Чорний обеліск, стр. 14
— І такому марнотратникові ще довіряють! — невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула. — Між нами все скінчено, пане Бодмер!
Георг і Різенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.
— Слухай! — кажу. — Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?
Ерна аж полотніє.
— Осоружний віршомазе! — шипить вона, ніби бризкає отрутою. — Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид з своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня!» Ой держіть мене, а то впаду!
«Шовкові стяги»— це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:
— Не викручуйся, — кажу їй. — Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?
Ерна вражено дивиться на мене.
— То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться вислухувати кожного йолопа? Так ти гадаєш?
— Тобі взагалі не треба було приходити сюди.
— Так! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається всюди! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі штопала шкарпетки? — Вона в'їдливо сміється. — Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!
— Шампанське замовляв не я, а Різенфельд.
— Ну звичайно! Ти завжди невинний! Невдалий класний наставнику! Чого ти ще тут стовбичиш? Між нами все скінчено! Не набридай мені більше!
Я такий розлючений, що ледве можу говорити. Підходить Георг і подає мені капелюха. Ернин спекулянт теж з'являється біля неї, і вони виходять.
— Ти чув? — питаю Георга.
— Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?
— Я не хотів сперечатися.
Георг сміється. Він ніколи не буває п'яний, скільки б не випив.
— Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?
— Справді,— кажу я, — навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?
— Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.
Прохолодне повітря діє на Різенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.
— Переходьмо на «ти»— пропонує він мені.— Ми ж брати. Нахлібники смерті. — Він заливчасто сміється. — Мене звуть Алекс.
— Рольф, — відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім'я для цього п'яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.
— Рольф? — перепитує Різенфельд. — Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?
— Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.
Різенфельд похитується.
— Ну, нічого, не велике горе, — великодушно каже він. — Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?
— Звичайно, — відповідає Георг. — Рольф уміє готувати її, як ніхто.
Похитуючись, ми проходимо у затінку церкви божої матері по Гакенштрассе. Спереду дибає, як лелека, самотня постать і завертає в наші ворота. Це фельдфебель Кнопф, що повертається з свого рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється в своїх справах.
— Пане Кнопф, так не годиться! — кажу я.
— Вільно! — не обертаючись, командує він.
— Пане фельдфебель, так не годиться! — повторюю я. — Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?
Він швидко повертає голову.
— Щоб я в своїй кімнаті мочився? Ви збожеволіли?
— Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтесь ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?
— Дурниці!
— Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, робите блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.
— Він стане надгробком аж на цвинтарі,—каже Кнопф, рушаючи до дверей. — На добраніч, панове.
Він кланяється нам і стукається при цьому головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.
— Хто це такий? — питає Різенфельд, коли ми заходимо в кімнату.
— Ваша протилежність. Абстрактний п'яниця. П'є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякої допомоги ззовні. Жодних картин, які б розпалювали його бажання.
— Зрозуміло! — Різенфельд вмощується біля вікна. — Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?
— Ні. Для цього я ще надто молодий.
— Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни — емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.
— Мерсі,— кажу я. — Як вам подобаються кава?
Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли
на «ви».
— Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома? — питає Різенфельд Георга.
— Мабуть, дома. Адже там не світиться.
— Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?
— О, будь ласка!
— Може, ви тим часом покінчите із справами? — кажу я. — Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.
Я сходжу вниз, даючи Георгові час обробити Різенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генріх Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає — тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчаєть-
ся прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Георгового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава богу, думаю я, неділя скінчилася.
V
Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.
Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники», — вирішую я і запитую:
— Хочете оглянути нашу виставку?
Вона киває, але відразу ж заперечує:
— Ні, ні, поки що не треба.
— Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.
— Ні, ні! Це… Я тільки хотіла…
Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.
За хвилину жінка додає:
— Це для мого чоловіка…
Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.
— Ось тут дуже гарні пам’ятники, — кажу нарешті.
— Гарні, тільки…
Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.
— Я не знаю, чи взагалі дозволять… — видушує вона з себе.
— Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?
— Могила не на церковному кладовищі…
Я вражено дивлюся на неї.
— Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі,— одвернувшись, швидко і тихо каже вона.
— Чому не хоче? — здивовано питаю я.
— Він… тому, що він наклав на себе руки, — скрикує жінка. — Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.
Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.
— Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? — питаю я.
— Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.
— Але ж це безглуздя! — сердито кажу я. — Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?
— Еге ж. Пастор так сказав.
— Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. Де ж тоді його ховати?
— За огорожею кладовища. Не на освяченій землі. Або на міському цвинтарі. Але ж цього не можна. Там таке безладдя!