Поезіі, що не ввійшли до збірок, стр. 3
1882
Осінній вітре, що могучим стоном
Над лісом стогнеш, мов над сином мати,
Що хмари люто гониш небосклоном,
Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати -
Що у щілинах диким виєш тоном
І рвеш солому із сільської хати,
Зів'яле листя гоном перегоном
По полю котиш, - вітре мій крилатий!
Я довго, пильно слухав стону твого
І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:
Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!
О вітре, брате! Як мене побачиш
Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш,
Чи гнівно слід буття завієш мого?..
1882
Як двоє любляться, а ждуть
Розлуки хоч би на часок,
То одно одному дають
На пам'ять незабудь-цвіток.
Я теж люблю. Палка, важка,
Нерадісна моя любов;
Вона, мов слабість десь яка,
Ввійшла мені вже в кість і кров.
Та хоч би й нині жизнь моя
Попала в жертву ворогам,
Тому, кого кохаю я,
Я незабудьки не подам.
Забудь мене, народе мій,
Коли щасливий і міцний,
До праці станеш на свій лан
І в своїй хаті будеш пан;
Коли не буде між тобою
Ані голодних, ні трудних,
Ані обійдених судьбою,
Ні слуг, ані панів бутних;
Коли у всіх твоїх дітий
Чуття та мислі розцвітуть,
Ти станеш чистий, мов святий,
Тоді про мене ти забудь.
Написано в р.1883.
СМЕРТЕЛЬНО РАНЕНИЙ
Спинили кров. Пощо спиняти?
Нехай тече та клекотить,
Як та криниця! Час вмирати,
Бо страшно, тяжко в світі жить.
Ох, як болить! Та се лиш хвилю.
Вже полекша, знать, настає…
Великий пан прийде, похилю
Остатній раз чоло своє
Під сильною його рукою
Й війду у царство супокою.
Що там за гомін? Надо мною
Лавиною він кам'яною
Гримить, мов чорная гора.
Що то за крик? Ах, знаю, знаю!
Виразно, ясно споминаю:
Се та сподівана пора!
Там вулицями стугонить
Ріка народу і валить
Тиранський трон! Гармати грають,
Реве пожежа, кровця рине,
А люди вереск підіймають,
Страх їм замовкнуть не дає.
То революція, єдине,
Коханеє дитя моє.
Га, де я? Чом я не між ними,
Не між борцями молодими,
Не в вирі лютої війни?
О боже! Трони і тирани
Втонуть у крові, а вони
Сказать готові:"Де ж був ти?
Чому не бився разом з нами
Проти неволі й темноти?"
Я ж довго, тяжко працював
І слушного часу все ждав, -
Де ж я тепер? Куди попав?
Понурі стіни і склепіння
Злорадо пнуться наді мною,
Мов вороги, - бліде проміння
Ледве тісненькою шпарою
Знадвору ллється. Прояснилось…
На мні, довкола мене кров…
Не можу встати… Чи то снилось,
Що в пропасть впав я стімголов?
Немов потовчене все тіло…
А там… а там кипить десь діло,
Що час його тепер прийшов.
Година тому - я дав знак
До лютого, страшного бою.
Я сильний був, здоров… О, як
Бажав я кинуться стрілою…
Хоч наложити головою,
Аби лиш ворога зламать!
І впав я в першому ряду.
Куди піду, туди піду, -
Чи буде хто про мене знать,
Чи ні, байдуже се мені.
Зробив я те, що міг зробити;
Чи добре - не мені судити,
А те, що жде по кінчині,
Ось-ось ввижається, немов у сні.
Написано 1883 р., докінчено д[ня] 15 вересня 1914.
Не схиляй своє личко прекрасне,
Не затулюй повіками віч,
Із котрих то мигоче, то гасне
Промінь світла в життя мого ніч.
Дай мені ссать з жагою голодного
Теє райське проміння живе,
Що з таємних глибин благородного,
Непорочного серця пливе!
Щоб, тебе над життя я кохаючи,
Так добро теж і правду кохав,
Про твоє ущасливлення дбаючи,
Я й про бідних, покривджених дбав.
Ти будь іскрою в мні громовинною,
Що і в мертвому збуджує рух,
Будь вітхнення струєю невпинною,
Що рве вгору і серце, і дух.
Хай у серденьку віру в будущеє
Відновлять твої ніжні слова,
Відновлять пісень джерло цілющеє,
Що зморозила жизні зима.
Розігнавши всі сумніви й муку,
Ти цілим мене мужем зроби,
Щоб з тобою я жив рука в руку
Для добра, для людей, для борби.
Написано в Станіславові в вересні 1883
Я ЗАБУВ
Я й забув, що то осінь холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара,
Що між нами народнії сльози,
Що любиться нам зовсім не слід;
Я й забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід.
Я забув - ні, я думав, безумний,
Що засипана прірва стара,
Заповнили її трупи й трумни…
Отже ж ні! Ще, мабуть, не пора!
О, забув я про тин той спижевий,
Що між нами границею став,
І тебе я, мій цвіте рожевий,
Як лиш міг, як умів, покохав!
Я й забув, що вже квіти пов'яли
І ні з чого віночка плести,
Що вони й не мені розцвітали, -
Я забув, і тяжкую нести
Доведесь мені кару за теє!
Я забув, моя біла лілеє,
Що моєю не можеш назватися ти, -
Я забувся, прости!
Написано д[ня] 10 падолиста 1883 р.
ОСТОРОГА
Ей, не люби мене, дівчино!
Як хочеш любощів речистих,
Як хочеш розкоші й огнистих
Присяг, заклять і зітхань много,
Щоб нерви мліли, дух спирало,
Кров билась бурно, безупинно
І серце в груді завмирало, -
Коли бажаєш всього того,
То не люби мене, дівчино!
Ей, не люби мене, дівчино,
Як хочеш жити в супокою,
Плідне мов древо над рікою,
Діток коханих годувати,
Синів давати в школу, в люде,
Дочкам готовить нишком віно,
На власну путь благословляти, -
Зо мною, хто зна, чи те буде,
Тож не люби мене, дівчино!
Бо я борець, моя рибчино!
Бо я робітник твердорукий,
Мене труди ждуть, бої й муки,
Мене ждуть бурі громовії,
Що, може, й розіб'ють судно те,
В котрім ми попливем, дитино!
Як зможеш ти тягти весло те
І не злякають бурі тії,
Тоді люби мене, дівчино!
Написано 10 падолиста 1883 р., досі не друковано.
АПОСТРОФА
Квітко осінняя,
Квітко бліда!
Вже пора змінная,
Сльоти, біда,
Ранки з морозами,
Млистії дні, -
Вмитая сльозами
Зв'янеш на пні.
Ох, не розвивши ще
Сил весь засіб
І не нажившись ще,
Ляжеш у гріб.
Квітко осінняя,
Що се тобі,
Що не розвилась ти
В раншій добі?
Чи доля лютая,
Мачуха, знай,
Не привела тебе
В легітний май?
Чи з милосердя
Далась ти на глум,
Щоб потішати наш
Осінній сум?
Написано д[ня] 11 падолиста 1883, досі не друковано.
ПЕРСПЕКТИВА
Квітко осінняя,
Бита сльотою, -
Чом так тяжкий мені
Жаль за тобою?
Стрівши мельком тебе
На своїй пути,
Чом же не можу я
Тебе забути?
Чом в самоті мені,
В хвилях задуми,
Чуються ті грізні
Бурі та шуми,