Iз секретiв поетичної творчостi, стр. 3
Сi уваги доводять нас i ще до одного ограничения: полiтичнi, соцiальнi, релiгiйнi iдеї властиво не належать до лiтературної критики; дискутувати їх треба з спецiальною для кождої науковою пiдготовкою. Вона може бути у лiтературного критика, та її може й не бути, i коли лiтературний критик згори вiдсуне вiд себе дискусiю над сими питаннями, наскiльки вони висказанi в якiмсь лiтературнiм творi, i ограничиться на саму дискусiю чисто лiтературних i артистичних питань, якi насуває даний твiр, то вiн вповнi вiдповiсть своїй задачi.
Що ж се за питання, якi насуває нам лiтературний твiр поза обсягом втiлених в ньому соцiальних, полiтичних та релiгiйних iдей, т. е. поза обсягом тенденцiї авторової? I Леметр, i Добролюбов мимохiть зачiплюють сi питання, та не вважають потрiбним зупинитися на них довше. Се питання про вiдносини штуки до дiйсностi, про причини естетичного вдоволення в душi людськiй, про способи, як даний автор викликає се естетичне вдоволення в душi читачiв або слухачiв, про те, чи у автора є талант, чи нема, про якiсть i силу того таланту, - значить, i про те, чи i наскiльки тенденцiї авторовi зв'язанi органiчно з виведеними в його творi фактами i випливають iз них? Буде се задача, може, й скромна, та проте важна, бо, тiльки зробивши оту роботу, можна знати, чи можна на пiдставi якогось твору робити якiсь дальшi висновки про соцiальнi, полiтичнi чи релiгiйнi погляди автора, чи, може, сей твiр як недоладний треба без дальшої дискусiї кинути мiж макулатуру.
Вже з самого сформулювання тих задач, якi поперед усього, по моїй думцi, має перед собою лiтературний критик, можна побачити, до якої наукової галузi мусимо вiдносити його роботу i яким науковим методом вiн мусить послугуватися. Лiтературна критика мусить бути, по нашiй думцi, поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психологiї i мусить послугуватися тими методами наукового дослiду, якими послугуєть-ся сучасна психологiя.
Могло б здаватися, що се така ясна рiч, що властиво не варто було так довго колесити, щоби дiйти до неї, i нема пощо з таким притиском виголошувати сю тезу. Адже ж естетика є властиво наука про почування, спецiально про вiдчування артистичної краси, - значить, є частиною психологiї. А в такiм разi й основана на нiй критика мусить бути психологiчною i, тiльки бувши такою, може користуватися й тими науковими методами дослiду, якi виробила сучасна психологiя, - значить, може зробитися вповнi науковою, спосiбною до дiйсного розвою, а не залежною вiд капризiв та моди. I тiльки тодi вона може як публiцi, так i писателям давати певнi вказiвки, значить, може бути плiдною, по-своєму продуктивною. Та вже самi нашi дигресiї показали, що вони були далеко не зайвi, що питання про завдання i метод лiтературної критики далеко не такi яснi i загальнопринятi, як би того випадало надiятись. В дальших роздiлах нашої розвiдки побачимо, що й на полi чисто естетичної критики панує не менша неяснiсть i замiшанина понять.
В своїх увагах, що пiдуть далi, я бажав би познайомити нашу освiчену громаду з деякими способами i здобутками новiшої психологiї спецiально на полi естетики, прикладаючи тi методи до нашого поетичного матерiалу.
_
_II. ПСИХОЛОГIЧНI ОСНОВИ_
Поки перейдемо до роздивлювання естетичних основ поезiї, вважаємо потрiбним згадати коротко про тi загальнопсихологiчнi основи, якi мають рiшучий вплив на процес поетичної творчостi. Ми роздивимо тут по черзi три питання, а власне роль свiдомостi в процесi поетичної творчостi, закони асоцiацiї iдей i прикмети поетичної фантазiї, а в кiнцi доторкнемося коротко питання про зв'язок поетичної вдачi з душевними хоробами.
1. РОЛЬ СВIДОМОСТI В ПОЕТИЧНIЙ ТВОРЧОСТI
Питання, чи поет творить свiдомо чи несвiдомо, належить до найстарших та заразом до основних питань лiтературної критики. Вiдколи поезiя видiлилася з буденної мови i зробилася окремою духовою функцiєю, вiдтодi люди почали застановляїися над її основою. Сказати по правдi, для тих первiсних критикiв тут не було нiякого питання. Вони були занадто близькi того джерела, звiдки плила їх поезiя, занадто рiзко i ярко почували на собi її вплив, щоб могли вагатися хоч би на хвилю, i вони згiдно вiдповiдали, що їх поети творять несвiдомо, висказують, - а властиво, виспiвують - не свої власнi слова, не свої власнi думки i образи, а тiльки те, що їм пiддає якась вища, божа сила. Поезiя, по думцi старинних народiв, се боже вiтхнення, inspiratio; поет є тiльки знарядом божого об'явлення; вiн не є одвiчальний за свої пiснi, бо творить їх в непритомнiм станi. Сей стан iнколи порiвнюють зi станом п'яного чоловiка. В староiндiйських книгах "Рiг-Веди" i в староперськiй "Зенд-Авестi" свята рослина Сома, котрої сок упоює чоловiка, називається просто "батько гiмнiв" (Spenser. Sociologie, I, 428, 566); у Гомера вино зоветься "божим" (Одiс[сея], II, 342), а бог вина, Дiонiс, був заразом богом драматичної поезiї. У зв'язку з тим стоїть заховане у Павсанiя (??????????, I, 21) оповiдання, що знаменитий трагiк Есхiл був товаришем Дiонiса; сам сей бог посвятив його на поета, а властиво, спiвав його устами; упоєний вином Есхiл списував свої траiедiї, сам не тямлячи, що пише.
Далеко частiше, особливо у грекiв, процес поетичної творчостi приводжено в зв'язок з певного роду божевiльством, з духовою хоробою, що в тих часах уважалася опануванням людської душi демоном. В Гомеровiй "Одiссеї" те божество, що опановує спiвака, - раз Муза, то знов Зевес. "Музо, повiдай менi про бувалого лицаря", - благає сам автор поеми (I, 1); "Муза спiвцевi звелiла спiвати про лицарську славу", - читаємо в iншiм мiсцi (VIII, 73). Та найбiльш характерне те мiсце, де Телемах боронить кобзаря Фемiя проти докорiв своєї матерi (I, 345 - 349);
1. Пенелопi на се Телемах вельми мудрий одвiтив:
"Нене! нащо вборонять кобзаревi наш дух звеселяти
Тим, що спадає на думку? Кобзар нi один тут не винен,
Винен Зевес, що по волi своїй i на кого лиш схоче
З неба високого силу таку надсилає".
Пiзнiше сю силу почали загально приписувати Аполлоновi, боговi свiтла, спiву, музики i - божевiльства.
Низьке хай бавить юрбу, а менi Аполлон кучерявий
Дасть касталiйське питво, чару, налиту ущерть, -
спiває Овiдiй, а в гомерiвськiм гiмнi (ч. XXV) говориться:
"Музи i далекострiльний Аполлон роблять на землi з людей спiвакiв та музикiв, а Зевес творить королiв. Щасливий, кого люблять музи, солодкi слова пливуть йому з уст" (Hymni Homerici, ed. Baumeister, 75). В зв'язку з сим вiруванням стоїть оповiдання про фiлософа i поета Пiфагора, що мав бути улюбленцем та навiть сином Аполлона i отримав вiд нього дар чути музику небесних сфер (Z е l l е r. Geschichte der griechischen Philosophic, I, 263).
Платон виразно протиставляє поетичне вiтхнення свiдомiй штуцi; по його думцi, поети???????????????????????????????????????????????????, себто те, що чинять, не чинять з розмислом, але якимсь природним поривом, немов маючи в собi якогось iншого духа. В iншiм мiсцi вiн просто називає сей стан (божевiлля), або боже наслання (Z е l l е r. Op. cit., I, 498, 511). Цiцерон передає подiбнi слова старшого фiлософа Демокрiта: "Negat enim sine furore Democritus quernquam poetam magnum esse posse" (De divinationibus, I, 37). Та й стара латинська назва carmen, що в лiтературнiй мовi отримала значення "вiрша", "поема", первiсно значила "закляття", "чарiвницька примова"; вiдгомiн сього первiсного значення заховався ще й досi в французькiм словi charme (чари, принада), charmant (принадний, чарiвний).
Певна рiч, в часах переваги рефлексiї над дiйсним вiтхненням i наслiдуванням дiйсної творчостi люди почали всi отi давнi погляди, поклики давнiх поетiв до Музи, до Аполлона з просьбою, щоби наслав на них поетичне божевiлля, вважати пустими риторичними фiгурами. Багато заколоту наробила тут грецька назва???????(рукодiльник, ремiсник), що заступила мiсце первiсного??????- спiвак. Маючи назву??????? на означення поета, пiзнiшi теоретики вимiрковували для неї вiдповiднi дефiнiцiї, не згiднi з самою основою предмета. Платон виводить сю назву вiд поняття????????????- творити мiфи, - а властиво, коли тi мiфи були вже витворенi народною фантазiєю, перетворювати тi мiфи вiдповiдно до артистичних вимог. Те розумiння поезiї, зрештою, не було оригiнальне Платонове; ще Геродот назвав Гомера i Гесiода тими, що зробили грекам богiв. Вiдповiдно до сього розумiння дефiнiював також Арiстотель поезiю як свiдоме перетворювання мiфiв, що є в найширшiм розумiннi слова, споминiв, себто iдей, отож як артистичну технiку без властивої творчостi. Новiшi дослiди показують, що тут була помилка давнiх фiлософiв, що слово поет - не походить вiд грецького - робити, чинити, але вiд того самого кореня пой, який заховався в старослов'янськiм i теперiшнiм росiйськiм пою, пой - спiваю, спiвай, i значило, таким робом, те саме, що й гомерiвське (Dr. Brunnhofer. Vom Pontus bis zum Indus. Leipzig, 1890, стор. 2 - 3).