Золотий Ра, стр. 81

Ціле літо на Псару прибували обіцяні Теодором та його друзями-жерцями добровольці, дехто був цілком озброєний, а дехто мав лише хламиду на лівому плечі.

В останній день боедроміона-місяця, коли літо вже дійшло кінця, Гістіей повів свої кораблі, обладнані й озброєні храмами острова Лесбосу, на північ, до Геллеспонту. Подолавши потім досить бурхливу в цю пору року Пропонтіду, кораблі ввійшли, долаючи сильну зустрічну течію, в Боспор. Ліворуч височіли мури Візантія, а праворуч — Халкедона. Колись це були дорійські колонії, вони визнавали верховну владу персів, але з минулої осені відкинулись од них.

Коли до протоки ввійшли кораблі Гістіея, брами внутрішніх пристаней обох міст розчинились і впустили до причалів по три дворядних і по трирядному судну. Гістіей звернув у Візантій, а Теодор з другою четвіркою суден подався в Халкедон. Обидва міста були мовби двома вежами цієї головної морської брами, що з'єднувала чи розділяла Егейське море з хлібним Понтом Евксінським.

Отже, головною зброєю, яка мала змусити еллінів азійських і острівних скинути з себе рабські нашийники, повинен був стати хліб.

Першими це відчули на собі купці з острова Самосу, які закупили в Скіфії пшеницю з нового врожаю й везли її додому. Їхні довгі однорядні судна з великими вітрилами важко пливли, занурені в скаламучену сильною течією воду майже по самі весла, й вітрила були напнуті попутним вітром до межі. Двом суднам Гістіей звелів скидати зерно на пристанях Візантія, решту двоє відігнали до Халкедона. Купці пливли зі Скіфії з малою охороною, бо досі піратів у Понті Евксінському й Геллеспонті не було, тож ніхто не вчинив поважного опору. Лиш один купець упізнав Гістіея й сказав:

— Не сподівався тебе побачити аж у Боспорі.

— Там ще є еллінські судна? — замість відповіді, кивнувши рукою на північ, де мала бути Скіфія, запитав Гістіей.

— Ми зустріли купців з Мілета й Галікарнаса... Невже ти пограбуєш і їх? Досі піратами в Іонічному та Егейському морях були ілліри та карфагеняни...

— Я не грабую, а примушую, — відповів Гістіей. — Хто хоче лишатися рабом перського царя, хай краще помре від голоду. Так і перекажи на островах.

То було не дуже приємне заняття. Але ж скіфському цареві теж не було весело, коли він одну по одній толочив перським чоботом землі всіх скіфських племен, які ухилялись од боротьби з «володарями світу», намагався втішати себе Гістіей. Він не хотів бути піратом, тому майже ввесь захоплений у купців хліб звелів висипати в море, лишивши тільки трохи для своїх трьох сотень моряків.

Коли кораблі Теодора перейняли в Боспорі валку з Галікарнаса та Мілета, що теж везли скіфський хліб, водночас ізнизу нагодилося двоє пошарпаних дієр з обсмаленими бортами. Вони привезли сумну вість. Перси захопили Мілет і вигнали його жителів у рабство.

— Всіх? — тільки й спитав Гістіей.

Фокеєць, який розповів про Мілет, знав, з ким говорить, і лише мовчки кивнув головою.

Всіх...

Отже, й дружину Гістіея, і їхню доньку та сина.

То було громом з ясних небес. Коли ж усе те сталося?

Поки гоїлась Гістіеєва рана, поки він на острові Псарі обладнував свої кораблі та озброював добровольців, нові мілетські правителі вчинили змову з прієнцями, хіосцями, самосцями, лесбосцями та жителями деяких інших іонійських міст і островів. Було вирішено повстати проти Персії, але Піфагор краще вмів торгувати, ніж ратитися, до того ж не врахував перської підступності. Артафрен таємно вирядив до всіх повсталих міст їхніх вигнаних ще Арістагором тиранів. Кожен з колишніх тиранів умовляв своїх непокірливих підданців одкинутись від повсталих іонян, інакше на випадок поразки повстанці зазнають жорстокої кари, а хто лишиться живий, того буде вислано в чужі пустельні землі, їхні ж міста заселять люди з інших племен. А хто покається, тому цар Дарій усе пробачить.

Так учинив на Самосі вигнаний звідти народом син Сілосонта Еак. І самоські кораблі ганебно покинули стрій щойно початого бою під берегами Мілета. За прикладом самосців утекли з бою й лесбосці та мешканці інших островів і міст, — адже Артафрен розіслав своїх людей в усі кінці повсталого узбережжя, й декому пощастило залякати іонян. А коли перси попалили та розкидали майже всі повстанські кораблі, то обложили й Мілет з моря й суходолу.

Взявши цю наймогутнішу твердиню іонійських еллінів, перси вщент пограбували її й залили морем крові, а на третій день після погрому бичами й списами підняли всіх живих і погнали з міста нескінченними дорогами Азії на схід, аж у болота понад берегом Перської затоки, де в неї впадали Тігр і Євфрат.

Від такого удару в Гістіея відкрилася стара, ще не зовсім загоєна рана.

Гістіей довгі роки жив у вимушеній самоті, але ввесь цей-час десь там у далекому й неприступному для нього Мілеті жило троє найближчих і найрідніших людей — дружина й діти, й це додавало йому сил. Одного разу він був уже на порозі своєї оселі, — за якихось там сотню кроків, але цій його суто людській мрії не судилося здійснитись — перешкодила людська байдужість.

Застереження богів

Раніше людям жилося краще: коли якесь божество вирішувало застерегти своїх поклонників од страшного лиха, то просто робилося видимим для людського ока й казало людям те, що надумалося сказати. Так у давнину розмовляли з еллінами й Афіна, й Аполлон, і Деметра, навіть сам цар богів Зевс.

Тепер же чи то боги полукавішали, чи люди не хочуть приносити їм такі багаті жертви, як у давнину, але смертним стало жити набагато складніше й важче. Скажімо, зглянеться котрийсь небожитель, чи підземне, чи земне, чи морське божество над улюбленим племенем або містом і починає являти їм хитромудрі знамення, які можна тлумачити й так і сяк.

Тільки коли якесь божество дуже любило своїх поклонників, то перед кожним великим лихом посилало їм одне й те саме знамення. Скажімо, в жриці храму Афіни за Галікарнасом, коли навколишнім племенам загрожувала небезпека, виростала довга борода. Цей знак Зевсової доньки всі чудово розуміли.

А в мешканців острова Хіосу вийшло все не так...

Влітку вони послали трьома кораблями хор із ста хлопчиків у Дельфи для участі в урочистостях Аполлона Піфійського. Додому повернулося тільки двоє. Дев'яносто вісьмох раптово забрала чума.

Незабаром сталося ще одне лихо: завалився дах школи, де навчалося сто двадцятеро дітей, сто дев'ятнадцятеро загинуло під руїнами.

Усе це відбулось напередодні морського бою біля берегів Мілета, для того бою з фінікійським флотом персів хіосці виставили найбільше від усіх іонійців кораблів — сто. Коли самосці, підкуплені царевим братом Артафреном, зрадили й покинули свої лави, а за ними так само ганебно повелися й інші іонійці та еолійці, мешканці Хіосу не пішли на зраду й напали на багатократ переважаючого ворога, хоча союзників у них лишилося зовсім мало. Фінікійці зусібіч кинулися на хіоські кораблі, проте на борту кожної хіоської трієри було по сорок чудово озброєних і навчених до морського бою гоплітів, які знищили багатьох ворожих воїв і спалили та потопили чимало їхніх трієр.

Але великих утрат зазнали й самі. Після поразки їхні вцілілі кораблі маленькою вервечкою потяглися на Хіос, а бійці тих суден, які через пошкодження далі вже не могли триматися на плаву, під тиском ворога відступили до мису Мікале й подались понад берегом на північ, звідки припливли. Коли попереду стало видно міцні мури Ефеса, в серцях утікачів зажевріла надія: ефесці — також елліни й не дадуть пропасти співвітчизникам, які боролися за спільну справу. В храмі Деметри Законодательки неподалік міського рову жінки справляли свято Тесмофорій, пригощаючи одна одну свяченими перепічками з нового борошна та молодим вином. Ледь живі від ран, утоми й голоду хіосці посхиляли голови й молитовно простягли руки до богомільних ефесіянок. Та несподівано з розчиненої міської брами вискочили сотні озброєних вершників, які накинулися на переможених у морській битві хіосців, і всіх посікли.