Чорний обеліск, стр. 59

XVIII

Трунар Вільке вражено дивиться на відвідувачку.

— Чому ви не візьмете дві маленькі? — питає він. — Вони коштуватимуть не набагато дорожче.

Жінка хитає головою.

— Вони повинні лежати разом.

— Але ж ви можете поховати їх у одній могилі,— втручаюсь я. — Тоді вони й лежатимуть разом.

— Ні, це не те.

Вільке чухає потилицю.

— Що ви на це скажете? — питає він мене.

Жінка втратила двох дітей. Обоє померли того самого дня. Вона хоче не тільки поставити для них спільний надгробок, але й поховати їх у спільній, — так би мовити, подвійній — домовині. Тому я й привів до контори Вільке.

— Для нас це все просто, — кажу я. — Надгробки з двома написами трапляються дуже часто. Бувають навіть родинні надгробки з шістьма — вісьмома написами.

Жінка киває.

— Саме так я й хочу! Вони повинні лежати разом. Вони завжди були разом.

Вільке виймає з кишені жилета теслярський олівець.

— Це буде якась химерна труна. Надто широка. Майже квадратова — діти ж іще дуже малі. По скільки їм років?

— По чотири з половиною.

Вільке малює олівцем труну.

— Виходить квадратовий ящик, — каже, нарешті, він. — Адже ви не хочете…

— Ні,— перебиває його жінка, — вони повинні лежати разом. Вони близнята.

— Можна й близнятам зробити гарні маленькі домовинки, покриті білим лаком. Форма буде краща. А отака коротка труна на двох здаватиметься незграбною.

— Мені це байдуже, — вперто каже жінка. — У них була колиска на двох, візочок на двох, а тепер має бути й труна на двох. Вони повинні лежати поряд.

Вільке знову малює. Але й тепер виходить тільки квадратовий ящик, хоч Вільке й прикрашає віко завитками плюща. Якби труна була для дорослих, вона б не здавалась такою незграбною. А діти надто малі. Вільке вдається до останнього аргументу.

— Не знаю, чи таке дозволено, — каже він.

— А чому це може бути не дозволено?

— Та якось воно незвичайно.

— А хіба звичайно, щоб двоє дітей помирало того самого дня? — питає жінка.

— Це правда, особливо, коли вони ще й близнята, — Вільке раптом зацікавлюється. — В них і хвороба була та сама?

— Так, — різко відповідає жінка. — Та сама. Вони народились після війни, коли нічого було їсти. Близнята — а в мене й для одного не вистачало молока…

Вільке нахиляється вперед.

— Та сама хвороба! — Очі його спалахують. У ньому прокинулась справжня наукова цікавість. — Кажуть, що з близнятами таке трапляється частіше. По астрології…

— Ну, то як з труною? — питаю я. По жінці видно, що вона не має ніякого бажання вести далі розмову на тему, яка так захопила Вільке.

— Я можу спробувати, — каже трунар. — Але не знаю, чи таке дозволено. Як на вашу думку? — питає він мене.

— Можна спитати в конторі кладовища.

— А що скаже священик? Діти як охрещені?

Жінка якусь мить вагається, потім каже:

— Один католиком, а другий лютеранином. Ми так домовились. Мій чоловік католик, а я — лютеранка. Тому ми й вирішили поділити близнят.

— Тобто як — одну дитину охрестили католиком, а другу — лютеранином? — перепитує Вільке.

— Еге ж.

— Того самого дня?

— Того самого дня.

Така химерність людської долі викликає у Вільке нову хвилю цікавості.

— Звичайно, в двох різних церквах?

— Звичайно, — нетерпляче кажу я. — Як же інакше? Тепер…

— А як ви їх розрізняли? — перебиває мене Вільке. — Вони ж були схожі одне на одного?

— Схожі,— відповідає жінка. — Як дві краплі води.

— Я так і думав! Як же їх можна розрізнити, особливо малими? Ви могли це? З самого їхнього народження?

Жінка мовчить.

— Тепер це все одно, — кажу я, роблячи Вільке знак кінчати розмову.

Однак Вільке охоплений науковою цікавістю і тому не зважає на почуття.

— Не все одно, — заперечує він. — їх же треба поховати! Одного по-католицькому, а другого — по-лютеранському. Ви знаєте, котрий із них католик?

Жінка мовчить. Вільке ще більше розпалюється.

— Ви думаєте, що зможете влаштувати два похорони водночас? Якщо буде подвійна труна, то мусить бути й одночасний похорон. Тоді треба кликати двох священиків— католика й лютеранина! А вони, напевно, відмовляться! Вони ревнивіші до свого бога, ніж ми до своїх жінок.

— Вільке, це вас зовсім не стосується, — кажу я, наступаючи йому під столом на ногу.

— А близнятам як! — вигукує Вільке, не звертаючи на мене уваги. — Католик буде водночас похований по-лютеранському, а лютеранин — по-католицькому! Ви. уявляєте, яка це буде плутанина! Ні, в подвійній труні їх ховати не можна. Треба робити дві окремі. Тоді кожна релігія матиме свою труну. Священики зможуть стати один до одного спиною і освятити могилу.

Вільке, певно, вважає, що одна релігія — отрута для іншої.

— Аз священиками ви вже домовилися? — питає він.

— Чоловік пішов домовлятися, — відповідає жінка.

— Це справді дуже цікаво…

— То ви зробите подвійну труну? — перебиває його жінка.

— Та зроблю, але кажу ж вам…

— Скільки вона коштуватиме?

Вільке чухає потилицю.

— А коли Бона має бути готова?

— Якнайшвидше.

— Значить, її треба зробити позачергово. Доведеться працювати цілу ніч.

— Скільки вона коштуватиме? — повторює жінка.

— Це я вам скажу, коли вже буде готова труна. Задля науки я дорого не візьму. Але й не прийму її назад, коли вам не дозволять так ховати.

— Дозволять.

Вільке здивовано поглядає на жінку.

— Звідки ви знаєте?

— Коли священики не захочуть освятити могилу, ми поховаємо без них, — рішуче каже вона. — Діти завжди були вкупі і повинні залишитись укупі.

Вільке киває головою

— Отже, домовились. Труну я обов’язково зроблю. Але назад її не прийму.

Жінка витягає з сумочки чорний шкіряний гаманець з нікельованим замочком.

— Візьмете завдаток?

— Та вже так заведено. На дошки.

Жінка очікувально дивиться на нього.

— Мільйон, — трохи зніяковіло каже Вільке.

Жінка відлічує йому згорнуті в кілька разів асигнації.

— Адреса…

— Я піду з вами, — перебиває її Вільке — Візьму мірку. Хочу, щоб вийшла гарна домовина.

Жінка киває головою і переводить погляд на мене.

— А надгробок? Коли ви його привезете?

— Коли хочете. Взагалі їх ставлять через кілька місяців після похорону.

— А зараз не можна?

— Чому ж ні. Але краще почекати. За деякий час могила осяде, і тоді його все одно доведеться переставляти.

— Он як, — каже жінка. Повіки в неї на мить ніби затремтіли. — Все-таки ми хочемо мати надгробок зараз. А не можна… не можна поставити його так, щоб він не осів?

— Для цього довелося б ще до похорону робити спеціальний фундамент під надгробок. Ви згодні на таке?

Жінка киває.

— Нехай на могилі будуть їхні імена. Щоб вони не лежали просто так. Краще, щоб відразу було вибито на пам’ятнику імена.

Вона дає мені номер місця на цвинтарі.

— Я хочу заразом розрахуватися, — каже вона. — Скільки він коштує?

Жінка знову витягає шкіряний гаманець. Трохи зніяковівши, як і Вільке, я називаю ціну.

— Тепер усе рахується мільйонами й мільярдами, — додаю я.

Дивно: інколи з того, як людина складає гроші, можна побачити, чесна й порядна вона чи ні. Жінка розгортає асигнацію за асигнацією і кладе їх на стіл побіч взірців граніту й вапняку.

— Ми відкладали гроші їм на школу, — каже вона. — Тепер їх уже давно не вистачило б на це… а на похорон ще якраз вистачить.

— Про це не може бути й мови! — каже Різенфельд. — Ви взагалі маєте уявлення, скільки коштує чорний шведський граніт? Його привозять із Швеції, юначе, і платять за нього не векселями в німецьких марках, а іноземною валютою! Шведськими кронами! У нас його залишилось лиш кілька брил, для друзів! Останні. Вони серед інших каменів — все одно що блакитні діаманти серед коштовностей. Один я даю вам за вечір з фрау Вацек, але два! Ви збожеволіли? З таким же успіхом я міг би вимагати від Гінденбурга, щоб він став комуністом!