Маха гола, стр. 64

— Завтра решту, щоб мені не забув. Гляди, татуню, це дуже серйозно. До побачення. Вранці чекаю на тебе.

І зникла, на якийсь час розвеселивши батька своїми пустощами.

Сутеніло. Реновалес зажурено сидів перед портретами дружини, споглядаючи оту до абсурду прекрасну голову, яка здавалася йому найсхожішим із портретів. Його думки поринали в темряву, що насувалася з кутків і огортала картини. Тільки на шибках, помережаних чорним плетивом гілля, ще тремтіло тьмяне вечірнє світло.

Самотній… самотній навіки. Може, трохи любить його ота дівчина, яка щойно звідси пішла, весела й нечутлива до всього, що не лестить її жіночому самолюбству, її квітучій і здоровій красі. Має він також друга, відданого йому, як старий пес, але й Котонер ділить свою прихильність між ним та іншими друзями, ревниво оберігаючи свою богемну свободу.

Оце й усе… А більш у нього немає жодної близької Душі.

Він уже стоїть на порозі старості, і в кінці пустельної й безрадісної дороги, що стелиться перед ним, чекає на нього смерть, осяяна якимось зловісним червоним світлом. Смерть! Ніхто не може її уникнути. Вона — єдина достовірність; а втім, майже все своє життя людина про неї не згадує, не бачить її.

Смерті не бояться, як не бояться страшної пошесті, що лютує в якійсь далекій країні. Про неї говорять як про щось неминуче, але зовсім не страшне. Вона, мовляв, ще хтозна-де і з’явиться сюди нескоро.

Реновалес часто згадував смерть, але цілком бездумно, бо завжди відчував себе живим, міцно прив’язаним до життя ілюзіями та бажаннями.

Смерть дожидає нас у кінці шляху; ніхто не може уникнути з нею зустрічі, але кожен довго не хоче помічати її. Амбіції, бажання, любов, невблаганні буденні потреби відвертають увагу людини під час її мандрівки до смерті; це ніби гаї, долини, блакитне небо і дзеркальні смуги річок, що розважають подорожнього, ховаючи від нього фатальний обрій — чорне бездонне провалля, куди сходяться всі шляхи.

Йому, Реновалесові, залишилося пройти небагато. Стежка його життя ставала пустельною й невеселою; більше не росли обіч неї високі розлогі дерева, а тільки вбогі лишайники, рідкі й миршаві. Він уже бачив удалині чорну прірву, відчував на собі її крижаний подих, неухильно прямував до тієї страшної пащі. Широкі простори з осяйними вершинами ілюзій на обрії залишились позаду, а повернутися було неможливо. Це подорож, з якої нема вороття.

Він змарнував половину життя, домагаючись слави й багатства, сподіваючись, що слава потім щедро заплатить йому за все… Померти! Хто ж про це думав? Смерть тоді була для нього загрозою далекою і невідчутною. Реновалес вірив, що наділений високою місією і смерть не посмів його забрати, не прийде, аж поки він не завершить своєї роботи. А йому так багато треба було зробити… Ну от, тепер усе зроблено, і йому вже немає чого бажати. У нього все в… Уже не здіймаються перед ним надхмарні замки, які треба штурмувати. Не видніє на обрії жодної перешкоди, лише найостанніша з них… раніше невидима… смерть.

Він не хотів її бачити; ще стелилася перед ним життєва дорога, і по ній можна іти й іти, аби тільки сила. А сила у нього є.

Та леле! Іти роки й роки, не відриваючи погляду від чорної прірви, постійно бачити її на обрії і знати, що її не обминеш — це нелюдська мука, яка зрештою змусить його побігти, покінчити з усім якомога скоріше.

Оманливі хмари, що затуляєте небокрай і ховаєте невблаганну правду, через яку хліб у роті здається гірким і яка змушує людину проклинати безглуздя своєї появи на світ!.. Облудні і приємні міражі, що сяєте над похмурою пустелею нашої мандрівки до смерті! Рятівні ілюзії, поверніться до мене!

І засмучений маестро спрагло милувався останнім міражем, який засяяв на його життєвій дорозі — образом коханої небіжчиці. Він палко жадав вдихнути в нього нове життя, віддавши йому частку свого. Замішував на щасливих спогадах глину минулого і ліпив із того образу величний монумент, щоб він піднявся до самого неба і до останньої миті затуляв своїм громаддям чорну прірву на обрії.

V

Поведінка маестро Реновалеса дивувала і навіть обурювала його друзів.

Графиня де Альберка розповідала всім, що її поєднує з художником тільки дружба — і то досить холодна.

— Він божевільний, — казала графиня. — То людина пропаща. Від колишнього Реновалеса лишилася сама тінь.

Вірний у дружбі Котонер сердився, коли чув, які небилиці розповідають про славетного маестро.

— Він не п’є. Усі ці балачки про нього — брехня. Вічна легенда про знаменитостей…

Котонер мав свою думку про Маріано. Він вважав, що той прагне надолужити прогаяне в юності і бодай у зрілому віці пізнати всі таємниці того бурхливого життя, про яке стільки наслухався і в яке досі не зважувався поринути.

Котонер дивився на витівки маестро поблажливо. Нещасний!

— Ти поводишся, як отой «грішник» на відомих лубкових малюнках, — казав він другові. — Скидаєшся на людину, яка до старості жила доброчесно, а потім розкаялась у цьому і жадібно кинулася шукати втіх. Ти виставляєш себе на посміховисько, Маріано.

Але як вірний товариш Котонер не покинув Реновалеса напризволяще в його новому житті. Кінець кінцем здався на умовляння і переселився до нього. Зайняв з усіма своїми вбогими пожитками одну кімнату й піклувався про Реновалеса, як рідний батько. Богемник майже співчував другові. Звичайна історія. Як-то кажуть: «Хто аж надто добре починає, той може погано скінчити». Отож і Реновалес після аж надто серйозного, сповненого напруженої творчої праці життя, мов хлопчисько, кинувся у вир безпутних розваг і втішається ницими радощами, вбираючи їх у звабливі шати ілюзій.

Не раз Котонер сердито бурчав на товариша. Навіщо покликав його жити до себе?.. Він же не буває вдома цілими днями… Реновалес любив вирушати у свої мандри сам-один, а друга залишав у будинку як довіреного мажордома. Одначе старий богемник знав про товариша геть усе. Студенти Академії образотворчих мистецтв, що збирались увечері групками біля порталу свого навчального закладу, часто бачили, як художник іде вулицею Алькала, закутавшись у плащ. Його показна таємничість тільки привертала загальну увагу.

— Он пішов Реновалес. Отой, у плащі.

Усім було цікаво, чого це раптом такий славетний чоловік ходить туди-сюди тротуаром, нечутно кружляє, як голуб у небі, немовби когось очікує. Подеколи, мабуть, стомившись блукати по вулиці, він заходив до кав’ярні, і захоплені погляди проводжали його й туди, до віконних шибок припадали обличчя цікавих. Бачили, як він стомлено опускається на табурет, зажурений, розчарований, і сидить, неуважно втупившись у келих із коньякові. Нарешті маестро одним духом випивав коньяк, розплачувався і поквапно виходив із виразом людини, яка прийняла сильнодіючі ліки. Затуляв обличчя полою плаща і знову прогулювався туди-сюди, позираючи жадібними очима на всіх жінок, які проходили самотою, раптово обертався і пильно дивився навздогін якимось скособоченим підборам та заляпаній багнюкою спідниці. Трохи повагавшись, рішуче зривався з місця і швидко зникав, мало не наступаючи жінці на п’яти. Юнаки знали, кому надає перевагу великий митець: жіночкам дрібненьким, хворобливим, тендітним — обличчя усні завжди були бліді, як пелюстки зів’ялої квітки, а очі — великі й сумні.

Навколо нього стала ширитися легенда про дивне збочення. Її розповідали один одному в своїх студіях вороги маестро, і ще з більшою насолодою гомонів про витівки художника Реновалеса простолюд, який завжди вважає, що славетний чоловік не може жити, як усі, і неодмінно мусить бути примхливим, дивакуватим і розбещеним.

По всіх закладах, де торгують людським тілом, — від таємних кімнат у досить пристойних будинках, що стоять на цілком респектабельних вулицях, до вогких і смердючих кишел, які ночами викидають свій товар на вулицю Жахіть, — ходила історія про такого собі сеньйора, повсюди викликаючи гучний регіт: він з’являвся закутаний у плащ, таємничий, слідом за вбогими накрохмаленими спідницями, що метлялися й шаруділи перед ним. Майже боязко заходив у похмурий під’їзд, піднімався покрученими сходами, які, здавалося, смерділи покидьками життя; увійшовши до кімнатки, квапив жінку, щоб скоріше роздягалася, сам зривав із неї одіж, так наче страшенно квапився, наче боявся, що вмре, перш ніж задовольнить свою хіть; спочатку нещасне створіння мало не з острахом дивилося на клієнта, в чиїх очах світився хижий голод, але потім, коли він безсило падав у крісло і втуплювався в неї очима, жінка ледь стримувалася від сміху. Гість сидів нерухомо і мовчки дивився, а повія лаяла його на всі заставки, бо ж не розуміла, чого йому від неї треба. Змерзнувши і геть розлютившись, вона зрештою хапалась за свою одіж, і тоді клієнт мов пробуджувався від сну. «Ще хвилиночку, ще», — казав він. Майже завжди після такої сцени гидливо кривився, прикро розчарований у своїх сподіваннях. Іншим разом живі манекени помічали в його очах вираз глибокого смутку, здавалося, він ось-ось заплаче. Кінець кінцем дивакуватий сеньйор закутувався в плащ і втікав; охоплений пекучим соромом, він присягався подумки більш ніколи сюди не вертатись, здолати в собі демона невситимої цікавості, що заохочував його роздягати всіх жінок, які стрічались йому на вулиці.