Маха гола, стр. 32
Потім митець знову заводив мову про хлопця, що хотів стати їхнім родичем, і сміявся з його розумових здібностей.
— Якщо Міліта обере його, я перечити їй не стану. Аби вони тільки порозумілися між собою. Він добрий хлопчина; мабуть, піде під вінець невинним. Але боюся, що коли мине відчуття новизни, він знов повернеться до своїх захоплень, і бідолашна Міліта стане ревнувати чоловіка до всієї отієї машинерії, що поглинає добру частку його маєтності.
Уже не раз вечорами Реновалес ще завидна відпускав натуру, якщо її мав, відкладав пензлі і виходив із студії. Повертався в пальті й капелюсі.
— Ходімо прогуляймося, Пепе.
Котонер добре знав, де закінчиться ця прогулянка.
Вони йшли попід огорожею Ретіро, неквапно спускалися вулицею Алькала. Там завжди прогулювалися групи людей — дехто, проминувши маестро, обертався й показував на нього пальцем. «Отой вищий — художник Реновалес». За кілька хвилин Маріано починав виявляти ознаки нервової нетерплячки; він замовкав і прискорював ходу; Котонер похмуро плентав за ним, щось мугикаючи крізь зуби. Коли доходили до мосту Кібели, старий художник уже знав, що мета їхньої прогулянки близько.
— До завтра, Пепе. Мені сюди. Маю навідатись до графині.
Одного з таких вечорів він не обмежився цим лаконічним прощанням. Відійшовши на кілька кроків, раптом обернувся і, трохи заникуючись, сказав товаришеві:
— Послухай-но… Як Хосефіна спитає, куди я ходжу, ти нічого їй не кажи… Я знаю, ти вмієш тримати язик за зубами, але з моєю дружиною треба бути насторожі, бо мені хотілося б уникнути зайвих непорозумінь. Ці дві не дуже між собою ладнають… Жінки є жінки!
II
На початку весни, коли мадридці вже були повірили, що настала тепла погода і найнетерплячіші почали шукати літні капелюхи та капелюшки, раптово повернулася зима; вона підкралася підступною ходою, затягла хмарами небо, покрила сніговим саваном висохлу й потріскану від яскравого сонця землю, сади, в яких уже розбруньковувалися листочки й розпускалися перші квіти.
У салоні де Альберка знову запалав камін, перед яким грівся цілий гурт сеньйорів, що складали товариство «прекрасній графині» в ті дні, коли вона «залишалася вдома», тобто не головувала ні на яких зборах і не робила візитів.
Прийшовши одного такого вечора в салон графині, Реновалес захоплено став оповідати, який чудовий вигляд має Монклоа під сніговим покривалом. Він оце якраз звідти — ох і прегарне ж видовище! Ліс, що вже був почав нуртувати першими весняними соками, тепер стоїть занурений у глибоку зимову тишу, зненацька накритий білим саваном. Як шкода, що в тому лісі блукає стільки диваків, охоплених фотографічною манією: швендяють зі своїми апаратами по всіх закутках і плямують чистий сніг!
Графиня виявила палку дитячу цікавість. Вона хоче побачити це видовище: завтра ж неодмінно там побуває. Марно друзі намагалися відрадити її, запевняючи, що погода ось-ось зміниться. Завтра вигляне сонце, і сніг розтане; ці несподівані завірюхи цілком залежать бід непостійності примхливого мадридського клімату.
— Ну й нехай, — уперто мовила Конча. — Однаково я забрала собі в голову побувати в Монклоа. Скільки років я вже туди не навідувалась. Таке життя — нема коли й угору глянути!..
Отже, завтра вранці вона поїде в Монклоа дивитись, як тане сніг… Ні, вранці, мабуть, не зможе. Встає вона пізно, та й треба ж прийняти всіх отих дам-активісток, що приходять до неї радитися з питань жіночого руху. Отже, пополудні: вона вирушить туди зразу після другого сніданку. Шкода, що маестро Реновалес о цій порі працює і не зможе товаришити їй! Він же так чудово вмів бачити природу своїми очима митця і стільки разів розповідав їй, яке гарне призахідне сонце, коли дивитися на нього, стоячи біля палацу Монклоа; мовляв, це майже те саме, що милуватися надвечірнім Римом з вершини Монте Пінчіо!.. Художник відповів галантною усмішкою. Він знайде можливість вибратися завтра в Монклоа; там вони й зустрінуться.
Графиня була явно стурбована цією обіцянкою і стривожено поглянула на доктора Монтеверде, прагнучи побачити, що її картають за легковажність і непостійність. Але прекрасній дамі довелося зазнати розчарування: той залишився байдужим.
Щасливчик доктор! Як ненавидів його маестро Реновалес! То був дуже вродливий молодик, тендітний, як порцелянова статуетка; усе в ньому було аж надміру гарне, і через це його обличчя здавалося якимось несправжнім, ніби намальованим. Чорний, як вороняче, крило, аж із синім полиском чуб, розчесаний на проділ, облямовував біле чоло; очі ніжнооксамитові, трохи звужені, з гладенькими білками кольору слонової кістки, що ледь рожевіли в кутиках — справжні очі одаліски; губи — дві ясно-червоні смужки під кущиками їжакуватих вусів; обличчя матове, як пелюстки камелії, а зуби мерехтливо-блискучі, мов разки перламутру. Конча дивилася на доктора Монтеверде з побожним захватом; розмовляючи, не відводила від нього очей, ніби в усьому радилася з ним поглядом, нарікала в душі, що він не досить деспотичний, бо жадала бути його рабинею, прагнула, щоб він завжди її осаджував, сварив за кожну примху, за непостійність і легковажність.
Реновалес зневажав цього молодика, висловлював сумніви щодо його чоловічої снаги, відпускав на його адресу найдошкульніші слівця зі свого грубого лексикону.
Монтеверде був доктор наук і чекав, коли в Мадриді звільниться якась кафедра, щоб узяти участь у конкурсі на вакансію. Графиня де Альберка виявляла йому свою високу протекцію, захоплено розповідаючи про Монтеверде всім поважним сеньйорам, які мали вплив в університетському світі. Палко вихваляла вона доктора і перед Реновалесом. Це, мовляв, великий учений, і вона страшенно рада, що його вченість не заважає йому вдягатися з витонченою елегантністю і бути вродливим, як ангел.
— Я не бачила гарніших зубів, ніж у доктора Монтеверде, — казала графиня при всьому товаристві, дивлячись на красеня у лорнет.
Часом вона до того заглиблювалася в свої думки, що могла перебити розмову найнедоречнішим зауваженням:
— А чи помітили ви, які в доктора руки? Ще витонченіші, ніж мої! Зовсім як жіночі.
Художник обурювався з таких вихваток Кончі, що часто траплялися в присутності її чоловіка.
Його приголомшувала незворушність цього обвішаного стрічками та орденами сеньйора. Чи він геть сліпий? А граф, із батьківською теплотою в голосі, завжди казав одне й те саме:
— Ох і Конча! Що на думці, те й на язиці. Не зважайте на неї, друже Монтеверде. Моя дружина часом буває пустотлива, як мала дівчинка.
Доктор лиш усміхався — йому явно лестила атмосфера поклоніння, якою оточувала його графиня.
Він написав книгу про еволюцію живих організмів — чарівна дама була в захваті від цього геніального твору. Художник з подивом і заздрістю спостерігав, як змінюються її смаки. Вона геть забула і про музику, і про поезію, і про пластичні мистецтва, які колись так впливали на її пташиний розум, приваблюваний усім, що блищить або дзеленчить. Тепер вона дивилася на будь-яке мистецтво як на приємну, але непотрібну забавку, що могла розважати людство лише в добу його дитинства. Часи міняються, і треба бути серйозними. Наука, наука і ще раз наука — тож вона й стала покровителькою, доброю подругою і порадницею ученого. І Реновалес не раз бачив на столах та кріслах різні наукові трактати з багатьма нерозрізаними сторінками; гарячково їх погортавши і нічого не розуміючи, графиня швидко знуджувалась і втрачала до них усяку цікавість.
Завсідники її салону, здебільшого літні вже сеньйори, приваблювані сюди красою графині і безнадійно в неї закохані, лише посміхалися, слухаючи, як поважно розводиться вона про науку. Ті, хто мав ім’я в політиці, простодушно захоплювалися й дивувались. Скільки всього знає ця жінка! Знає багато такого, про що вони навіть не чули. Інші її поклонники — відомі лікарі, професори університету, вчені, які давно закинули науку — також ставилися до розбалакувань графині з певною поблажливістю. Для жінки, зрештою, не так уже й погано. А вона, раз у раз підносячи до очей лорнет, щоб помилуватися вродою свого доктора, з педантичною неквапністю говорила про протоплазму, про розмноження клітин, про зажерливість фагоцитів, про антропоїдних і пітекоїдних мавп, про дископлацентарних ссавців та пітекантропа, з премилою самовпевненістю розводилася про таємниці життя, вимовляючи химерні наукові слівця не менш упевнено, ніж імена осіб із світського товариства, з якими вчора обідала.