Оповідання та повісті, окрушини, стр. 78
— А ти… що?
«Ти ж мене щойно цілувала… чого краєш тепер моє серце без ножа?»
— Я, питаєш, що я… Суди мене, як хочеш, але я не міг інакше… Я простягнув йому руку… правда, «даю слово честі» не вимовив, але це вже чиста формальність… Я ж дав йому свою руку! Хоч знаю випадок… я розповідав тобі про такого Євзебія в українській гімназії, який покінчив з собою…
— Пам'ятаю, ага, пустив собі кулю в лоб, його було піймано на фальшивому «слові честі»…
— Ото ж… ото ж… А я не міг інакше повестися з тим нещасним чоловіком… О господи, який то був тяжкий день для мене! Слава богу, що настає вже новий!
«Де це я читала, що до нерозгаданих людиною явищ у природі треба віднести й неподільне кохання… а може, Микола знає?»
Тієї миті почула ритмічне, спокійне хропіння здорової людини, яку застукав сон з легкою ношею.
Такого не траплялося з Климентиною навіть замолоду: щоб, припустимо, після «вечірки», не подрімавши навіть півгодинки, почувати себе свіжою, як по купелі у гірському потоці.
А власне, що такого особливого трапилося в її житті від учора до сьогодні?
Наче й не так багато…
Трагедія двох, колись близьких, а сьогодні вже міфічних друзів, що тайфуном увірвалася в їх застояне життя, не опустошила його, а тільки обпекла оздоровчо.
Чи не таким способом знищують плісняву у вогких, безсонячних приміщеннях? Пройнята майже біологічною радістю від змін, що сталися в її світосприйманні, Климентина, як кожна здорова тілом і душею людина, не аналізує їх причин, а втішається самими наслідками.
Вона не та, що була тому добу назад. Прокинеться Микола, й він теж не буде тим, ким був учора…
Коли в накинутому на плечі «шляфроку» вийшла в сад і босоніж пішла не по шутрованій стежці, а по сизій від роси траві, відчула в серці солодко-терпкий щем перемоги.
Над чим?
Над оспалістю почуттів до чоловіка, яку вона, нерозумна, поспішила покласти на карб своїх неповних сорока років.
Над відмиранням мрій, які не стосувались кола її сім'ї.
Над фальшивістю у самих своїх засадах теорії, начеб продовження молодості не залежало передусім від людини самої, а від механічно позначеної кілками межі літ.
Над злочинним, так, злочинним змарнуванням плину життя, яке прекрасне і трагічне тим, що не знає вороття назад…
Ось мить канула у вічність, і ти, жінко, знову на землі.
А земля перед сходом сонця холодна й волога.
А тому занеси трісок, розпали під плитою, залий котел, аби тепла вода була під рукою, помийся, переодягнися і — чекай.
Як-то «чекай»?
А так, як учора, позавчора… поза-поза-позавчора, як мільйони твоїх подруг на всіх континентах.
Адже жінка-мати — це насамперед чекання. Ти цього не знала?
А чим же тоді цей сьогоднішній винятковий день буде відрізнятись від довгого шнурка своїх попередників?
Тільки одним, жінко-мамо, тільки одним, май на увазі: він буде багатшим на ілюзії.
Але ти не сумуй. У тобі природою закладена сила, яка має чародійну здатність продовжувати життя ілюзіям.
А що таке ілюзія, яку породила дійсність?
Це ж та сама дійсність, яку породила ілюзія…
Брехня, що щастя, як печериця, любить відлюддя й тінь.
Жорстока у своїй зарозумілості синя птиця прагне не тільки милуватись собою, але й садистично потішатись над тими, хто не встиг її піймати за красноперий хвіст.
Ця пташина нагадує дочку Єви в розкішному платті, для якої замало вертітись перед дзеркалом.
«Кому повім печаль свою?»
А чому ніхто не спитає, кому повім радість свою?
А Дарка? Так вона в мене вже доросла…
А до чого доросла?
А може, до тієї вирішальної хвилини, коли щирість матері дає початок новій, дорослій щирості поміж нею і дочкою на майбутнє?
Хліб за хліб, довіра за довіру?
«Я розповідала, звичайно, у процензурованому варіанті, а моя дитина в напрузі не спускала з мене ока».
Дарка про себе:
«І як мамі не соромно говорити зі мною про такі речі?.. З мене досить, що я застукала вас, як ви цілувались за шафою… ніби пара закоханих… господоньку, яке щастя, що не винайдено ще апарата, з допомогою якого можна було б читати чужі думки…»
— А мамця знає, наш гість міг те все вигадати… Бабця казала, що він якось так дивно поводиться, ніби боявся чогось…
Дарка про себе:
«А коли воно справді так було, як мама розповіла, то незвичайними в цій сумній історії є тільки ті двоє… вона — тим, що навіть у годину смерті пам'ятала про своє кохання… а він — тим, що почерез біль ревнощів і сором поразки все ж таки дотримав слова… а ви, мої кохані, тільки статисти в цій великій грі… звичайнісінькі статисти, мамочко, і більш нічого…»
— А чого ти, донько, якось так дивишся на мене?
— Я? На мамцю? То мамі так здається…
— Можливо… Я цієї ночі чогось довго не могла заснути… А ти глянь, яке червоне сьогодні сонце…
ОКРУШИНИ
Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією.
Історію творить народ. Згода, але й найкраще борошно само по собі не стане хлібом.
В жодній галузі мистецтва немає стільки самозванців, як у літературі: На щастя, брак таланту робить їх нешкідливими для суспільства.
Авторитет, побудований швидкісним методом, може бути блискучим, але недовготривалим.
Секрет майстерності в тому, що секрету немає, є просто-напросто талант.
Не любити — справа серця. Зраджувати — справа честі.
Наш розпач найвищий тоді, коли ще блимає вогник надії.
Уміти вчасно зійти з арени — це стосується не тільки блазнів.
Я не цікава газетних вирізок. Мені б послухати, що народ говорить про тебе.
Мій знайомий розбив годинника об камінь, бо годинник нагадував йому скороминучість часу. Об яку скелю розтрощити тоді схід і захід сонця?
— За що ти мене любиш? — спитало дівчатко коханого.
— Мабуть, за те, що ти ще можеш задавати такі наївні питання.
— Ти чого з'явилася під ніч з валізками?
— Він мене образив, мамо.
— Зрадив? — перелякалася стара жінка, недочувши.
— Не «зрадив», а дуже образив. Хіба цього не досить, щоб покинути його?
— Іди, іди додому, доню. Прийдеш завтра рано до мене.
— А де ж я буду ночувати, мамо? В нас тільки одна кімната.
— А я до того й річ веду, моя дитино.
Немає стін, крізь які не проникли б назовні сімейні скандали.
Насамперед — кабінет невропатолога, а допіру — косметичка.
Нащадок коштує нам стільки самопожертви, що горе йому, якщо він не виправдає покладених на нього надій.
Не прикривайте безвілля свого характеру… гуманізмом.
Хто сказав, що логіка і рація — рідні сестри?
Наші колеги, ставши начальниками, втрачають почуття міри: вони або підкреслено ввічливі, або підкреслено офіційні до нас.
Афоризми — духовна їжа в тюбиках.