здавалося, всьому цьому не буде кінця. Потім вона знесилена впала на спину…
Ввійшла пані Мюллер. Вона дивилася на мене, мов на привид.
— Що ж нам робити?! — вигукнув я.
— Зараз прийде лікар, — прошепотіла вона. — Лід… на груди, і, якщо вона може, в рот…
— Голова має бути низько чи високо? Та скоріше, щоб вас!…
— Лишити так… він зараз прийде…
Я поклав шматочки льоду на груди Пат і відчув полегшення від того, що міг щось робити; дробив на шматочки лід для компресів і накладав їх, і бачив лише її чарівні, любимі, перекошені уста, неповторні уста, закривавлені уста…
Захурчав велосипед. Я кинувся до дверей. Лікар.
— Я можу вам чимсь допомогти? — спитав я.
Він хитнув головою і почав розпаковувати свій саквояж. Я стояв майже впритул до нього, вхопившись руками за спинку ліжка. Він глянув на мене. Я відступив на крок, але не зводив з нього очей. Він обмацував ребра Пат. Пат застогнала.
— Це дуже небезпечно? — запитав я.
— Де лікувалася ваша дружина? — у свою чергу спитав він.
— Що? Лікувалася? — перепитав я запинаючись.
— У якого лікаря? — нетерпляче спитав він.
— Не знаю… — відповів я, — ні, не знаю нічого… я гадаю, вона не…
Він глянув на мене:
— Ви ж повинні знати про це…
— А проте я не знаю. Вона ніколи нічого не говорила мені про це.
Він нахилився до Пат і спитав її. Вона хотіла щось відповісти, але знову закашлялась кров'ю. Лікар підтримав її рукою за плечі. Вона хапала ротом повітря, в її грудях свистіло.
— Жафе… — надсилу вимовила вона; в горлі у неї клекотіло.
— Фелікс Жафе? Професор Фелікс Жафе? — спитав лікар.
Вона ствердно блимнула очима.
Лікар повернувся До мене:
— Ви можете подзвонити йому? Краще спитати його.
— Так, так, — відповів я. — Зараз. Я пришлю тоді когось за вами. Жафе?
— Фелікс Жафе, — сказав лікар. — Спитайте в довідковому бюро номер телефону.
— Вона буде жити?… — спитав я.
— Треба припинити кровотечу, — відповів лікар.
Я схопив за руку служницю і побіг вулицею. Вона показала мені будинок, де був телефон. Я подзвонив. Невелика компанія сиділа за кавою і пивом. Я обвів їх очима і не міг збагнути: як це люди могли пити пиво, коли у Пат кровотеча?… Замовив термінову розмову і чекав біля апарата. Прислухаючись до дзижчання в темряві, я, ніби в тумані, і водночас надто виразно бачив крізь портьєру частину сусідньої кімнати. Бачив, як хиталася туди й сюди лисина, наче дзеркало відбиваючи жовте світло лампи; бачив брошку на чорній тафті зашнурованого плаття, і подвійне підборіддя, і пенсне, і високу зачіску над ним… кістляву старечу руку з набухлими жилами, що тарабанила по столу… Я не хотів бачити цього, але був наче беззахисний: воно лізло мені в вічі, як сліпуче світло.
Нарешті замовлений номер відповів. Я попросив професора.
— На жаль, — відповіла сестра, — професор Жафе вийшов.
У мене завмерло серце, потім почало битися, як ковальський молот.
— Де ж він? Я негайно повинен говорити з ним.
— Не знаю. Можливо, він знову поїхав до лікарні.
— Будь ласка, подзвоніть у лікарню. У вас же, певно, є другий апарат.
— Хвилиночку…
У трубці знову задзижчало. Нас відділяла бездонна темрява, над якою линула лише тоненька металева ниточка. Я здригнувся. Поруч, у завішеній від світла клітці, раптом защебетала канарка. Знову почувся голос сестри:
— Професор Жафе уже з клініки вийшов.
— Куди?
— Цього я вам, пане, напевно сказати не можу.
От тобі й маєш… Я прихилився до стіни.
— Алло! — гукнула сестра. — Ви мене слухаєте?
— Слухаю… А ви не знаєте, сестро, коли він повернеться?
— Про це точно сказати не можна.
— А він хіба не попереджає вас? Він же повинен… Якщо станеться що-небудь, треба ж знати, де його шукати.
— У клініці ще є лікар.
— А ви можете його… «Ні, — подумав я, — це ж ні до чого, той же не знає нічого». — Ну, ось що, сестро, — сказав я знесилений до краю, — коли професор Жафе прийде, попросіть його, щоб він негайно подзвонив сюди в терміновій справі. — Я сказав їй номер телефону. — Але прошу вас, сестро, терміново.
— В цьому ви можете бути певні, пане. — Вона повторила номер і повісила трубку.
Я стояв самотній, покинутий. Голови, що хиталися там, за портьєрою, лисина, брошка, сусідня кімната — все відійшло геть, далеко, відкотилося, як блискучий м'яч. Я оглянувся навколо. Робити тут мені більше не було чого. Досить було сказати тим людям, щоб покликали мене, коли подзвонять. Але я не наважувався відійти від телефону. Він був для мене, як рятівний канат.
І раптом я знайшов вихід. Знову зняв трубку і назвав номер Кестера. Він повинен бути вдома. Інакше не могло бути.
І тут він прийшов до мене, з нічного виру — спокійний голос Кестера. Я в ту ж мить заспокоївся сам і розповів йому все. Я зрозумів, що він уже записує мої слова.
— Добре, — сказав він, — я негайно виїжджаю розшукувати його. Згодом подзвоню тобі. Не хвилюйся. Я знайду його.
Нарешті пройшло… Пройшло? Світ став на своє місце. Привиди зникли. Я побіг назад.
— Ну? — спитав лікар. — Зв'язалися з ним?
— Ні, — відповів я, — але я говорив з Кестером.
— З Кестером? Не знаю такого. Що він сказав? Як він лікував її?