Чорний обеліск, стр. 55

Різенфельд скоса зиркає на мене.

— Ви часом трохи розумієтесь на жінках, — бурмоче він.

— Навчився од вас!

Він п’є за моє здоров’я. Мої слова підлестили йому, хоч він і сам не здогадується про це.

— Я хотів би вас щось спитати, — кажу я. — У мене таке враження, що дома, в Оденвальді, ви спокійний обиватель і зразковий батько. Ви якось показували нам фотографії трьох своїх дітей і обсадженого трояндами будинку, на стіни якого заради принципу не вжили жодного куска граніту, що я, як невдалий поет, високо ціную; чому ж тоді, ледь виїхавши з дому, ви обертаєтесь на справжнього короля нічних клубів?

— Щоб дома з більшою насолодою бути обивателем і батьком, — не задумуючись, відповідає Різенфельд.

— Поважна причина. Але чому б завжди не бути ним?

Різенфельд посміхається.

— Це мій злий дух. Роздвоєність людської вдачі. Ви про таке не чули?

— Не чув? Та я сам найкращий зразок цього!

Різенфельд образливо регоче, десь так, як вранці Верніке.

— Ви?

— Таке буває і в області духовного життя, — пояснюю я.

Різенфельд ковтає вина й зітхає:

— Дійсність і фантазія! Вічна гонитва, вічний розлад! Або, — додає він з іронією, опанувавши себе, — у вас, як у поета, — пристрасть і задоволення її, бог і тіло, космос і клозет…

На щастя, у цю мить в оркестрі знову вступають труби, і Георг з Лізою повертаються з танцювального майданчика. Ліза просто чарівна в крепдешині абрикосового кольору. Різенфельд, після того, як він дізнався про плебейське походження Лізи, визначив нам кару — ми всі повинні бути його гостями в «Червоному млині». Зараз він вклоняється Лізі:

— Прошу на танго, шановна пані. Не маєте нічого проти?

Ліза на голову вища за Різенфельда, і ми сподіваємось цікавого видовища. Однак, на наш подив, виявилось, що гранітний кайзер вміє чудово танцювати танго. І не тільки аргентінське, а й бразільське і, очевидно, ще кілька інших. Він кружляє по паркету навколо розгубленої Лізи, як ковзаняр-фігурист.

— Як ти себе почуваєш? — питаю я Георга. — Не ббри це близько до серця. Мамона проти почуття! Кілька днів тому мені також довелось вислухувати нотації з цього приводу. Від тебе теж, і в дуже пікантному становищі. Як Ліва вранці вибралась із твоєї кімнати?

— Нам довелось скрутно. Різенфельд вирішив влаштувати собі в конторі спостережний пункт. Хотів стежити за її вікном. Я гадав, що він кине це, коли я признаюсь, хто така Ліза. Однак нічого не допомогло. Він повівся як справжній мужчина. Нарешті мені пощастило витягти його на кілька хвилин до кухні пити каву. Ліза скористалася цим. Коли Різенфельд знову повернувся в контору, на свій спостережний пункт, вона вже ласкаво посміхалася із свого вікна.

— У кімоно з чорногузами?

— Ні, з вітряками.

Я дивлюсь на нього. Він киває головою.

— Виміняне за маленький надгробок. Це було необхідно. І все ж таки Різенфельд, кланяючись, умудрився через вулицю запросити її на сьогодні в «Червоний млин».

— Він не зважився б на таке, коли б досі вважав її за Рене де ля Тур.

— Він зробив це цілком пристойно. Ліза погодилась. Вона вважає, що таким чином допоможе нашим торговельним справам.

— А ти теж так вважаєш?

— Еге ж, — весело відповідає Георг.

Різенфельд і Ліза повертаються з танцювального майданчика. Різенфельд мокрий від поту, а Ліза холодна, як монастирська лілія. На превеликий свій подив, я раптом помічаю в барі знайому постать. Це Отто Бамбус. Він стоїть, трохи розгубившись у гармидері. Йому так личить тут бути, як личило б Бодендікові. Потім біля нього з’являється руда голова Віллі, і звідкись до мене долинає генеральський бас Рене де ля Тур:

— Вільно, Бодмере!

— Отто, — отямившись, питаю я Бамбуса, — який вітер тебе заніс сюди?

— Не вітер, а я! — відповідає Віллі.— Я хочу щось зробити для німецької літератури. Отто незабаром повертається в село. Там у нього буде досить часу, щоб строчити вірші про грішний світ. А поки що хай він його побачить.

Отто лагідно посміхається, блимаючи короткозорими очима. На лобі в нього виступив легкий піт. Віллі влаштовується з Рене та Отто за сусіднім столиком. Ліза й Рене кидають одна на одну убивчі погляди. Потім обидві, непереможені, гарні, усміхнені, одвертаються до своїх столиків.

Отто нахиляється до мене.

— Я закінчив цикл «Тигриця», — шепоче він. — Учора вночі. Тепер готую нову серію: «Багряна жінка». А може, назву її ще «Велике одкровення». Потім перейду на білі вірші. Це щось надзвичайне. На мене найшло натхнення.

— А що ж ти тут сподіваєшся взнати?

— Все, — відповідає Отто, сяючи від радості.— Я завжди сподіваюся все взнати, і краса тільки в тому і є, чого ще не знаєш. Між іншим, ти таки знайомий з дамою з цирку!

— Дами, з якими я знайомий, існують не для того, щоб панькатися з такими новачками, як ти, — кажу я. — Ти, очевидно, справді-таки нічого ще не знаєш, наївний йолопе, інакше не був би такий нахабний! Тому запам’ятай собі закон номер один: не зазіхай на чужих жінок — ти надто хирлявий для цього.

Отто кашляє.

— Ти бач! — каже він нарешті.— Міщанські забобони! Я ж маю на увазі не заміжніх жінок.

— Я теж, дурню. Для заміжніх жінок правила не такі суворі. Звідки ти взяв, що ця дама з цирку? Я ж тобі вже казав, що вона лише продавала квитки в мандрівному Цирку.

— Віллі розповів, що це неправда. Вона акробатка з цирку.

— А, Віллі! — я дивлюсь на руду голову, що, ніби гарбуз по морю, пливе над головами тих, що танцюють. — Слухай, Отто, — кажу йому. — Це зовсім не так. То знайома Віллі з цирку. Ота, що в блакитному капелюшку. І вона любить літературу. Тут у тебе найбільші шанси. Отже, сміливо вперед!

Бамбус недовірливо дивиться на мене.

— Я серйозно кажу тобі, ти, недоумкуватий ідеалісте!

Різенфельд знову йде танцювати з Лізою.

— Що з нами робиться, Георгу? — питаю я. — Он там твій партнер по торгівлі намагається одбити в тебе даму, а тут у мене хочуть позичити Герду в інтересах німецької поезії. Чи ми такі вівці, чи наші дами такі принадні?

— І те й інше. До того ж жінка іншого принадніша вп’ятеро, ніж та, яку маєш. Давній закон. Однак у Лізи через кілька хвилин заболить голова, вона вийде у гардероб по аспірин, а звідти пришле кельнера сказати, щоб ми веселились без неї, бо вона змушена піти додому.

— Це для Різенфельда буде справжній удар. Він завтра нічого нам не продасть.

— Продасть ще більше. Тобі слід би це знати. Саме тому й продасть. А де Герда?

— Її ангажемент починається аж через три дні. Отже, Бона має бути в «Альтштедтер Гоф». Однак боюсь, що вона сидить зараз у «Валгалі» в Едуарда. Герда зве це «заощаджувати на вечері». Що я можу вдіяти! В неї такі бездоганні докази, що я зумів би заперечити їй, хіба що якби був на тридцять років Старший. Краще пильнуй за Лізою. Може, їй не треба буде вигадувати ніяких хвороб, щоб і надалі допомагати нам у торгівлі.

Отто Бамбус знову нахиляється до мене. Його очі за скельцями окулярів вирячені, як у наляканого оселедця.

— Як ти гадаєш, «Манеж» — добра назва для томика віршів про цирк? З ілюстраціями Тулуз-Лотрека.

— А чому не Рембрандта, Дюрера чи Мікельанджело?

— Хіба в них є малюнки про цирк? — питає Отто, щиро зацікавлений.

Я одмахуюсь од нього.

— Пий, хлопче, і втішайся своїм коротким життям, тому що колись тебе вб’ють. Із ревнощів, недоноску!

Я бачу, що мої слова підлестили йому. Він п’є за моє здоров’я і задумливо дивиться на Рене. Вона почепила собі на русяві кучері маленький, голубий, як пір’я у водомороза, капелюшок і справді скидається на приборкувачку звірів.

Повертаються Ліза й Різенфельд.

— Я не знаю, що сталося, — каже вона, — але в мене раптом заболіла голова. Піду прийму аспірин.

І не встигає Різенфельд схопитися з місця, як вона вже виходить із зали. Георг, страшенно задоволений, зиркає на мене і дістає сигару.

ХVII

— Яке ніжне світло, — каже Ізабела. — Чому воно слабшає? Тому що ми виснажуємось? Ми втрачаємо його щовечора. Коли ми спимо, весь світ зникає. Де ж тоді ми діваємось? А світ завжди повертається, Рудольфе?