Повнолітні діти, стр. 34

— Ведіть себе спокійно! Я маю з паном професором дещо поговорити, — наказав ученицям з п'ятого класу і вийшов, забравши з собою Мірчука, що захворів від обурення.

Тепер клас накинувся на Кентнер. Вона вже не сміялася. Стояла з винуватими, ще вогкими від сміху очима і виправдовувалася, як уміла:

— Забийте, заріжте, посічіть мене на шматочки — я не могла… Слово честі, я не могла… Як подивилася на того осла, а директор ще як сказав, що то пан професор, то в мене щось тріснуло від сміху.

— А тепер через твій сміх виженуть Міці з школи. Приємно тобі буде?

Кентнер зблідла.

— Не бійся, Ольго, — заспокоїла Стефа Сидір грішницю, — не виженуть Міці. Пан Коляска дасть тисячу леїв на фізичний кабінет. Міці перепросить Мірчука, і все буде по-старому… все буде гаразд.

— Еге, буде гаразд, — по-дитячому намагалася залишитися нещасною Кентнер, але сама відчула, як заспокійливо подіяли на клас слова Сидір.

— Це ангел — не дівчина, — шепнула Романовській Дарка.

Стефа, мабуть, почула ці слова про себе, бо почервоніла раптом. Наблизилася до Дарки, обійняла її за шию і притулила до своєї запашної, як свіже сіно, блузки.

Дарка відчула, як до її гарячого лиця торкнулося щось оксамитне, гладеньке, і цей поцілунок не вустами, а тільки поверхнею лиця значив для неї більше, ніж усі слова, більше, ніж присяга.

Здавалося Дарці, що над їхніми головами злетіли два білих голуби і замість них обмінялися поцілунками.

В Дарки спочатку наче хто мову відібрав. А проте її перші слова до Стефи, найліпшої подружки, не були такі ясні, як вони обидві бажали б цього:

— А тепер уже скажеш мені, куди ти ходиш у четверги вечорами?

Стефа затулила їй рот долонею. (Долоня знову нагадала свіжоскошене сіно. Чи може бути на світі такий одеколон?)

— Не говори так голосно! Тепер уже не буду мати таємниць від тебе. У четвер будеш усе знати, а поки що мовчи! Мовчати, як гріб!

Тепер Стефа бере Дарку за стан і підводить її до своєї парти. Наступні, останні, два уроки — малювання. Єдині години, коли можна міняти безкарно місця. Учитель малювання, відомий у Чернівцях художник, займається тільки тими ученицями, які цікавляться цим предметом. Учениці малюють з довільних моделей.

— У нас так, як в академії, — каже Стефа, яка і там була з батьком.

Дарка з цікавістю, що межує з подивом, дивиться на виповнену Стефину теку з малюнками.

— Так багато… Коли ти все це намалювала?

— Нема майже такої днини, щоб я не малювала, — розв'язує Стефа блакитні стрічки теки. — Нічого іншого не роблю… Тільки малюю та малюю. Хочеш подивитися на мої ескізи?

І вона розкладає вздовж парти зображення людей, дерев, будинків, тварин, квітів, людських рук, вулиць, далеких обріїв…

— О, яка гарна! Хто це? — привертає Дарчину увагу голівка якогось дівчатка.

— Це тато купив раз на вулиці в одного хлопця гіпсову голівку… Я її намалювала… Тато купив її, бо хлопець казав, що голівка зветься «Сліпа дівчина». Дивно, правда? Адже всі обличчя людські з гіпсу мають вигляд сліпих!

— А це хто? Стефо! — аж скрикує голосно Дарка і дивиться просто у вічі Стефі, щоб та не мала часу приховати правду.

— Ти впізнаєш? — радіє Стефа-художниця.

— Так… це — профіль Данилюка.

Аж тепер, коли промайнула перша радість молодого художника, радість, що твір добре нагадує оригінал, Стефа бентежиться.

— Данилюк брав уроки гри на скрипці в професора Леві. Від нас з першого поверху було дуже добре видно, як вони грали в партері. Ти знаєш, де живе професор Леві? Ні? Просто проти нашої вілли. І мені спало одного дня на думку намалювати профіль Данилюка. Ти не вважаєш, що він має дуже характерний профіль? Таке гострогранчасте підборіддя — це дуже типове для артистів…

В Дарки вихоплюється необережно:

— Данко просив передати тобі привіт. Він казав, що ви мали познайомитися…

Стефа червоніє так, що аж Дарці стає незручно:

— Ні… ніколи такого не було… З тим привітом — то хіба жарт. Все одно ти подякуй йому. Ні, не дякуй, не треба — то жарт, ми ж незнайомі! — І вона скоренько, доки ще Дарка не встигла надивитися, збирає людей, міста, руки, профілі, тварин, квіти, сліпу дівчину, Данка і ховає до теки. — Пусте! — сміється Стефа і бере Дарку за обидві руки. — Правда, що пусте? — хоче перевести на жарт своє схвилювання, свою таку очевидну радість, що раптом спалахнула в ній.

«Боже! Таж вона кохає Данка», — усвідомлює собі в якусь мить Дарка.

І той раптовий страх, що його породжує ця свідомість, уже хвилиночку згодом переходить у щось тепле і сердечне. Якась незбагненна таємниця повисла над ними трьома, таємниця, що звела її з Стефою і кинула одну одній в обійми.

Після шкільної молитви просить Стефа Дарку:

— Проведи мене сьогодні додому. Я пішла б з тобою, але в нас точно о сьомій вечеря…

За брамою школи, незважаючи на пізню пору дня, стає дивно ясно тією прозоро-білою ясністю, від якої в душі починає ворушитись якась сором'язна ніжність до незнайомих людей з помолоділими обличчями, до будинків під білими стріхами, обведеними чорною смужкою, до дерев у новій пухнастій одежині.

Перший сніг.

Тихо падають з висоти білі конфетті і, ледве торкнувшись своїми крильцями землі, гинуть у калюжах. Ті, що причепилися до рам вікон, ліхтарів, берегів тротуару, як холодний білий мох, зберігають ще свою форму.

Бадьоріші чіпляються за гострі голівки залізних штахетів і одягають їх у чепурні мініатюрні білі шапки.

Дарка відкинула голову назад, наставляючи обличчя під сніжинки: перший сніг!

Перший сніг завжди будив у її душі якусь сумовиту радість, яку вона не зуміла б навіть висловити.

Стефа зняла рукавичку і витягнула назустріч молодим сніжинкам теплу руку: надлетіла їх пара і зразу ж перестала жити.

На гайворонську Стефину гривку сідають сніжинки і прикрашають її білим віночком з дуже нетривких самоцвітів.

— Як гарно, коли падає перший сніг… Як гарно… — лепече Дарка.

А Стефа з сніжинкою на закучерявлених віях каже на це:

— Сьогодні якийсь особливий день, чи не так? Все щось нове… І все гарне… Як прийду додому, заграю собі «шнеглекхен» [25].

Дарка не розуміє: чи це назва квітки, чи може, справді десь є такі дзвіночки, що тільки тоді озиваються, коли падає сніг.

— Я ні на чому не вмію грати. Мамця думає, що я не маю слуху, і тому не хотіла, щоб я вчилася музики… Не вмію ні так малювати, як ти (хотіла ще додати: не маю твоєї краси), але я все так відчуваю… Так відчуваю!.. Тільки переказати цього не вмію. Та й кому це може бути цікаво?

Голос Дарки — як цей сніжок безшелесний і пестливий. Стефа тулить її до свого плеча.

— Я дуже, дуже рада, що ти — моя подруга. Моя найкраща подруга. Я завжди мріяла про таку, як ти, дівчину, щоб могла все відчувати, все розуміти. Правда? Часом так хочеться мати коло себе когось близького. Часом так хочеться розказати комусь дещо… Правда? — І, немов на доказ, питається: — Скажи мені, але так, щиро: Данко Данилюк справді казав мене вітати? Справді?

Голос Дарки надломлюється, можна сказати, перестає жити, коли вона вимовляє:

— Так!

— Так? — ще раз хоче підтвердження цієї великої радісної новини Стефа.

І Дарка знову видобуває з себе оце смертельне:

— Так!

— Ходім до мене, — не тямить себе від радості Стефа, — ходім до мене. Я заграю тобі «шнеглекхен». Ні, таки ходім…

Дарка стоїть і дивиться на Стефу. Так дивиться, наче вся її душа злетіла до тих очей і перетопилася там в один сердечний вогонь. Нарешті вона набирається духу:

— Не піду я тепер до тебе… У вас, мабуть, скоро вечеря… Хіба іншим разом… Бувай!

— Не йди! Не йди ще! — гукає Стефа. — Зачекай, я тобі заграю!

Але Дарка не чекає на музику з Стефиного вікна.

X

Таємничий четвер, в який Дарка повинна ввійти глибше в позашкільне життя Стефи й Оріховської, має перед собою досить поганого попередника: середу. Останній урок з румунської мови. Остання година перед чвертю. Тому треба вчитися, вчитися, вчитися… Ще один, ще два дні, а потім попросить Дарка пані, щоб та дозволила їй раз виспатися на дванадцять годин! Ах!