Час жити і Час помирати, стр. 43
Гребер порозчиняв вікна. В кімнату відразу ж залетів вітер. Завіски, затріпотіли.
— Ось і місяць, — мовила Елізабет.
Червонуватий повний місяць повільно виплив із-за розбитого даху навпроти. Місяць здавався якимось страховиськом, що вогненними зубами вгризається у вулицю. Гребер узяв дві склянки і наповнив їх до половини коньяком. Одну з них простягнув Елізабет.
— А тепер вип’ємо ще цього, — запропонував він. — Вино в темряві — це ніщо.
Місяць підіймався вище, ставав усе урочистішим і схожим на золото. Якийсь час вони лежали мовчки. Елізабет повернула голову.
— Ми, власне, щасливі чи не щасливі? — спитала вона.
Гребер замислився.
— Гадаю, і те, й інше. Так воно, мабуть, і має бути. Щасливі нині лише корови. А може, й вони вже ні. Щасливе, певно, тільки каміння.
Елізабет поглянула на Гребера.
— І це теж байдуже, чи не так?
— Ні.
— А є що-небудь не байдуже?
— Є.— Гребер вдивлявся в холодне, золотаве світло, що повільно заповнювало кімнату. — Те, що ми вже не мертв’яки, — сказав вій, — І те, що ми ще не мертв’яки.
XVI
Був недільний ранок. Гребер прийшов на Гакенштрасе. Він помітив, що вигляд руїн якось змінився. Зникла ванна, а також залишки сходів; уздовж стіни у двір, а звідти до решток будинку вела розчищена вузенька стежка. Здавалося, й тут бригада вже почала розбирати руїни.
Гребер просунувся крізь розчищений вхід і попав до напівзасипаного приміщення, яке виявилося колишньою домовою пральнею. Звідси низький і темний коридор вів далі. Гребер запалив сірника і освітив дорогу.
— Ви що тут робите? — раптом крикнув хтось позад нього. — Зараз же забирайтеся геть!
Гребер обернувся. Але в темряві не зміг нічого побачити і рушив назад. У дворі стояв чоловік на милицях. Він був у цивільному, а зверху мав шинель.
— Ви чого тут вештаєтесь? — накинувся він на Гребера.
— Я тут живу. А ви?
— Тут живу, я, і більше ніхто, ясно? Тим паче ви! Що ви тут винюхуєте? Хочете щось поцупити?
— Заспокойся, чоловіче, — сказав Гребер і глянув на милиці та шинель. — Тут жили мої батьки і я також, поки мене не призвали. Тепер ти задоволений?
— Так може кожен сказати!
Гребер узяв інваліда за милиці, обережно відсторонив його і пройшов повз нього.
У дворі він помітив жінку з дитиною. Слідом за нею простував чоловік з кайлом. Жінка вийшла з якогось сарайчика, що стояв за будинком; чоловік з’явився з протилежного боку. Вони обступили Гребера.
— Що сталося, Отто? — запитав чоловік із кайлом в інваліда.
— Я його тут зловив. Вештався, щось винюхував. Каже, що тут жили його батьки.
Чоловік з кайлом недоброзичливо усміхнувся.
— А ще що?
— Більше нічого, — відповів Гребер. — Вистачить і цього.
— Більше нічого ти не вигадаєш, еге ж? — Чоловік зважив у руці кайло і замахнувся ним: — Забирайся геть! Рахую до трьох. А тоді доведеться тебе легенько цюкнути. Раз…
Гребер підскочив до чоловіка збоку і вдарив. Той упав, а Гребер вирвав у нього з рук кайло.
— Ось так буде краще, — сказав він. — А тепер гукайте поліцію, коли ваша ласка! Але ж цього ви не бажаєте, чи не так?
Чоловік, що прийшов з кайлом, повільно підвівся. З носа в нього юшила кров.
— Не раджу замахуватися на мене ще раз, — мовив Гребер. — У війську я добре навчився прийомам рукопашного бою. А тепер скажіть мені, що ви всі тут робите?
Жінка стулила наперед.
— Ми тут живемо. Хіба це злочин?
— Ні. А я прийшов сюди тому, що тут жили мої батьки. Може, це злочин?
— Це правда? — спитав інвалід.
— Звичайно! Хіба тут є що красти?
— Досить для того, в кого нічого немає,— відказала жінка.
— Тільки не для мене. Я у відпустці і незабаром знову поїду на фронт. Ви бачили записку біля входу? Ту, на якій написано, що хтось розшукує своїх батьків? Це я.
— Ти? — здивувався інвалід.
— Авжеж, я!
— Це вже інша річ. Ти ж розумієш, друже, тепер не дуже довіряєш людям. Нас розбомбило, і ми тут знайшли притулок. Адже де-небудь треба жити.
— Ви все це самі поприбирали?
— Частково. Нам трохи допомогли.
— Хто?
— Знайомі, які мають інструменти.
— А мертвих тут не знаходили?
— Ні.
— Це правда?
— Правда. Ми не знаходили. Можливо, тут хто-небудь побував раніше; але ми нікого не знаходили.
— Це, власне, єдине, про що я хотів довідатись, — промовив Гребер.
— Для цього ж не обов’язково бити в обличчя, — дорікнула жінка.
— Це ваш чоловік?
— Не ваше діло. Це не мій чоловік. Він мій брат. Бачите кров?
— Це з носа.
— Із зубів.
Гребер підняв кайло.
— А це? Про що він думав, коли замахувався?
— Він би вас не вдарив.
— Знаєте що, люба, — проказав Гребер. — Я навчився не чекати, доки мене вдарять.
Він відкинув кайло на купу сміття. Всі подивились на кайло. Малюк хотів полізти по нього. Жінка його не пустила. Гребер оглянувся навкруги. Тепер він побачив і ванну. Вона стояла біля сарайчика. Східці, мабуть, пішли на дрова. На великій купі сміття валялися порожні консервні бляшанки, праски, погнуті кастрюлі, якесь ганчір’я, ящики й розламані меблі. Сім’я, поселившись тут, збудувала собі сарайчик, і все, що вдавалося знайти серед руїн, було для неї манною небесною. Тут не було чого сказати. Життя тривало. У малюка був здоровий вигляд. Смерть переможено. Руїни знову стали житлом. Що ж тут скажеш?
— Ви неймовірно швидко навели тут лад, — зауважив Гребер.
— Людина змушена це робити, — пояснив інвалід, — коли не має над головою даху.
Гребер зібрався йти.
— А кота ви тут не бачили? — поцікавився він. — Такого невеличкого, чорно-білого?
— Це наша Роза, — мовив хлопчик.
— Ні,— сердито відповіла жінка. — Ніякого кота ми не бачили.
Гребер поліз через руїни на вулицю. В сарайчику, мабуть, жило більше людей, а то за такий короткий час вони стільки не зробили б. А може, їм допомогла ще й спеціальна команда. Тепер розбирати міські руїни вночі часто присилали в’язнів з концтаборів.
Гребер рушив назад. На душі в нього було так, немовби він раптом зубожів; чому — він і сам не знав.
Він ішов вулицею, яка була анітрохи не ушкоджена. Не видно було навіть жодної розбитої вітрини магазину. Ні про що не думаючи, Гребер брів далі. Раптом він стрепенувся. Хтось ішов йому назустріч, і він не зразу збагнув, що це його власне зображення у дзеркалі, яке стояло навкоси у вітрині магазину одягу. Греберові здалося, ніби побачив свого двійника і сам він уже не він, а лише напівзітертий спогад, який щомиті може зникнути, якщо він ступить хоч один крок.
Гребер спинився, не в змозі відвести погляду від тьмяного зображення в жовтуватому дзеркалі. Густі тіні поглинали глибоко запалі очі, ніби їх у нього не було зовсім. Несподівано його охопив якийсь незнайомий холодний страх. Це була не паніка, не тривога і не поквапний, здавлений крик життя, що кликав до втечі, самозахисту та обережності. Це був тихий, холодний, мов протяг, страх, страх майже невиразний, який виключав будь-яку боротьбу, оскільки він невидимий, невловимий і, здавалося, підіймався з якоїсь порожнечі, де стояли жахливі насоси, що нечутно висмоктували мозок із кісток і кров з артерій. Гребер ще роздивлявся в дзеркалі своє зображення, коли йому почало ввижатися, що воно ось-ось втратить свої обриси, розпливеться і вмре, наче хвиля, поглинуте німими насосами, які з обмеженого світу і випадкової форми, котра певний час називалася Ернстом Гребером, усмокчуть його назад, у щось безмежне, яким була не тільки смерть, але й щось незбагненно більше — згасання, розпад, кінець «я», вихор безглуздих атомів, ніщо.
Він довго не міг зрушити з місця. «Що ж залишиться? — думав він із жахом. — Що ж залишиться після того, як мене більше не буде? Нічого, крім скороминущого спогаду в головах кількох людей — батьків, якщо вони ще живі, декого з товаришів, можливо, Елізабет. Та чи довго?» Він знов подивився в дзеркало, йому здалося, немовби він уже став тонким і легким, мов клаптик паперу, просто тінню, й перший же подув вітру може підхопити й понести його, висмоктаного насосами, мов порожню оболонку! Що ж залишиться? І за що йому вхопитися, де кинути якір, знайти підпору, аби залишити після себе хоч що-небудь, що утримувало б його і не давало вітрові віднести геть?