Чорний обеліск, стр. 75
— Ти ж іще багато років можеш мати ангажемент, Гердо, — кажу я.
— Ти в цьому нічого не тямиш. Я знаю, що роблю.
Я дивлюсь на червоне листя винограду, що тріпоче за вікном, і почуваю себе дезертиром, хоч длй цього й немає підстав. Мої стосунки з Гердою були не глибші, як пригода в солдата, що приїздить у відпустку; однак для одного з двох вони, мабуть, завжди важать трохи більше.
— Я хотіла тобі сама сказати про це, — мовить Герда.
— Ти хотіла сказати, що між нами все скінчено?
Герда киває.
— Моя гра чесна. Едуард єдиний запропонував мені щось реальне, — місце, і я знаю, що це таке. Я не хочу обдурювати його.
— Чому ж… — починаю я і замовкаю.
— Ти хочеш спитати, чому я сьогодні ще спала з тобою? — каже Герда. — А ти не знаєш, що всі мандрівні артисти сентиментальні? — Вона раптом сміється. — Прощання з юністю. Сідай до столу, зрази готові.
Герда ставить на стіл тарілки. Я дивлюсь на неї, і мені раптом стає сумно.
— Ну, що поробляє твоє велике, небесне кохання? — питає вона.
— Нічого, Гердо. Нічого.
Вона накладає в тарілки їжу.
— Коли ти знову знайдеш собі якусь дівчину, не розповідай їй про свої інші зальоти. Розумієш?
— Так, — відповідаю я. — Пробач мені, Гердо.
— Ради бога, не патякай, а їж!
Я дивлюсь на Герду. Вона їсть спокійно, діловито, обличчя в неї ясне й рішуче, вона з дитинства звикла бути незалежною, вона знає своє життя і задовольнилася ним. Герда має все, чого бракує мені: я хотів би кохати її, хотів би, щоб життя було ясне й зрозуміле, хотів би знати про нього все, що треба, — не занадто, але вже напевне.
— Бачиш, мені не треба багато, — каже Герда. — Я виросла під палицею, а потім утекла з дому. Тепер мені остогидла моя професія, і я хочу десь осісти. Едуард — не найгірше з того, що я можу мати.
— Він марнославний і скупий, — заявляю я і відразу ж починаю сердитись на себе, що сказав таке.
— Це краще, ніж неохайний і марнотратний, коли хочеш одружитися з кимось.
— Ви хочете одружитися? — вражено питаю я. — Ти справді віриш йому? Він використає тебе, а потім одружиться з дочкою якогось власника готелю, що має гроші.
— Він нічого мені не обіцяв. Я просто підписала з ним на три роки контракт. Працюватиму в барі. За три роки він помітить, що не зможе обійтись без мене.
— Ти стала іншою, — кажу я.
— Ох, яка ж ти вівця! Просто мені треба було щось вирішити.
— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш нас, бо ми ще й досі маємо оті нічого не варті талони.
— Скільки їх ще у вас?
— На півтора місяця.
Герда сміється.
— Я не лаятиму. До того ж, у свій час ви за них заплатили.
— Це була наша єдина вдала операція.
Герда приймає з столу тарілки. Я дивлюсь на неї й кажу:
— Я віддам абонементи Георгові. А сам більше не ходитиму до «Валгали».
Герда обертається. Вона сміється, але очі в неї не сміються.
— Чому не ходитимеш? — питає вона.
— Не знаю. Так мені здається. А втім, може, й ходитиму.
— Звичайно, ходитимеш! Чому б ти мав не ходити?
— Еге ж, чому? — сумно кажу я.
Знизу долинають приглушені звуки електричного піаніно. Я встаю й підходжу до вікна.
— Як швидко минув цей рік, — кажу.
— Еге ж, — погоджується Герда і прихиляється до мене. — Так завжди буває. Сподобається людині хтось і обов'язково виявиться, що він такий, як ти, — такий, що не пасує їй. — Вона відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер іди до свого небесного кохання. Що ти розумієш у жінках!
— Нічого.
Герда сміється.
— І навіть не намагайся ніколи зрозуміти щось, хлопчику. Так краще. Ну, йди. Зажди, візьми ось це.
Герда виймає медальну й дає мені.
— Що це? — питаю я.
— Вона приносить щастя.
— А тобі вона принесла щастя?
— Щастя? — перепитує Герда. — Щастям можна багато що назвати. Може, й принесла. А тепер іди.
Вона випихає мене з кімнати і замикає за мною двері.
Я спускаюсь сходами. На подвір'ї мене зустрічають дві циганки. Вони тепер виступають у ресторані. Жінки-борці давно вже поїхали.
— Поворожити, юначе? — питає молодша. Від неї тхне часником і цибулею.
— Ні,— кажу я. — Сьогодні ні.
Я заходжу на своє подвір'я і бачу там якусь постать. Це знову старий Кнопф, котрий саме переді мною прийшов і, наче не його вважали вже мертвим, лаштується поганити обеліск.
— Пане фельдфебель, — кажу я, беручи його за плече. — У вас тепер є свій надгробок. Користуйтесь ним.
Я підводжу його до пам'ятника, якого він купив, і чекаю біля дверей, щоб він не повернувся до обеліска.
Кнопф витріщає на мене очі.
— Мій власний надгробок? Ви збожеволіли? Скільки він зараз коштує?
— За сьогоднішнім вечірнім курсом дев'ять мільярдів.
— І щоб я його поганив!
Якусь мить Кнопф водить очима, потім, бурмочучи й похитуючись, рушає до своїх дверей. Того, чого ніхто не міг домогтися, досягає просте поняття власності. Фельдфебель користується тепер своїм туалетом. На власності ж тримається весь порядок!
Я ще хвилю стою надворі і думаю про те, що природі потрібно було мільйони років, аби з амеби, через рибу, жабу, хребетну тварину і мавпу створити Кнояфа, істоту, наповнену фізичними й хімічними дивами, з геніальним кровообігом, з серцем, якому можна тільки поклонятися, з печінкою і нирками, проти яких фарбувальні концерни — просто сміхотворні артілі, — і все це диво, котре зветься кадровим фельдфебелем Кнопфом, дбайлйво удосконалювалось мільйони років тільки для того, щоб воно короткий час на землі безжально муштрувало нещасних сільських хлопців, а потім, за велику державну пенсію, віддавалось пияцтву! Справді, бог часом витрачає багато зусиль нінащо!
Все ще дивуючись, я вмикаю світло в своїй кімнаті і зиркаю в дзеркало. Ось іще одне диво природи, яке теж існує невідомо для чого. Я вимикаю світло і роздягаюсь уже навпомацки.
XXIII
Алеєю назустріч мені йде молода жінка. На ній світло-сірий, гарно пошитий костюм, маленький фетровий капелюшок, сірі замшеві черевички. Звати її Женев’єва Терговен, і вона мені якось дивно чужа.
Вона була з матір'ю в церкві. Я бачив її, бачив Бодендіка, а також Верніке, який аж світився радістю від досягнутого успіху. Я обійшов весь парк, і вже ні на що не сподівався, як раптом зустрів Ізабелу, саму в безлюдній, уже майже голій алеї. Я зупиняюсь. Вона йде, струнка, легенька, елегантна, і з нею до мене зненацька повертається вся моя туга, моє небо і вогонь у крові. Я не можу вимовити й слова. Я знаю од Верніке, що вона видужала, що тіні розвіялись, та й сам відчуваю це. Ось вона раптом з'явилась переді мною, не така, як колись, однак з’явилась, між нами вже не стоїть хвороба, з моїх рук і очей струмує кохання, а з крові до мозку нечутним вихором здіймається хвиля запаморочення.
Вона зиркає на мене.
— Ізабело, — кажу я.
Вона знову зиркає на мене, наморщивши лоба.
— Прошу?
Я не відразу можу збагнути, в чім річ. Мені здається, що їй треба нагадати про все.
— Ізабело, — повторюю я. — Ти не впізнаєш мене? Я ж Рудольф.
— Рудольф? — перепитує вона. — Ви сказали Рудольф?
Я вражено дивлюсь на неї.
— Ми з вами часто розмовляли, — кажу я нарешті.
Вона киває.
— Так, я тут довго була. Я багато що забула, пробачте. Ви теж давно тут?
— Я? Я ніколи не був тут, нагорі. Я тільки грав на органі. А потім…
— Он як, на органі,— ввічливо каже Женев'єва Терговен. — У церкві. Так, я пригадую. Даруйте, що мені це не відразу спало на думку. Ви чудово грали. Щиро дякую.
Я стою, мов пень, і не можу збагнути, чому не йду звідси. Женев'єва, певно, теж не розуміє цього.
— Пробачте, — каже вона. — Мені ще треба багато що зробити; я скоро їду.
— Скоро їдете?
— Еге ж, — здивовано відповідає вона.
— І ви ні про що не пам'ятаєте? Навіть про назви, які вночі зникають, і про квіти, які вміють говорити?
Ізабела, нічого не розуміючи, стискає плечима. Потім посміхається: