Золотий Ра, стр. 84
Вгору річкою рухалися ввесь день і цілу ніч, і коли поприставали до берега, почало розвиднятись, хоча небо на сході було закутане повстиною хмар.
Малена німувала, замкнена на всі замки та засуви, неначе й не думала прокидатися. Половина воїв з кожної трієри висадились на берег і почали сходитися відразу біля обох міських брам. Дехто почав нетерпляче вигукувати сторожу:
— Гогой, прокидайтеся, сплюхи, бо попухнете від спання!..
Ще більш нетерплячі грюкали ратищами списів та сулиць у брами, але ні з брам, ні з мурів ніхто не відповідав, наче вони прийшли до таємничого Міста мертвих. Та коли хтось громовим голосом крикнув: «Та чого ми благаємо їх?» — з кожної бійниці висунулася рука з луком, потім голова в шоломі, а потім на повстанців сипонули відразу сотні стріл.
Ніхто не сподівався такого від маленців. Під мури попадало багато вражених, решта кинулась навтьоки, куди не сягали б стріли, але стріли наздогнали ще багатьох. Коли повстанці потім придивилися здалеку краще, то ще раз покартали себе за еллінську нерозважливість: шоломи між визубнями мурів були перські!
А ще два дні тому, коли повстанці закуповували чи грабували тут пшеницю, персів і сліду не було. Останнім часом перси скрізь випереджали еллінів. Це здавалось Гістіеєві великою несправедливістю небожителів, які чи то збиткували з нього, чи, може, заздрили йому.
Фінікійські трієри з персами могли припливти якщо не до обіду, то вже напевно сьогодні ввечері. Гістіей розпорядився йти на приступ Малени, він мусив узяти її не пізніше як в обід. Поки вої з кораблів гуртувались навколо мурів, лаштуючись до приступу, він послав легке судно стежити за перськими кораблями, але й сам вряди-годи позирав у пониззя річки.
Перший приступ еллінів перси відбили дуже легко, але Гістіея це не збентежило: до наступного приступу він звелів готуватися майже всім. Чотиритисячної навали не змогли б витримати навіть оборонці втричі міцніших мурів. Та тільки-но повстанці зготувалися до вирішального кидка, як на мурах весело заграла сопілка, оборонці кричали й показували повстанцям кудись удалину.
Гістіей звелів прокричати відступ, бо знизу річки, щосили махаючи веслами, наближався його посланий до гирла розвідницький корабель, а за ним гналися перські трієри.
— Негайно всім — по кораблях! — наказав Гістіей.
Зчинилася справжня веремія, бо обложені в місті перси відчинили одну браму й почали тиснути на відступаючих, які не встигали лізти на кораблі по драбинах і добирались плавом. Про оборону від такої незначної жменьки персів не дбав навіть Гістіей, головне було — посідати на кораблі й замочити весла до наближення фінікійських суден з персами, віддавши криваву жертву богу війни.
Можливо, комусь сторонньому це здалося б дурістю чи блюзнірством, але в цю мить перед очима Гістіея постало видиво мосту через Істр і втечі зі Скіфії недобитого перського війська. Стоячи біля корми свого вже спущеного на воду корабля, Гістіей спересердя плюнув і почав криком підганяти воїв на березі, які надто повільно лізли драбинами та пливли до своїх трієр.
«А з мене стратега так і не вийшло, — подумав він, — Арістагор ніколи не припустився б такої помилки...»
Навіть такі гіркі думки не розвіяли видива мосту через Істр. І мовби самі собою виринули з пам'яті в'їдливі слова афінянина Мільтіада: «Елліни — найкращі в світі раби...»
— Прокляття!.. — гаркнув щосили Гістіей чи на забарних воїв, чи на Мільтіада, чи на себе. Він аж тепер збагнув жахливу істину, що ніколи не забував отих пекучих слів.
Коли послана в розвідку дієра зрештою припливла до своїх суден, її численні переслідувачі раптом перестали гнатися за нею, а повстанці нарешті відірвались од нахабних персів і всі посідали на свої Кораблі, лишивши на березі багато трупів.
— Щонайменше — три сотні, — тоскно сам собі вголос проказав Гістіей.
І лише тепер збагнув причину, чому й фінікійські трієри, й оті нахабні оборонці Малени відмовились од подальшого переслідування. Всі його вої вже давно дивилися кудись в один бік. З півдня, від річки Герму та колишньої лідійської столиці Сард неквапливим кроком наближалася кіннота. Багатотисячний перський полк...
Улюбленець перського царя
«Якби кому сказати, — мляво думав Гістіей, — що можна вмерти з голоду, сидячи на горах пшениці, то ніхто не повірив би... Я й сам сказав би — брехня...»
Він узяв у рот кілька зерен пшениці й почав жувати, ледь ворушачи щелепами. Від довгого лежання на дні суден зерно відлигло й прогіркло, — якби хоч можна було його зварити, а сирого шлунок уже не приймав.
«Хто б міг подумати...» — мовив собі пошепки Гістіей, сам не знаючи, про що мовить.
Колись він і справді не уявляв, що можна опинитись у такому становищі, в якому опинився тепер. Усі сто двадцять його кораблів стояли на якорях посеред річки, попідіймавши весла догори, вишикувавшись на стрижні довжелезним рядом. На правому березі, з боку міста Малени, отаборилося величезне піше перське військо, а на лівому березі була не менш чисельна перська ж кіннота, на обох берегах курілися такі любі людському серцю димки... Нижче від повстанських кораблів також на якорях стояли, стулившись одна до одної, фінікійські трієри. Шлях був нібито відкритий лише річкою вгору, але це була справжня омана, бо річка в кінці осені зовсім обміліла й нею не зміг би пробратись угору жоден, навіть порожній, бойовий корабель.
Та навіть під час повені річка не могла б урятувати повстанців, бо була куценька. Перси не будували мосту, щоб переходити з одного берега на другий, а обходили витоки річки або трохи вище перебродили її, не замочивши колін.
Ця дивна облога тривала з початку осені. Хтось у перському стані добре все виважив і виміряв: бойові фінікійські трієри стояли на якорях, навіть не думаючи зніматись, а піший та комонний полки, розтягшись понад берегом, дратували еллінів пахощами смаженого м'яса та гарячого кулешу.
Спочатку, коли в повстанців була бодай солона баранина, елліни різали її тоненькими смужечками, в'ялили і їли, не маючи на чому спекти чи зварити, бо як розведеш на судні багаття, де візьмеш дров! Та згодом і солонина закінчилась, лишилася сама пшениця, яка, до того ж, почала відлигати. Людський шлунок приймав потроху сирого в'яленого м'яса, але зовсім не приймав сирого зерна. На еллінських кораблях почався голод, хоч кораблі були повні пшениці. Були випадки, коли повстанці нишком скіпали весла й варили кутю, але Гістіей заборонив робити це під страхом смертної кари, бо весла могли знадобитися кожну мить. Якби на еллінських кораблях не стало весел і кораблі втратили можливість при потребі рухатись, перси вже давно всіх вирізали б.
І все ж так не могло тривати до безкінця. Щось рано чи пізно мало статись, але що — того Гістіей не відав. Зрештою, небожителі мусили штовхнути події в той або той бік. На свій превеликий подив, Гістіей відчував, що його вже не злякала б жодна розв'язка. Ліпше найстрашніший кінець, аніж непевність, яка поволі точить душу й заморожує думки.
Що ж буде?
Повстанці не мали змоги рухатись ні вгору проти течії, ні вниз, і хоч на обох берегах були багатотисячні військові стани, Гістіеєві здавалося, що все рано чи пізно закінчиться тим, що повстанці перестануть йому підкорятися й кинуться на берег.
Але на який?
Навряд чи на лівий, від обрію до обрію заполонений різноплемінною азійською кіннотою. То, може, на правий берег, у бік пішаків? Незліченні багатомовні загони з правого берега мовби відчували на собі тоскні погляди еллінів і то там, то там підходили до самої води й закидали кораблі стрілами. Попервах елліни оббивали списами стріли, що впиналися в насади кораблів, але потім збайдужіли, й тепер кораблі з боку правого берега нагадували величезних кульбаб чи їжаків.
Та й ці на перший погляд безневинні обстрілювання не були зовсім безневинними: коли хтось не встигав сховатися за насадом чи власним щитом, то ставав жертвою тієї перської розваги. Вбитих не мали змоги спалити чи поховати за давнім обрядом, а просто кидали в воду, й течія поволі відносила небіжчика вниз.