Україна та Росія. Як брати горщики побили, стр. 42

Розділ V

Як «мати міст руських» стала імперською провінцією

Українська культурна провінційність — явище невигадане і саме собою цікаве. Інколи вважають, що це якась уроджена вада українців, так само як «висока культура» е одвічно притаманною спадкоємцям блискучої імперської культури — росіянам. Звісно, це не так.

У цьому розділі мова піде про те, як Україна (пам’ятаєте відомий вислів, яким віщий князь Олег окреслив колись Київ, «матір» імперії Рюриковичів — Київської Русі) стала провінцією Російської імперії, але не в політичному чи економічному сенсі — про це йшлося в попередньому розділі.

А саме — йтиметься про таке явище як культурна «провінційність», і про те, звідки воно взялося в історії україно–російських культурних взаємин XVII-XVIII століть. Адже чи не дивно — у другій половині XVII століття українські землі були фактично тим регіоном, звідки до Росії потрапляли нові культурні тенденції, масово рекрутувалися діячі науки та мистецтва, а рівень освіченості не лише духовенства (найосвіченішої середньовічної категорії населення, такої собі «середньовічної інтелігенції»), а й пересічних громадян значно переважав згаданий рівень у мешканців Московської держави. Проте минуло століття–півтора, і козацька Україна стала «тихою Малоросією», не надто освіченою, колоритною, цікавою для мешканців імперії, але такою безнадійно провінційною…

Історія культурних взаємин Москви і Києва (він лишався культурним символом України, яким так-таки не змогла стати жодна козацька столиця; найближче до цього був Батурин часів Мазепи та Розумовського) протягом XVII-XVIII століть непроста, цікава і достатньо міфологізована стараннями як російських, так і українських істориків. Головний міф з російського боку щодо згаданих відносин у свій час сформулював іще В. Бєлінський, котрий, як відомо, стверджував, що, приєднавшись до рідної їй Великороси, Малоросія відкрила собі шлях до освіти та європейської культури. Це твердження (яке просякнуте гордістю за досягнення часів XIX століття, доби розвиненої «класичної культури» Російської імперії, коли попередня епоха вже була міцно забута російськими інтелектуалами) в більш чи менш категоричній формі повторювали й радянські вчені другої половини XX століття, котрі з політичних міркувань мали вихваляти все вітчизняне на противагу іноземному. А українська (і білоруська) культури XVII століття, з їхніми явними західно- та центральноєвропейськими впливами, не видавалися цілком «своїми» — ось і писали рад янські автори (наприклад, Б. Рибаков) про «потужний вплив передової [курсив мій. — Д. Ж.] російської культури на українську», не забуваючи додати (в дусі ідеї «дружби народів») і про «культурне взаємозбагачення» (отже, і про український вплив). Кому був і є потрібен цей міф, ясно — аж надто відверто він «лоскоче» «національну гордість великоросів». На противагу цьому міфу, частина українських істориків, зокрема діаспори, створили свій міф — схожий, але з протилежним математичним знаком. Він полягає в тому, що «європейські» за типом українські культура та освіта стояли на значно вищому рівні від великоруських і своїм благодатним впливом у XVII-XVIII століттях урятували «азіатське» (дике, темне, забите й некультурне) Московське царство. Тобто діалог між великоруською та українською культурами згадані російські й українські вчені, а також чимало публіцистів, мислили і мислять виключно як культурний вплив, коли структурні форми однієї («розвиненої», «прогресивної») культури витискують моделі іншої («відсталої», «консервативної») культури, а неяк контакт—конфлікт між принципово різними типами культур. Уся справа в тому, що сприйняття культурної історії як якоїсь лінійної схеми зі своїм обов'язковим «розвитком», прогресом (або регресом) дотепер міцно сидить у головах багатьох науковців та звичайних читачів книжок з даної тематики. Російська й українська інтелігентська свідомість XIX — початку XX століття формувалися під впливом таких світоглядних чинників, як культурний європоцентризм (західноєвропейська культура як єдина модель, шкала для інших, несхожих, культурних зразків), панування лібералізму та міфологем доби Просвітництва, секуляризація мислення. До того ж у працях російських авторів, як ми вже зазначали, «спрацьовувала» імперська гордість, а в українських — інші психологічні моменти (бажання «культурного реваншу» щодо Росії, сублімація комплексу «молодшого брата»). Не забуваймо і про ренесансно–просвітницький за походженням погляд на добу Середньовіччя в цілому як на «темні віки» та «часи мракобісся й релігійного фанатизму» (усі згадані моменти нікуди не поділися й сьогодні — вони фігурують у багатьох сучасних українських шкільних підручниках). Проте наразі і в Росії, і в Україні чимало авторів намагаються поглянути на дану проблему дещо спокійніше і зваженіше (це, зокрема, стосується праць Андрія Окари, котрі ми будемо активно використовувати далі).

Тепер спробуємо визначитись із тим, якими були ключові моменти україно–російських культурних взаємин XVII-XVIII столітть. На початку XVII століття українська та російська «високі культури» (котрі плекалися в середовищі тогочасної «інтелігенції») були різними, причому різними у своїй основі. Визначальним чинником культурного процесу в Україні й Московському царстві до початку XVIII століття було православ'я. Тому розвиток української та російської культур цієї доби залежав від місцевих богословських, обрядових, почасти навіть догматичних особливостей. Українська культура пережила свого часу потужний вплив Ренесансу, а в XVII столітті долучилася до творення культури доби бароко (причому не лишень у сфері архітектури, з якою найчастіше асоціюють це поняття — адже існували також і барокова література, зокрема поезія, скульптура, живопис, музика тощо). Православ'я в Україні у XVI-XVII століттях формувалося в тісному контакті з протестантизмом і так званим контрреформаційним католицизмом — українська культура одночасно перебувала в орбіті вже згасаючої візантійсько–православної і західноєвропейської римо–католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну від дивовижної «закритості» тогочасної російської культури) стала передумовою нової, барокової, моделі українського православ'я, нового типу православної релігійності в Україні. На думку А. Окари, ця модель була синтезована й закріплена видатним українським культурно–релігійним діячем митрополитом Петром Могилою та розбудованою ним Києво–Могилянською колегією (згодом академією). Ця «перебудова українського православ'я на європейський лад» давала змогу «легалізувати» православ'я в культурі Речі Посполитої, піднести авторитет православ'я в річпосполитському суспільстві, «боротися за нього на культурній мові своїх конфесійних противників» (А. Окара). Якщо говорити простою мовою, в основі барокової культури, зокрема української, лежало дивне сполучення відчуття величі людського розуму — і водночас недосяжності «обоження людини» (коли людина стає на рівень з Богом, але не завдяки своїм учинкам або чеснотам, а саме завдяки Богові; докладніше про це трохи далі) на цім світі. Для людей доби бароко — «друзів Христа та Епікура», за висловом А. Макарова, Преображення й обожнення людини стає принципово неможливим, людина в мистецтві бароко гостро переживає трагічну суперечливість між «небесним» і «земним» у своїй природі. Культура доби бароко та й взагалі Нового часу звернена до людини, зорієнтована на естетичне сприйняття. Звідси барокова пишність, яка середньовічній людині могла б здатися такою, що шкодить «ідейній глибині».

Взагалі дослідника не може не вражати відкритість тогочасної української (так само як і польської, литовської) культури та православ'я найрізноманітнішим культурним впливам («відкритість» тут не слід сприймати як щось «добре» чи «погане»). Українське мистецтво цього часу балансує на межі сакрального і світського, а також православного й католицького.